Граф сидів на величезному троні в кінці вагона. Він мовчав. Потяг брязнув і смикнувся до темного тунелю.

— Де моя гостинність? — пробурмотів до себе Граф. Він глянув на гостей одним уважним оком. А тоді повторив, так розпачливо й оглушливо, що Ричард відчув звук аж у животі, як гупання басового барабана. — Де моя гостинність? — Він знаком покликав до себе одного з пристаркуватих вартових. — Вони ж голодні з дороги, Даґварде. І пити хочуть, тут і думати нема чого.

— Так, ваша світлосте.

— Зупиніть потяг! — загукав Граф. Двері зашипіли й відчинилися, а Даґвард протупотів платформою. Ричард дивився на людей на станції. Ніхто не зайшов до їхнього вагона. Ніхто наче й не помічав нічого дивного чи бодай трохи незвичного.

Даґвард підійшов до торгового автомата на краю платформи. Він зняв металевого шолома, а тоді почав гупати по автомату кольчужною рукавицею.

— Шоколадок, — сказав він. — За наказом Графа. — В нутрі автомата щось закалатало й загуділо, і він став один за одним випльовувати десятки шоколадних батончиків «Кедбері» з фруктами й горіхами. Даґвард ловив їх у шолом. Двері вагона зачинялися. Гальвард вставив між ними свою піку, і вони знову відчинялися й зачинялися, стукаючись об її руків'я.

— Будь ласка, не спирайтеся на двері, — сказав голос із динаміка. — Потяг не може рушити, поки всі двері не зачиняться.

Граф схилив голову на бік і дивився на Дуері неушкодженим оком.

— Отож. Що привело тебе до мене? — спитав він.

Вона облизнула губи.

— Ну, ваша світлосте, хоч і не прямо, але — смерть мого батька.

Він повільно кивнув.

— Так. Ти шукаєш помсти. І це правильно, — він кахикнув, а тоді зачитав найнижчим басом: — Майнув могутній меч, палахнуло примхливе полум’я, стримить сердита сталь із гаспидських грудей, багрянець… щось там робить. Так.

— Помсти? — Дуері трохи подумала. — Так. Мій батько так і сказав. Але ще більше я хочу зрозуміти, що сталося, аби мати змогу захиститися. Моя родина не мала ворогів.

Даґвард захитався до вагона з повним шоломом шоколадних батончиків і коли; дверям було дозволено зачинитися, і потяг рушив знову.

Лірове пальто, що й досі лежало на підлозі тунелю, було вкрите монетами й банкнотами, але також і взуттям. Взуттям на ногах людей, котрі копали монети, затоптували й рвали банкноти, роздирали тканину пальта. Гроші лежали просто під ногами, але здавалося, що їх ніхто не помічав. Лір почав кричати.

— Будь ласка. Дайте мені спокій — благав він. Його приперли до стіни переходу; кров текла його обличчям і забарвлювала бороду багрянцем. Його саксофон незграбно й недолуго повис на грудях, увім’ятий і пошкрябаний.

Його оточив натовп — більш як двадцять душ, але менше п'ятдесяти — і всі вони штовхалися й штурхалися бездумною юрбою, усі глипали порожніми очима, кожен чоловік і жінка відчайдушно боролися й шкрябалися, щоб віддати Лірові свої гроші. На кахлях стін, де Лір ударився головою, була кров. Він відсахнувся від жінки середнього віку з широко розкритою сумочкою і простягнутою до нього жменею п’ятифунтових купюр. Вона нігтями роздерла його обличчя, пориваючись всунути свої гроші. Він крутнувся, щоб уникнути тих нігтів і налетів на стіну тунелю.

Хтось став йому на руку. Його пхнули обличчям у масу монет. Він почав шморгати носом і лаятися.

— А я казав тобі не налягати на цю мелодію, — мовив десь поблизу лагідний голос. — Неслух.

— Допоможи, — видихнув Лір.

— Ну, є одне протизакляття, — майже неохоче визнав голос.

Натовп підсунув ближче. Кинута п'ятдесятипенсова монета розпорола Лірову щоку. Він скрутився в зародкову кульку, охопивши себе руками й сховавши обличчя між колін.

— Та грай уже, чорти б тебе, — проридав Лір. — Я зроблю, що захочеш… Тільки спини їх…

Пищик заграв, і звук пролетів переходом. Проста фраза, що лунала знову і знову, щоразу звучала трохи по-іншому — де Карабасові варіації. Кроки почали віддалятися. Спочатку хтось тихцем почовгав, а тоді наддав ходи й пішов геть. Лір розплющив очі. Маркіз де Карабас притулився до стіни й грав на пищику. Коли він побачив, що Лір дивиться, то відірвав його від губів і повернув до кишені пальта. Він кинув Ліру латану бавовняну хустку з вишиваним краєм. Лір витер кров з чола й обличчя.

— Вони ж би мене вбили, — дорікнув він.

— Я попереджав, — сказав де Карабас. — На твоє щастя, я повертався цією ж дорогою. — Він допоміг Ліру сісти. — А тепер, — сказав він, — мені здається, що ти винен мені ще одну послугу.

Лір підібрав пальто — розірване, брудне, зі слідами багатьох ніг — з підлоги переходу. Йому раптом стало дуже холодно, тож він накинув його на плечі. Монети впали, а купюри закружляли на підлогу. Він залишив їх лежати.

— Мені справді пощастило? Чи ти все підгадав?

Маркіз виглядав майже ображено.

— Не знаю, як ти взагалі наважився таке подумати.

— Бо я тебе знаю. Ось як. І що ти хочеш, щоб я зробив цього разу? Украв щось? Підпалив? — Лір говорив відсторонено і трохи сумно. А тоді: — Когось убив?

Де Карабас нахилився й забрав свою хустку.

— Боюся, що вкрав. Тут ти вгадав, — сказав він з усмішкою. — Мені випало мати доволі нагальну потребу здобути одну фігурку династії Тан. — Лір затремтів. А тоді ледь кивнув.

Ричарду видали батончик «Кедбері» й великого срібного келиха, оздобленого по вінця камінцями, що здалися Ричарду сапфірами. Келих був наповнений «Кока-колою». Блазень, котрого начебто звали Тулі, голосно прочистив горло.

— Я хотів би запропонувати тост за наших гостей, — сказав він. — Дитина, охоронниця, дурень — нехай кожен отримає те, на що заслужив.

— А хто з них я? — прошепотів Ричард до Мисливиці.

— Дурень, хто ж іще? — сказала вона.

— В старі часи, — похмуро мовив Гальвард, сьорбнувши «коли», — ми пили вино. Мені більше подобається вино — не таке липке.

— А вам усі автомати отак видають усяку всячину? — спитав Ричард.

— О так, — відповів старий. — Вони, бачте, слухаються Графа. Він править метрополітеном. Тією частиною, що з потягами. Він володар Центральної, Кільцевої, Ювілейної лінії, а також ліній Вікторія і Бейкерлу — усього, крім Глибинної лінії.

— Що це за Глибинна лінія? — спитав Ричард.

Гальвард похитав головою і стиснув губи. Мисливиця постукала Ричарда по плечу пальцями.

— Пам'ятаєш, що я казала про пастухів з «Пастушого кута»?

— Казала, щоб я молився, аби ніколи з ними не зустрітися, і що про деякі речі краще не знати.

— Добре, — завважила вона. — Тож можеш додати Глибинну лінію до списку речей, про які тобі краще не знати.

Дуері повернулася до них з іншого кінця вагона. Вона усміхалася.

— Граф погодився нам допомогти, — сказала вона. — Ходімо. Він чекає на нас у бібліотеці.

Ричард майже пишався тим, що не спитав «У якій ще бібліотеці?» чи не зазначив, що бібліотек у потягах не буває. Натомість він пішов за Дуері до Графового порожнього трону, проминув його й пішов крізь сполучні двері позад нього, опинившись по тому в бібліотеці. То була велика кам'яна кімната з високою дерев'яною стелею. Усі стіни в полицях, кожна полиця заставлена предметами. Звісно, там були й книжки, але здебільшого на полицях громадилася безліч інших речей: тенісні ракетки, хокейні ключки, парасольки, були там і лопата, і ноутбук, і дерев'яна нога, кілька кружок, десятки туфель, кілька біноклів, невеличка колода, шість ляльок-рукавичок, нічний світильник, різноманітні компакт-диски, вінілові платівки (довгограї, 45-ки й 78-ки), восьмитрекові й звичайні касети в магнітофон, гральні кості, іграшкові машинки, розмаїті пари вставних щелеп, наручні годинники, ліхтарики, чотири садові гноми різних розмірів (двоє рибалили, один ходив уві сні, а останній курив сигару), купи газет, журнали, гримуари, триногі стільці, коробка сигар, пластиковий вівчур, що кивав головою, шкарпетки… кімната була крихітною імперією загубленого майна.

— Оце його справжні володіння, — пробурмотіла Мисливиця. — Втрачене. Забуте.