Вони дісталися воріт огорожі. Дуері схопилася за них обома руками й пхнула від себе. Нічого не трапилося.

— А ти не можеш змусити їх відчинитися? — спитав Ричард.

— Та я ж і намагаюся, чи на що воно тобі схоже? — різонула вона у відповідь з незнайомою гостротою в голосі. За кількасот футів далі хідником до головних воріт під'їздили машини. З них виходили, а тоді йшли доріжкою до музею пари у вечірньому вбранні.

— Туди, — сказав Ричард. — До тих воріт.

Дуері кивнула. Вона озирнулася назад.

— Ті двоє начебто за нами не йдуть, — сказала вона. Вони поквапилися до головних воріт.

— З тобою все гаразд? — спитав Ричард. — Що це щойно було?

Дуері загорнулася глибше в свою шкіряну куртку. Вона була блідіша, ніж звичайно, — тобто справді дуже й дуже бліда, — а під очима виступили темні півкола.

— Я втомлена, — просто сказала вона. — Відчинила сьогодні забагато дверей. Воно щоразу дуже багато з мене вичерпує. Мені треба трохи часу, щоб відновитися. Трохи попоїсти — і все буде гаразд.

На воротах стояв охоронець, що доскіпливо вивчав гравіровані запрошення, які мав подати йому кожен виголений чоловік у смокінгу й кожна напахчена жінка у вечірній сукні, а тоді ставив галочки проти їхніх імен у списку і пропускав далі. Полісмен у формі, що стояв поряд з ним, прискіпливо оглядав гостей. Ричард і Дуері пройшли через ворота, і ніхто на них не глянув двічі. На кам’яних сходах, що вели до дверей музею, стояла черга, і Ричард з Дуері приєдналися до неї. Блондин у компанії жінки, що безстрашно з’явилася на публіці в норковій шубі, стали в чергу одразу й точно за ними. Ричарда сяйнула думка.

— А вони нас бачать? — спитав він.

Дуері розвернулася до джентльмена, що стояв за ними. Вона глянула йому в очі.

— Добрий вечір, — сказала вона.

Чоловік озирнувся зі спантеличеним виглядом, ніби не був певен, чи ніхто його щойно не гукав. Тоді він помітив Дуері, що стояла просто перед ним.

— Добрий?.. — перепитав він.

— Я Дуері, — повідомила вона йому. — А це Ричард.

— О… — сказав чоловік. А тоді він поліз до внутрішньої кишені, витяг портсигар і забув, що коли-небудь їх бачив.

— Отак. Бачив? — сказала Дуері.

— Я так і думав, — відповів він. Черга до єдиних відчинених скляних дверей головного входу музею рухалася повільно, і Ричард з Дуері трохи помовчали. Дуері глянула на письмена в сувої, ніби хотіла в чомусь упевнитися. Тоді Ричард спитав:

— Зрадник?

— Вони просто нас накручували, — сказала Дуері. — Намагалися рознервувати.

— І досягли в тому до дідька якого успіху, — сказав Ричард. А тоді вони пройшли крізь двері й опинилися в Британському музеї.

Містер Вандемар зголоднів, тож вони поверталися через Трафальгарську площу.

— Налякати її, — з огидою бурмотів містер Круп. — Налякати її. Ось до чого дійшло. Ось до чого нас довели.

Містер Вандемар знайшов у смітнику половину сандвіча з креветками й капустою і нащипав з нього маленьких шматочків, які тепер кидав на плити перед собою, приваблюючи невелику зграю запізнілих голубів.

— Треба було зробити, як я казав, — мовив містер Вандемар. — Ми б налякали її набагато сильніше, якби відірвали йому голову, поки вона не дивилася, а тоді насадовили мені на руку, а я б порухав пальцями. Усі неодмінно кричать, — ділився він, — коли очі випадають. — Він продемонстрував сказане правицею, тицьнувши вгору пальцями й трохи ними поворушивши.

Містер Круп просто не міг такого стерпіти.

— Нащо на цьому етапі гри ставати таким делікатним? — спитав він.

— Я не делікатний, містере Круп, — сказав містер Вандемар. — Я люблю, коли очиська випадають. Баньки-лупатьки. — До них придріботіло ще більше голубів, що не поснули, коли скінчилися дитячі години. Вони зібралися у зграйку щоб поклювати крихти хліба й креветок і презирливо не помічати капусти.

— Не ви, — сказав містер Круп. — Замовник. То вбийте, то викрадіть, то налякайте. Чому він ніяк не може вирішити?

У містера Вандемара закінчився сандвіч, який він використовував як приманку, тож він скочив у гущу голубів, що злетіли з невдоволеним вурканням.

— Вправно спіймали, містере Вандемар, — схвалив містер Круп. Містер Вандемар тримав здивованого й засмученого голуба, що вуркав, крутився в долоні й безрезультатно клював його пальці.

Містер Круп театрально зітхнув.

— Що ж, нехай. Одне зрозуміло, тепер ми точно запустили кота між голубів, — вдоволено сказав він.

Містер Вандемар підніс голуба до обличчя. Він з хрустом відкусив йому голову й заходився жувати.

Охоронці направляли гостей музею до коридору, що начебто служив якоюсь зоною накопичення. Дуері й не глянула на них, а просто пішла коридором музею з Ричардом на хвості. Вони пройшли Єгипетськими залами, вгору кількома прольотами службових сходів і до зали, названої «Рання Англія».

— Якщо вірити написаному в сувійчику, — сказала вона, — то Анґелус має бути десь у цій кімнаті.

Тоді Дуері подивилася на сувій ще раз, після чого уважніше оглянула залу. І скорчила гримасу.

— Пху, — пояснила вона й метнулася назад сходами тією ж дорогою, якою вони прийшли. Ричарда накривало могутнім дежавю, а тоді він усвідомив, що так, звісно це було йому знайоме — саме так він проводив вихідні за часів Джесики. Зараз йому вже здавалося, що ті вихідні насправді випали на чиюсь іншу долю, і то дуже й дуже давно.

— Анґелуса в тій залі не було? — спитав Ричард.

— Не було, — сказала Дуері трохи гарячіше, на думку Ричарда, ніж того заслуговувало його питання.

— А, — сказав він. — Я просто спитав. — Вони пішли до іншої зали. Ричард подумав, чи не починаються в нього галюцинації від надлишку спожитого при Графському дворі цукру чи сенсорної депривації. — Я чую музику, — сказав він. Схоже, десь грав струнний квартет.

— Вечірка, — відповіла Дуері.

Справді. Люди в смокінгах, з якими вони стояли в черзі. Ні, Анґелуса й тут не було видно. Дуері пішла до наступного коридору, і Ричард потягнувся за нею. Йому хотілося приносити більше користі.

— А цей Анґелус? — сказав він. — На що він схожий?

На мить їй захотілося вичитати йому за саме це питання.

Втім, вона опанувала себе й потерла чоло.

— Тут просто написано, що на ньому є зображення ангела. Навряд чи його дуже важко знайти. Врешті-решт, — з надією додала вона, — скільки тут узагалі може бути речей з ангелами?

Джесика відчувала на собі тиск. Вона хвилювалася, нервувала і совалася. Вона систематизувала колекцію, домовилася з Британським музеєм, щоб той прийняв виставку, організувала реставрацію центрального експоната, допомагала розвішувати й виставляти решту і складала список запрошених на грандіозне відкриття. Воно й на краще, що в неї не було хлопця, казала вона друзям. На нього все одно не було б часу. Хоч було б і непогано, подумала вона, коли в неї з’явилася на це вільна хвилька — з хлопцем можна було б ходити по галереях на вихідні. Або…

Ні. Вона не пішла в ту частину свідомості. Вона могла виділити потрібну думку не легше, аніж придавити пальцем краплину ртуті, тож знову зосередилася на виставці. Навіть тепер, в останню хвилину, було стільки всього, що треба виправити. Немало коней падали, перечепившись через останню перепону. Немало надміру самовпевнених генералів на власні очі побачили, як перемога, що була вже в їхніх руках, перетворюється на поразку в останні моменти битви. Джесика рішуче збиралася пересвідчитися, щоб усе було як треба. Вона була вбрана в зелену шовкову сукню — генерал з відкритими плечима, що керує своїм військом і стоїчно вдає, ніби містер Стоктон не запізнюється на півгодини.

Її військо складалося з головного офіціанта, півдюжини команди обслуги, трьох жінок, що готували наїдки, струнного квартету і помічника, юнака на ім’я Кларенс. Раніше Джесика була переконана, що Кларенс отримав свою посаду тільки тому, що був а) відвертим ґеєм і б) так само відверто чорношкірим; таким чином, її немало дратував той факт, що Кларенс виявився найефективнішим, найкомпетентнішим і найкращим асистентом з тих, що в неї колись були.