В кам’яній стіні були вирубані вікна. Крізь них Ричард бачив гримучу темряву й летючі вогні тунелів метро. Граф сидів на підлозі, склавши ноги, погладжуючи вовкодава по голові й чухаючи його шию. Блазень стояв поруч із втомлено-обтяженим виглядом. Граф зіпнувся на ноги, коли побачив їх. Його чоло наморщилося.

— А, онде ви. Так, я запросив вас, бо була якась причина, зараз я пригадаю…

Він сіпнув сиво-руду бороду — маленький жест для такого великого чоловіка.

— Ангел Ізлінтон, ваша світлосте, — ввічливо підказала Дуері.

— О, так. Твій батько мав безліч різних ідей. Питав, що я про них думаю. Я не дуже підтримую зміни. Тож і послав його до Ізлінтона. — Він зупинився. Блимнув одним оком. — Я тобі про це вже розповідав?

— Так, ваша світлосте. І як ми можемо потрапити до Ізлінтона?

Граф кивнув, ніби Дуері сказала щось дуже проникливе.

— Швидкою дорогою — тільки раз. А після того доведеться ходити довгою. Небезпечною.

Дуері терпляче мовила:

— А швидка дорога — це?..

— Ні, ні. Для цього треба бути відкривачем. Вона годиться тільки для когось із родини Портико. — Він поклав велетенську руку на її плече. Тоді пересунув її до щоки. — Краще залишайся зі мною. Зігріватимеш старого ночами, га?

Він вискалився й торкнувся заплутаного волосся старечими пальцями. Мисливиця ступила крок до Дуері. Та зупинила її жестом руки — ні, поки що ні.

Дуері глянула на Графа й сказала:

— Ваша світлосте, я старша дочка Портико. Як мені потрапити до ангела Ізлінтона?

Ричарда вразило, як Дуері вдавалося зберігати контроль над собою, в той час як Граф на очах програвав битву з пам'яттю і глуздом.

Граф імпозантно підморгнув єдиним оком — старий яструб, що схилив голову набік. Тоді він прибрав руку від її волосся.

— Так і є. Так і є. Донька Портико. Як ведеться твоєму любому батькові? Сподіваюся, що добре? Він чудова людина. Хороша.

— Як нам потрапити до ангела Ізлінтона? — перепитала Дуері, але цього разу її голос тремтів.

— Гм? Звісно, взявши Анґелус.

Ричард уявив собі Графа шістдесят, вісімдесят, п'ятсот років тому: могутній воїн, хитромудрий стратег, знаний кавалер, чудовий друг, кошмарний ворог. Уламки того чоловіка ще й досі збереглися. Ось що робило його таким страшним і таким сумним. Граф пошукав на полицях, перекладаючи ручки, люльки, трубочки для плювання горохом, маленьких горгулей і пожовкле листя. А тоді, наче старий кіт, що випадково натрапив на мишу, він схопив маленький скручений сувій і віддав його дівчині.

— Тримай, дівонько, — сказав Граф. — Усе там. Гадаю, ми можемо підкинути тебе куди тобі треба.

— Підкинути? — спитав Ричард. — На потязі?

Граф пошукав очима джерело звуку, навів очі на Ричарда й широченно всміхнувся.

— О, та що тут такого, — прогримів він. — Для доньки Портико — що завгодно.

Дуері тріумфально стисла сувій в руці.

Ричард відчував, що потяг сповільнюється, і його, Дуері й Мисливицю повели з кам'яної кімнати назад до вагона. Ричард визирнув на платформу, поки потяг пригальмовував.

— Пробачте, а що це за станція? — спитав він. Потяг зупинився коло одного зі станційних знаків: «Британський музей» — було зазначено там. Чомусь саме цієї дивини йому стало забагато. Він міг прийняти створіння з прогалини і Графський двір, і навіть дивну бібліотеку. Але, чорт забирай, як усі лондонці, він знав мапу підземки, і це вже було занадто. — Нема ніякої станції «Британський музей», — твердо сказав Ричард.

— Нема? — прогримів Граф. — Гм, тоді вам треба дуже обережно сходити з потяга. — І він радісно й грубо зареготав, і поплескав блазня по плечі, — ти чув, Тулі? Я такий же дотепний, як і ти.

Блазень усміхнувся найслабкішою усмішкою, яку коли-небудь бачили людські очі.

— У мене від неконтрольованих веселощів аж боки репаються і ребра тріщать, ваша світлосте, — сказав він.

Двері зашипіли й розсунулися. Дуері всміхнулася Графові.

— Дякую, — сказала вона.

— Ідіть, ідіть, — сказав велетень, виганяючи Дуері, Ричарда й Мисливицю з теплого, задимленого вагона на порожню платформу. А тоді двері зачинилися, і потяг рушив далі, а Ричард дивився на знак, і скільки б разів він не блимнув очима — та й навіть після того, як він відвернув голову, а тоді знову глянув на нього, ніби прагнучи захопити знак зненацька — той уперто наполягав на тому, що станція називалася:

Стояв ранній вечір, і безхмарне небо переливалося від королівського блакитного до глибоко-фіолетового, з мазками вогнисто-помаранчевого й лаймово-зеленого над Паддинтоном, за чотири милі на захід, де, принаймні з точки огляду, яку мав Старий Бейлі, щойно сіло сонце.

«Небеса, — вмиротворено думав Старий Бейлі. — Ніколи не бува двох однакових. Ані вдень, ані вночі — ніколи». Він був знавцем небес, саме так, і сьогоднішнє небо було гарним. Старий напнув на ніч намет на даху навпроти собору святого Павла, в центрі лондонського Сіті.

Собор йому дуже подобався, і той мало змінився за минулі триста років. Його будували з білого портлендського каменю, який, ще до того, як будівництво закінчилося, почав чорніти від сажі й бруду лондонського повітря, а тепер, після очищення Лондона в 1970-х роках, знову став більш-менш білим; але він залишався собою. Старий Бейлі сумнівався, що те саме можна сказати про решту лондонського Сіті: визирнувши через край даху, він відвів погляд від свого улюбленого неба вниз, на освітлену натрієм вулицю. Він побачив камери безпеки, приліплені на стіни, кілька машин і одного спізнілого офісного працівника, що замкнув двері, а тоді рушив до підземки. «Бр-р-р», — сама думка про підземне змусила Старого Бейлі здригнутися. Він був даховиком і пишався цим; він втік від світу на рівні землі вже так давно…

Старий Бейлі пам'ятав часи, коли люди справді жили в Сіті, а не просто працювали; жили й грішили, й сміялися, й зводили хирляві будинки, що спиралися один на одного і повнилися гамірними людьми. Ба більше, гамір, безлад, сморід і пісні з провулка через дорогу (тоді відомого, принаймні неформально, під назвою Засраного провулка) свого часу були легендарними, але зараз у Сіті ніхто не жив. Воно стало холодним і безрадісним місцем з офісами, де люди працювали вдень, а ввечері йшли додому або кудись іще. Тепер це було не місце для життя. Старий сумував навіть за смородом.

Останні мазки помаранчевого сонця зблідли до вечірнього фіолетового. Старий понакривав клітки, щоб птахи могли відпочити. Вони трохи побурчали, а тоді поснули. Старий Бейлі почухав носа, потім зайшов до намету й виніс звідти закопчену каструлю, трохи води, трохи моркви й картоплі, солі й пару общипаних і добре висушених шпаків. Він вийшов на дах, розпалив невеликого вогника в почорнілому від сажі кавнику й хотів був поставити бульйон на вогонь, коли відчув, що з тіні коло димарів за ним хтось стежить.

Він підібрав довгу виделку для м’яса й загрозливо помахав нею в бік димарів.

— Хто це там?

Маркіз де Карабас вийшов на світло, легенько вклонився й осяйно всміхнувся. Старий Бейлі опустив виделку.

— А, — сказав він. — Це ти. І чого тобі треба? Знання? Чи пташок?

Маркіз підійшов ближче, вихопив шматочок моркви з бульйону Бейлі й заходився жувати.

— Якщо прямо, то інформації, — сказав він.

Старий Бейлі пирхнув.

— Ха, — сказав він. — Оце первина. Га? — Він схилився ближче до маркіза. — І на що ти її поміняєш?

— А чого б ти хотів?

— Може, мені слід зробити, як робиш ти. Зажадати послуги. Зробити інвестицію на якийсь із прийдешніх днів, — вишкірився Старий Бейлі.

— У довшій перспективі виходить занадто дорого, — сказав маркіз без іронії.

Старий Бейлі кивнув. Сонце вже зайшло, і надворі дуже швидко ставало доволі холодно.

— Тоді взуття, — сказав він. — І балаклаву. — Він оглянув свої безпалі рукавиці — хоч там було більше дірок, аніж рукавиць. — І нові рукавичечки. Видко, що зима буде просто гадська.