— Гаразд, народ. Кажіть, у якій ви справі.

Дуері виступила наперед. Вона підвела голову і раптом стала вищою і впевненішою, ніж здавалася Ричарду раніше.

— Ми шукаємо аудієнції його світлості Графа, — сказала вона.

Граф гукнув через вагон:

— Що сказала та дівчинка, Гальварде? — спитав він.

Ричард задумався, чи Граф не глухий.

Гальвард, пристаркуватий вартовий, човгнув кругом і приклав згорнуту долоню до рота.

— Шукають аудієнції, ваша світлосте, — перекричав він калатання потяга.

Граф відсунув товсту хутряну шапку набік і медитативно почухав голову. З-під шапки вигулькнула лисина.

— Справді? Аудієнції, кажеш? Як чудово. А хто вони, Гальварде?

Гальвард знов розвернувся до них.

— Він хоче знати, хто ви такі. Але кажіть коротко. Не розводьтеся.

— Я леді Дуері, — оголосила Дуері. — Дочка лорда Портико.

Граф при цих словах прояснів, нахилився вперед і глянув крізь дим здоровим оком.

— Сказала, що вона старша дочка Портико? — спитав він блазня.

— Саме так, ваша світлосте.

Граф поманив Дуері.

— Підійди-но сюди, — сказав він. — Йди-йди-йди. Дай подивлюся на тебе.

Вона пішла вагоном, що хитався з боку в бік, хапаючись для утримання рівноваги за підвішені до стелі петлі з товстої мотузки. Ставши коло Графового дерев'яного стільця, вона присіла в реверансі. Він почухав бороду й подивився на неї.

— Ми були спустошені звісткою про передчасну… — сказав Граф, а тоді урвав сам себе й сказав: — Уся родина, це було для нас… — він запнувся і продовжив: — Знаєш, я завжди високо цінував його, ми з ним багато зробили разом… Старий добрий Портико… повен ідей… — Він замовк. Тоді постукав блазня по плечу й роздратовано загудів шепотом так, що його легко було чутно крізь шум потяга: — Іди пожартуй до них, Тулі. Заробляй свій хліб.

Графів блазень похитався вперед артритною ходою з ревматичним накульгуванням. Він зупинився перед Ричардом.

— А ти хто такий? — спитав він.

— Я? — спитав Ричард. — Гм. Я? Моє ім'я? Ричард. Ричард Мейг’ю.

— Я? — писнув блазень, по-старечому й доволі театрально імітуючи Ричардів шотландський акцент. — Я? Гм. Я? Тю, дядьку. Це не чоловік, а дурник якийсь. — Придворні мляво захихотіли.

— А я, — зі сліпучою усмішкою сказав блазневі де Карабас, — звуся маркізом де Карабасом.

Блазень блимнув очима.

— Ти — злодій де Карабас? — спитав він. — Де Карабас — грабіжник могил? — Він повернувся до придворних. — Але це не може бути де Карабас. А чому? Бо де Карабаса давно вигнано, йому заборонено з'являтися у Графовій присутності. Це, ймовірно, якийсь новий вид куниці-переростка.

Придворні силувано попирхали й завели тиху стурбовану розмову. Граф нічого не сказав, але сильно стиснув губи й затремтів.

— А я звуся Мисливицею, — сказала Мисливиця до блазня.

Придворні замовкли. Блазень розкрив рота, ніби збираючись щось сказати, а тоді глянув на неї й закрив його. В куточках бездоганних губ з'явився натяк на усмішку.

— Ну ж бо, — сказала вона. — Пожартуй.

Блазень дивився на закручені носаки свого взуття. Тоді він пробурмотів:

— У мого собаки нема носяки.

Граф, що дивився на маркіза де Карабаса, викотивши око, в якому ніби повільно зайнявся запальний ґніт, стиснув губи так, що вони побіліли, а тоді вибухнув угору та звівся на ноги як сивобородий вулкан, як літній берсерк. Його голова торкалася даху вагона. Він вказав на маркіза й закричав, бризкаючи слиною:

— Я цього не терпітиму! Підведіть його сюди.

Гальвард пригрозив маркізові суворим списом, тож маркіз пішов наперед і став перед Графовим троном разом з Дуері. Вовкодав глухо загарчав.

— Ти, — сказав Граф, пронизуючи повітря величезним вузлуватим пальцем. — Я впізнав тебе, де Карабасе. Я не забув. Може, я постарів, але не забув.

Маркіз уклонився.

— Дозволите нагадати вашій світлості, — поштиво сказав він, — що ми уклали угоду? Я вів мирні перемовини між вашими людьми й Вороновим двором. А натомість ви погодилися надати мені невелику допомогу.

«То в тому дворі таки є ворон», — подумав Ричард. Йому стало цікаво, на що той двір схожий.

— Невелику допомогу? — сказав Граф. Він побуряковів. — То ти це так називаєш? Через твою дурість я втратив десяток людей при відступі з Білого міста. Я втратив око.

— І якщо ваша світлість дозволить зауважити, — люб'язно сказав маркіз, — ваша пов'язка вам дуже личить. Бездоганно підкреслює риси обличчя.

— Я присягнувся… — гримів Граф, наїжачивши бороду, — я присягнувся… що як ти бодай раз іще ступиш до моїх володінь, то я… — Він замовк. Забудькувато й спантеличено похитав головою. Тоді продовжив: — Пізніше згадаю. Я не забуваю нічого.

— Можливо, Граф буде не надто радий вас бачити? — прошепотіла Дуері до де Карабаса.

— А хіба схоже, що він радий? — пробурмотів той у відповідь.

Дуері знову вийшла наперед.

— Ваша світлосте, — голосно й чітко сказала вона, — де Карабас іде зі мною гостем і компаньйоном. Заради дружби, що у всі часи існувала між вашою і моєю родинами, заради дружби між моїм батьком і…

— Він знехтував мою гостинність, — загримів Граф. — Я присягнувся, що… коли він ще раз ступить до моїх володінь, то його випатрають і висушать… як, як щось, що треба спочатку випатрати, а тоді… гм… висушити…

— Можливо, як вудженого оселедця, мілорде? — припустив блазень.

Граф знизав плечима.

— Нема різниці. Варто, схопити його.

І вони схопили. Хоч вартові вже давно втратили нагоду відзначити власне шістдесятиліття, та кожен тримав націленого на маркіза арбалета, і руки в них не тремтіли ані від віку, ані від страху. Ричард глянув на Мисливицю. Її це нібито не обходило: вона стежила за дією, наче дивилася театральну сценку, розіграну заради неї.

Дуері склала руки й стала рівно, захиливши голову назад і піднявши гостре підборіддя. Вона менше скидалася на подерте вуличне дівчисько, а більше нагадувала ту, хто звикла, що все відбувається, як вона того хоче. Опалові очі спалахнули.

— Ваша світлосте, маркіз є супутником у моїй подорожі. Наші родини товаришують вже давно…

— Так, давно, — підтримав її Граф. — Сотні років. Сотні й сотні. Я й діда твого знав. Веселий був старий. Хоч і трохи мутний, — поділився він.

— Але я вимушена сказати, що розціню акт насильства проти мого компаньйона як акт агресії проти себе самої й свого дому.

Дівчина дивилася вгору на старого. Він височів над нею баштою. На кілька секунд вони так і заклякли. Він збуджено сіпнув сиво-руду бороду, а тоді викопилив нижню губу, як мала дитина.

— Я його тут не прийматиму, — сказав він.

Маркіз витягнув золотого кишенькового годинника, якого знайшов у кабінеті Портико. Він безтурботно подивився на нього, а тоді розвернувся до Дуері й сказав, ніби за минулі хвилини нічого не сталося.

— Міледі, вочевидь, я принесу більше користі поза межами цього потяга, аніж на ньому. Крім того, мені треба дослідити й інші провулки.

— Ні, — сказала вона. — Якщо ви підете — ми всі підемо.

— Я так не думаю, — сказав маркіз. — Мисливиця придивиться за вами, поки ви залишатиметеся у Спідньому Лондоні. Зустрінемося на наступному ринку. А доти не утніть якоїсь дурниці.

Потяг сповільнювався коло станції.

Дуері втупилася у Графа: було в її величезних опалових очах і серцеподібному обличчі щось давніше й могутніше, ніж її юні роки давали підставу очікувати. Ричард зауважив, що коли вона говорила, всі навколо затихали.

— Ви дозволите йому піти з миром, ваша світлосте? — спитала вона.

Граф провів руками по обличчю, потер неушкоджене око і пов'язку, а тоді подивився на неї і сказав:

— Аби тільки він пішов, — він глянув на маркіза, — бо наступного разу… — і провів товстим старим пальцем по горлу, — …вуджений оселедець.

Маркіз низько вклонився.

— Не треба мене проводжати, — сказав він до вартових і вийшов з відчинених дверей. Гальвард підняв арбалета й націлив маркізові у спину. Мисливиця простягла руку й знову пригнула арбалета до підлоги. Маркіз пройшов кілька кроків платформою, розвернувся й іронічно помахав на прощання з вишуканою пишністю. Двері зашипіли й зачинилися за ним.