Він почув позаду ввічливе кахикання і розвернувся.

На нижній сходинці сидів містер Вандемар. Він виколупував щось із-під нігтів за допомогою мачете Варні.

А тоді містер Круп накинувся на нього — увесь зуби, увесь кігті, увесь короткі леза; Варні не мав шансів навіть закричати.

— Бувай, — флегматично сказав містер Вандемар і продовжив підчищати нігті. Після того полилася кров — неймовірна кількість текучої червоної крові, Варні ж бо був немалим, і тримав ту кров усю в собі. Проте коли містер Круп і містер Вандемар закінчили справу, будь-кому було б надзвичайно важко помітити розмиту плямку на підлозі внизу спіральних сходів.

А коли підлогу наступного разу вимили, вона зникла назавжди.

Мисливиця їх вела. Дуері йшла посередині. Маркіз де Карабас прикривав тили. Ніхто не сказав ані слова від часу, коли вони за годину до того залишили Ричарда.

Раптом Дуері спинилася.

— Ми не можемо так вчинити, — рішуче сказала вона. — Не можемо просто покинути його там.

— Ще й як можемо, — відповів маркіз. — І покинули.

Дуері похитала головою. Ще відтоді, як вона побачила Ричарда, що лежав на спині під Райсліпом на конкурсі охоронців, вона почувалася дурною й винуватою. Вона втомилася від цього почуття.

— Не треба дуріти, — сказав маркіз.

— Він врятував мені життя, — сказала вона йому. — А міг покинути лежати на хіднику.

Вона завинила і знала це. Вона відчинила двері до когось, хто б міг їй допомогти, і отримала допомогу. Він відніс її в тепло і піклувався про неї, і привів підмогу. Саме Ричардів порив їй допомогти і випхнув його з власного світу до її.

Було нерозумно навіть думати про те, щоб тягти його з собою. Вони не могли собі цього дозволити — Дуері не була певна, що й вони троє зможуть дати собі раду на шляху, що лежав перед ними.

Вона ненадовго замислилась, чи це просто двері, що привели її до нього, відчинилися, дозволивши йому помітити її, чи тут, можливо, було щось іще.

Маркіз звів брову. Він був відсторонений і зверхній — втілення чистої іронії.

— Моя люба юна леді, — сказав він. — Ми не беремо пасажирів у цю експедицію.

— Не треба мені цієї поблажливості, де Карабасе, — сказала Дуері. Її голос звучав утомлено. — Гадаю, що можу сама вирішувати, хто з нами піде. Ви працюєте на мене, чи не так? Чи все навпаки? — Журба і виснаження виточили з неї всю терплячість. Де Карабас їй потрібен — вона не могла дозволити собі відвадити його — але тепер їй урвався терпець.

Де Карабас дивився на неї з холодною злістю.

— Він з нами не піде, — різко заявив він. — До того ж він, певно, не протягнув до цього часу.

Ричард протягнув. Він сидів у темряві на краю дощової каналізації і думав, що робити, думав, наскільки ще далі зі свого ставка взагалі можливо зайти. Життя до цього моменту, вирішив він, ідеально підготувало його для роботи в фінансах, для прогулянок супермаркетами, для перегляду футболу по телевізору на вихідних, для того, щоб увімкнути камін, якщо в квартирі стало холодно. Воно епічно провалило його підготовку до життя екс-людини на дахах і в каналізації Лондона, до життя в холоді, волозі й темряві.

Замерехтів вогник. До нього хтось наближався. Якщо, вирішив він, це зграя вбивць, канібалів або чудовиськ, він навіть не опиратиметься. Нехай покладуть цьому край — годі йому вже мучитися. Він вдивлявся в темряву де мали бути його ноги.

— Ричарде? — то був голос Дуері. Він підстрибнув. А тоді почав старанно її ігнорувати. «Якби не ти…», — подумав він.

— Ричарде?

Він не повернувся до неї.

— Що? — спитав.

— Слухай, — сказала вона. — Ти справді не втрапив би в цю халепу якби не я. — «І не кажи», — подумав він. — І я не думаю, що з нами тобі буде безпечніше. Але. Ну. — Вона замовкла. Набрала повітря. — Мені шкода. Справді. Підеш з нами?

Тоді вже він поглянув на неї — малу дівчину-ельфу з велетенськими опаловими очима, що настирливо дивилися на нього з бліденького серцеподібного обличчя. «Гаразд, — сказав він собі. — Мабуть, я таки ще не готовий здатися й умерти».

— Ну, мені однаково більше нікуди податися, — сказав він з удаваною безтурботністю, що межувала з істерикою. — То чом би й ні?

Її обличчя змінилося. Вона обхопила його руками навколо грудей і міцно притисла до себе.

— І ми спробуємо повернути тебе додому, — сказала вона. — Обіцяю. Щойно знайдемо те, що я шукаю. — Він замислився, чи вона серйозно це каже, і вперше запідозрив, що тут вона пропонує неможливе. Але він виштовхав цю думку геть з голови. Вони пішли тунелем разом. Ричард побачив, що Мисливиця й маркіз чекають на них коло виходу. Маркіз виглядав так, ніби його присилували з'їсти розтертий лимон.

— А що ти шукаєш? — спитав трохи збадьорений Ричард.

Дуері глибоко вдихнула і після тривалої паузи відповіла:

— Це довга історія, — відверто сказала вона. — Наразі ми шукаємо ангела на ім'я Ізлінтон.

Отут Ричард почав сміятися; він не міг нічого з собою вдіяти. Звісно, в тому сміху була істерика, але також і виснаження того, хто якимось чином спромігся за двадцять чотири години повірити в кілька десятків неможливих речей, та ще й на голодний живіт. Його сміх луною розлітався тунелями.

— Ангела? — перепитав він, нестримно регочучи. — На ім'я Ізлінтон?

— І шлях неблизький, — сказала Дуері.

Ричард похитав головою і відчув себе повністю викрученим, вичерпаним і обдертим.

— Ангел, — істерично шепотів він у темряві тунелю. — Ангел.

По всій Великій Залі стояли свічки: стояли вони при залізних колонах, що тримали дах, стояли коло водоспаду, що лився з однієї стіни до невеликого кам'яного басейну, стояли купками обабіч тієї стіни, стояли гуртами на підлозі, стояли в свічниках коло величезних дверей між двома темними залізними колонами. Двері були з полірованого чорного кременю й срібла, яке за століття й собі потьмяніло майже до чорного. Свічки не горіли, але коли висока фігура проходила повз них, вони самі оживали вогниками, їх не торкалася ані рука, ані інше полум'я.

Одежа на фігурі була проста і біла; або навіть трохи більше, ніж біла — то був колір, або відсутність усіх кольорів, настільки яскравий, що від нього ставало лячно. Босі ноги фігури ступали холодною кам'яною підлогою Великої Зали. Її обличчя було бліде й мудре, і лагідне, а ще, мабуть, трохи самотнє.

І воно було прекрасним.

Скоро в Залі запалахкотіли всі свічки. Фігура спинилася коло кам'яного басейну, стала до води на коліна, склала долоні чашею, опустила їх у воду, підняла й почала пити. Вода була холодна, але дуже чиста. Напившись води, фігура на мить заплющила очі, ніби отримуючи благословення. Тоді вона підвелася й пішла геть, назад через Залу тією ж дорогою, що прийшла; і свічки гаснули, коли фігура їх проминала, як вони робили вже десятки тисяч років. Фігура не мала крил, але це, безперечно, був ангел.

Ізлінтон вийшов, останні свічки згасли, й до Великої Зали повернулася темрява.

Ричард подумки писав до щоденника.

«Любий щоденнику — почав він. — У п'ятницю я мав роботу наречену і життя, що мало свій сенс. (Ну наскільки життя взагалі має сенс). Тоді я знайшов поранену дівчину що стікала кров'ю на хіднику і спробував побути добрим самаритянином. Тепер я не маю ані нареченої, ані дому, ані роботи й вештаюся за сотні футів під вулицями Лондона, а моя очікувана тривалість життя наближається до показників суїцидальних мушок-одноденок».

— Сюди, — сказав маркіз, елегантно махнувши рукою, за якою майнула в повітрі брудна манжета.

— А всі ці тунелі вам не виглядають однаково? — спитав Ричард, на секунду відкладаючи запис до щоденника. — Як ви їх розрізняєте?

— Ніяк, — сумно мовив маркіз. — Ми безнадійно заблукали. Нас вже ніколи ніхто не побачить. За кілька днів ми вбиватимемо одне одного, щоб з'їсти.

— Справді? — сказавши це, він зненавидів себе за те, що клюнув на цю приманку.