Вона проінспектувала стіл з напоями.
— Шампанського вистачить? Так? — головний офіціант показав на ящик шампанського під столом. — А газованої мінералки? — Знову кивок. Інший ящик. Джесика стиснула губи. — А простої мінералки? Не всі, знаєте, люблять бульбашки. — Простої мінералки вони мали досить. Добре.
Струнний квартет саме розігрівався. Вони не набрали досить гучності, щоб перекривати шум, який долинав з-за дверей. То був гамір невеликої, але напористої юрби: там бурчали жінки в норкових шубах і чоловіки, котрі, якби не знаки «Не курити» на стінах — а ще, мабуть, не поради лікарів — уже б закурили сигари; бурчали там і журналісти зі знаменитостями, які вже зачули запах канапе, волованів, розмаїтих закусок і безкоштовного шампанського.
Кларенс балакав по мобільному, витонченому продукту інженерного прогресу, поруч з яким комунікатори зі «Стар Трека» виглядали важкими й старомодними. Він вимкнув його, поклав до кишені піджака від Армані, яка від цього навіть не випнулася, і заспокійливо всміхнувся.
— Джесико, водій містера Стоктона телефонував з машини. Вони затримаються ще на кілька хвилин. Не варто хвилюватися.
— Не варто хвилюватися, — луною відгукнулася Джесика. Все пропало. Пропало. Увесь захід обернеться катастрофою. Її катастрофою. Вона взяла зі столу бокал шампанського, перехилила його й віддала порожній офіціанту.
Кларенс нахилив голову на бік, прислухаючись до гомінкого бурчання з коридору за дверима. Він глянув на годинника, тоді, з німим питанням — на Джесику, ніби капітан, що чекає генералових указівок. «То як, ідемо в Долину смертної темряви, командире?».
— Містер Стоктон уже їде, Кларенсе, — спокійно мовила Джесика. — Він попросив приватного перегляду до початку заходу.
— Мені вийти й подивитися, як вони там?
— Ні, — рішуче сказала вона. А тоді так само рішуче: — Так. — 3 їжею й напоями вона розібралася, тож тепер Джесика повернулася до струнного квартету й утретє за вечір спитала, що саме вони збиралися грати.
Кларенс прочинив подвійні двері. Усе було гірше, ніж він думав — у коридорі стояло більше сотні людей. І не просто людей. То були Люди. А серед них навіть декілька Особистостей.
— Перепрошую, — сказав голова Мистецької ради. — У запрошеннях вказано «рівно о восьмій». Зараз уже двадцять хвилин по восьмій.
— Ще буквально кілька хвилин, — діловито запевнив Кларенс. — Останні перевірки заходів безпеки.
Жінка в капелюсі загрозливо посунула на нього. Голос у неї був грошовитий, задерикуватий і явно парламентський.
— Юначе, — оголосила вона. — Чи знаєте ви, хто я така?
— Ні, не дуже, — збрехав Кларенс, бо він знав усіх запрошених. — Заждіть секундочку. Я пошукаю когось, хто знає. — Він зачинив двері за собою. — Джесико? Вони зараз бунтуватимуть.
— Не перебільшуй, Кларенсе, — вона рухалася залою, мов зелений шовковий вихор, розставляючи обслугу з тацями канапе чи напоїв у стратегічних точках зали, перевіряючи гучномовну систему, подіум, завісу, шнурок завіси.
— Я вже бачу заголовки, — сказав Кларенс, розгортаючи уявну газету. — «Зголодніла до канапок юрба підстаркуватих мільярдерів розчавила красуню-організаторку».
Хтось загупав у двері. Рівень гучності в коридорі наростав. Хтось дуже голосно говорив «Перепрошую. Кахи-кахи. Перепрошую». Хтось інший повідомляв світові, що це неподобство, просто неподобство, іншого слова нема.
— Вольове рішення, — раптом сказав Кларенс. — Я впускаю їх.
Джесика закричала:
— Ні! Якщо ти…
Та було запізно. Двері відчинилися, і орда поперла з коридору всередину. Вираз обличчя Джесики перемінився з нажаханого на чарівно захоплений. Вона попливла до дверей.
— Баронесо, — сказала вона з радісною усмішкою. — Не можу виразити, наскільки я щаслива, що ви змогли відвідати сьогодні нашу маленьку виставку. Містер Стоктон затримується через нагальні справи, але буде тут буквально за кілька хвилин. Будь ласка, скуштуйте канапе…
Кларенс весело підморгнув їй через вбране в норку плече баронеси. Джесика подумки пробіглася усіма лихими словами, які знала. Щойно баронеса направилася до волованів, усміхнена Джесика підійшла до Кларенса і пошепки назвала його кількома.
Ричард застиг. Охоронець ішов просто до них, промінь ліхтарика світив з боку в бік. Ричард пошукав очима, де б його сховатися.
Запізно. Повз велетенські статуї мертвих грецьких богів до них прямувала його напарниця, що теж вимахувала ліхтарем.
— Все гаразд? — погукав перший охоронець. Друга продовжувала йти, аж поки не зупинилася просто коло Ричарда й Дуері.
— Та начебто, — відповіла вона. — Я вже перейняла кількох п'яниць у смокінгах, які збиралися вишкрябати свої імена на Розетському камені. Ненавиджу цю частину роботи.
Перший охоронець посвітив Ричардові прямо в очі, а тоді повів променем далі, пурхаючи ним з однієї тіні до іншої.
— Кажу тобі, — сказав він, вдоволено смакуючи свої слова, як і будь-який справжній пророк, — це та сама «Маска Червоної Смерті». Декадентська еліта гуляє на вечірці, а цивілізація летить у прірву просто у них під носом. — Він колупнув носа і витер пальця об шкіряну підошву добре начищеного чорного черевика.
Його напарниця зітхнула.
— Дякую, Джеральде. Гаразд, патрулюймо далі.
Охоронці разом вийшли із зали.
— Минулого разу як проводили такий захід, виявилося, що хтось виблював у саркофаг, — сказав перший охоронець, а тоді двері за ними зачинилися.
— Якщо ти належиш до Спіднього Лондона, — розповідала Дуері Ричардові, поки вони йшли пліч-о-пліч до наступної зали, — то зазвичай твого існування не помічають, поки ти не зупинишся й не заговориш до них. Але й тоді про тебе швидко забувають.
— Але я ж тебе побачив, — сказав Ричард. Вони поміркували над цим.
— Знаю, — сказала Дуері. — Хіба не дивно?
— Усе дивно, — палко сказав Ричард. Струнні заграли голосніше. В Горішньому Лондоні, де Ричард мусив узгоджувати для себе два світи, напади тривоги чомусь були гостріші. Внизу принаймні він міг рухатися вперед ніби уві сні, просто переставляючи ноги, мов сновида.
— Анґелус там, — оголосила Дуері, перервавши його роздуми, і вказала в напрямку, звідки долинала музика.
— Звідки ти знаєш?
— Знаю, — сказала вона з цілковитою впевненістю. — Ходімо. — Вони виступили з темряви до освітленого коридору. Поперек нього висіла велетенська вивіска. На ній було написано:
Вони пройшли коридором, а тоді крізь двері до великої зали, в якій відбувалася вечірка.
Грав струнний квартет, кілька чоловік обслуги забезпечували повну залу добре вдягнених людей їжею й питвом. В одному кутку, поруч з високою завіскою, стояла невелика сцена з кафедрою.
Зала була вщерть заповнена ангелами.
На маленьких постаментах стояли статуї ангелів. На стінах висіли картини з ангелами. Були й фрески. Ангели були велетенські й крихітні, суворі й приязні, ангели з німбами й крилами, ангели без німбів і крил, войовничі й мирні ангели. Сучасні й класичні. Сотні на сотнях ангелів усіх розмірів і форм. Західні ангели, ангели Близького Сходу, східні ангели. Ангели Мікеланджело. Ангели Джоеля-Пітера Віткіна, ангели Пікассо, ангели Воргола. Колекція ангелів містера Стоктона була «майже така ж нерозбірлива, як звалище, але, безперечно, вражала своєю еклектичністю», якщо цитувати огляд журналу «Тайм-аут».
— Ти часом не подумаєш, що я вередливий, — спитав Ричард, — якщо я вкажу, що знайти тут щось із ангелом на ньому буде так само легко, як знайти голку в, о Боже, онде Джесика. — Ричард відчув, як з обличчя відринула вся кров. До цієї миті він думав, що це просто такий вираз. Він і не думав, що таке буває насправді.
— Хтось, кого ти знав? — спитала Дуері.
Ричард кивнув.
— Вона була моєю… Ну. Ми збиралися побратися. Були разом кілька років. Вона була зі мною, коли я знайшов тебе. Це вона була на… Це вона залишила повідомлення. На автовідповідачі. — Він вказав у інший бік зали.