Містер Вандемар, що розважався тим, що ловив жабок і перевіряв, скільки зможе одночасно напхати їх до рота, перш ніж доведеться почати жувати, сказав з повним ротом:

— Мені це дуже сподобалося…

— До чого я хилю? — спитав містер Круп, змітаючи якусь уявну порошинку з поношеного чорного костюма й не звертаючи уваги на справжній пил, яким він був укритий. — Я хилю до того, що ми наймані вмертвителі. Горлорізи. Ми вбиваємо. — Він послухав, а тоді сказав: — А як щодо того горішняка? Чого нам не можна вбити його? — Містер Круп сіпнувся, знову плюнув і копнув стіну, тримаючи в руках напіврозбитий, вкритий іржавими плямами телефон.

— Налякати її? Ми зарізяки, а не опудала. — Пауза. Він глибоко вдихнув. — Так, я розумію, просто мені це не подобається. — Його співрозмовник на іншому кінці дроту поклав слухавку. Містер Круп подивився на телефон, а тоді зважив у руці й почав методично розбивати його на пластикові й металеві друзки об стіну.

Містер Вандемар підійшов до нього. Він знайшов великого чорного слимака з яскраво-помаранчевим черевцем, і тепер пожовував його, як товсту лакричну сигару. Слимак був не дуже кмітливий і намагався відповзти вниз по його підборіддю.

— Хто то був? — спитав містер Вандемар.

— І хто, в біса, то міг бути?

Містер Вандемар замислено пожував, а тоді всмоктав слимака до рота, як товсту, клейку, чорно-помаранчеву спагетину.

— Ожиле опудало? — висунув він свій здогад.

— Наш наймач.

— Це була моя друга версія.

— Опудала, — відразливо видавив містер Круп. Він переходив від розчервонілої злості до маслянистої сірої насупленості.

Містер Вандемар ковтнув уміст свого рота й витер губи рукавом.

— Найкращий спосіб злякати ворону, — сказав містер Вандемар, — це підкрастися до неї ззаду, взяти її рукою за худу воронячу шию й давити, поки вона не перестане рухатися. Це їх лякає до виверження нутрощів.

А тоді він замовк; високо вгорі вони почули, як ворони в небі сердито каркають.

— Ворони. Родина воронові. В народі вважаються провісниками, — виводив містер Круп, смакуючи слово, — смерті.

Ричард чекав коло стіни разом з Дуері. Вона мало говорила, а більше кусала нігті й проводила руками по рудуватому волоссю, поки воно стриміло в усіх напрямках, а тоді намагалася вкласти його назад. Вона точно не була схожа ні на кого, кого б знав Ричард. Коли вона помітила, що він дивиться на неї, то знизала плечима й глибше засунулася в шари свого одягу, прикриваючись шкіряною курткою. Вираз її обличчя нагадав Ричарду про прекрасну бездомну дитину, яку він бачив минулої зими за Ковент-Ґарденом[16]: він не був певен, чи то був хлопчик, а чи дівчинка. Його мати жебрала, благала перехожих кинути монетку, щоб вона могла прогодувати дитину й немовля, яке тримала на руках. Але дитина дивилася на світ і не казала нічого, хоч напевне змерзла й зголодніла. Вона просто дивилася.

Мисливиця стояла коло Дуері й оглядала то один, то інший бік платформи. Маркіз звелів їм чекати, а сам кудись утік. Ричард почув, як десь заплакала дитина. Маркіз повернувся через двері з написом «Тільки вихід» і підійшов до них. Він жував цукерку.

— Розважаєшся? — спитав Ричард. До них наближався потяг, про що сповістив подув теплого вітру.

— Усе заради справи, — сказав маркіз. Він звірився з картою і годинником, а тоді вказав на певне місце на платформі. — Це мусить бути потяг Графського двору. Ви троє, станьте за моєю спиною. — Коли потяг метро — доволі нудний з виду, як розчаровано зауважив Ричард — підгуркотів і підкалатав до станції, маркіз нахилився повз Ричарда й сказав до Дуері: — Міледі? Є дещо, про що я мусив сказати раніше.

Вона звернула на нього свої дивнобарвні очі.

— Справді?

— Ну, — сказав він, — імовірно, Граф не надто радий буде мене бачити.

Потяг сповільнився й зупинився. Вагон, що завмер перед Ричардом, здавався геть порожнім: світло не горіло, всередині було похмуро, порожньо й темно. Іноді Ричард помічав у потягах підземки такі замкнені й затінені вагони, і тоді він задумувався, яку функцію вони могли виконувати. Інші двері потяга зашипіли й відчинилися, і пасажири почали виходити й заходити. Двері темного вагона лишалися зачиненими. Маркіз протарабанив по них кулаком вигадливим ритмічним стуком. Нічого не трапилося. Ричард подумав, чи потяг зараз не поїде собі без них, коли раптом двері затемненого вагона відчинилися зсередини. Вони прочинилися на шість дюймів, і звідти на них визирнуло пристаркувате обличчя в окулярах.

— Хто там? — спитав він.

Крізь щілину Ричард побачив усередині вагона смолоскипи, людей і дим. А крізь скло дверей він, як і раніше, бачив лиш темний і порожній вагон.

— Леді Дуері, — поважно оголосив маркіз, — зі своїми супутниками.

Двері розсунулися повністю, і вони потрапили до Графського двору.

Підлога була встелена соломою поверх шару очерету. У великому каміні палахкотів і шкварчав на полінах відкритий вогонь. Підлогою прогулювалися й дзьобали щось кілька курок. Навколо стояли стільці з ручною вишивкою, а вікна й двері затуляли гобелени.

Ричард ледь не впав уперед, коли потяг смикнувся з місця. Він простягнув руку й вхопився за найближчу людину, щоб зберегти рівновагу. Найближчою людиною виявився низенький, сивий, літній вартовий, який виглядав би, подумав Ричард, точнісінько як недавно випроваджений на пенсію урядовий службовець, якби не сталевий шолом, накидка поверх обладунків, доволі незграбно сплетена кольчуга і спис; натомість він виглядав як щойно випроваджений на пенсію урядовий службовець, котрого, хоч і трохи проти волі, але затягли до місцевого аматорського театрального гуртка, де примусили грати вартового.

Низенький сивий чоловік короткозоро блимнув на Ричарда, коли той його схопив, а тоді похмуро сказав:

— Перепрошую.

— Ні, це я винен, — сказав Ричард.

— Я знаю, — сказав чоловік.

Велетенський ірландський вовкодав протупав проходом і став коло лютняра, що сидів на підлозі й нащипував бадьору мелодію в дещо уривчастій манері. Вовкодав зиркнув на Ричарда, презирливо пирхнув, а тоді влігся й заснув. У дальньому кінці вагона пристаркуватий сокольничий із птахом на руці обмінювався люб’язними словами з невеликим гуртом дам певного віку. Дехто з пасажирів безцеремонно витріщався на чотирьох подорожніх, інші настільки ж неприховано ігнорували їх. Скидалося на те, усвідомив Ричард, що хтось узяв невеликий середньовічний двір і загнав його, як зміг, до одного вагона метро.

Герольд підняв до губ сурму і зіграв безладну фанфару, коли з іншого вагона крізь сполучні двері нетвердо пройшов неосяжний літній чоловік у величезній, підбитій хутром мантії й човганцях на ногах, тримаючи руку на плечі блазня в обтріпаному костюмі. Старий був показним у всіх сенсах слова. На лівому оці він носив пов’язку, від чого виглядав трохи безпомічно й неврівноважено, як одноокий яструб. В його сиво-рудій бороді виднілися шматочки їжі, а ще з-під зачовганої хутряної мантії виглядали штанини піжами.

«Це мусить бути Граф», — подумав Ричард і не помилився.

Графів блазень був пристаркуватий чоловік зі скривленим невеселим ротом і розмальованим обличчям, який неначе утік від своєї долі заповнювача пауз між виступами артистів із дна афіші у вікторіанських вар'єте сто років тому. Він повів Графа до троноподібного різьбленого дерев’яного сидіння, в яке Граф трохи невпевнено сів. Вовкодав підвівся, протупав через увесь вагон і всівся коло вбраних у човганці Графових ніг.

«Графський двір, — подумав Ричард. — Звісно». І він почав думати, чи існував також барон на станції «Баронський двір»,[17] а ще ворон на «Вороновому дворі»[18] чи…

Невисокий старий вартовий задишливо закашлявся і сказав: