— Пам-там-пам-пам-там-тадам-там-там, — співав він, переступаючи вниз і вгору сходами.

Дуері стояла нагорі й дивилася на нього з жахом, а тоді почала безпорадно хихотіти. Він глянув на неї й зняв на знак привітання свого білого шовкового циліндра, удав, що підкидає його високо в повітря, а тоді ловить і знов надягає на голову.

— Дурник, — сказала Дуері й усміхнулася йому. У відповідь Ричард вхопив її за руку й продовжив танцювати сходами вгору і вниз. Дуері повагалася одну мить, а тоді заходилася танцювати й собі. І робила це набагато краще за Ричарда. Внизу сходів вони впали одне одному в обійми, задихані й виснажені.

Ричардів світ захитався.

Він відчув, як її серце б'ється об його груди. Мить змінила забарвлення, і Ричард подумав, чи не мусить зараз чогось зробити. Він зважив, чи хоче її поцілувати, і зрозумів, що гадки не має. Він зазирнув до її дивовижних очей. Дуері схилила голову набік і звільнилася. Вона підняла коміра своєї коричневої шкіряної куртки й затулила шию — захист і броня.

— Ходімо шукати нашу охоронницю, — сказала Дуері. І вони пішли хідником до станції «Британський музей», лиш час від часу спотикаючись.

— Чого ти хочеш? — спитав містер Круп.

— А чого всі хочуть? — спитав маркіз де Карабас трохи більш риторично.

— Смерті живому, — припустив містер Вандемар. — Більше зубів.

— Я подумав, що ми могли б укласти угоду, — сказав маркіз.

Містер Круп зареготав. Звук був схожий на той, що можна було б видобути, якби провести шкільною дошкою об нігті на стіні з відрізаних пальців.

— Ох, шляхетний маркізе. Гадаю, що можу впевнено заявити, без жодного ризику зустріти протест будь-якої з представлених тут сторін, що ви десь розгубили той здоровий глузд, про який подейкують, буцім він у вас був. Ви, — довірчим тоном повів він, — якщо дозволите цей вульгаризм, абсолютно втратили голову.

— Скажіть слово, — мовив містер Вандемар, що тепер стояв позад маркізового стільця, — і вона злетить з його шиї раніше, ніж він устигне сказати «Джек Кетч».[24]

Маркіз добряче хекнув на свої нігті й потер їх об вилогу пальта.

— Я завжди вважав, — сказав він, — що насилля є останнім прихистком некомпетентних, а пусті погрози — пенсійним притулком смертельно безсилих нездар.

Містер Круп люто зиркнув на нього.

— Що ти тут робиш? — зашипів він.

Маркіз де Карабас витягнувся, як великий кіт — можливо, рись або велика чорна пантера, — а в кінці цього руху він вже стояв з руками глибоко в кишенях свого дивовижного пальта.

— Як я розумію, містере Круп, — легко й приязно повів він, — ви колекціонуєте фігурки династії Тан.

— Звідки ти знаєш?

— Люди мені різне розповідають. Зі мною легко балакати, — усмішка маркіза була чиста, незворушна й безхитрісна — то була усмішка людини, що пропонувала вам купити Біблію з рук.

— Навіть коли б і так… — почав містер Круп.

— А коли б так, — сказав маркіз де Карабас, — то вас могло б зацікавити оце.

Він витяг з кишені одну руку й простягнув її до містера Крупа. До цього вечора ця статуетка стояла в скляній коробці у сховищі одного з провідних лондонських торгових банків. У певних каталогах вона була згадана як «Дух Осені (Похмура постать)». Заввишки вона мала десь вісім дюймів — то була полив'яна керамічна фігурка, яку виформували, розмалювали й обпалили, коли Європа була в Темних Віках, за шістсот років до першого плавання Колумба.

Містер Круп несвідомо зашипів і потягнувся рукою. Маркіз прибрав її подалі від його рук і притис до грудей.

— Ні-ні, — сказав маркіз. — Все не так просто.

— Хіба? — спитав містер Круп. — Але що ж спинить нас від того, щоб забрати її й розкидати шматочки твого тіла по всьому Долішньому? Ми ще ніколи не розчленовували маркізів.

— Було, — сказав містер Вандемар. — У Йорку. В чотирнадцятому столітті. Дощ ішов.

— То був не маркіз, — сказав містер Круп. — То був граф Екзетерський.

— І маркіз Вестморлендський, — було видно, що містер Вандемар вельми з себе задоволений.

Містер Круп пирхнув.

— І що ж спинить нас від того, щоб порубати тебе на стільки ж шматочків, на скільки ми порубали маркіза Вестморлендського? — спитав він.

Де Карабас витягнув з кишені іншу руку. В ній він тримав невеликого молоточка. Він підкинув його в повітря, як бармен у відео про приготування коктейлів, упіймав за ручку й заніс залізну голівку над порцеляновою фігуркою.

— Ох, будь ласка, — сказав він. — Балакаймо далі без цих дурних погроз. Гадаю, що був би щасливіший, якби бачив, що ви обоє стоїте он там.

Містер Вандемар кинув погляд на містера Крупа, і той майже невловимо кивнув. Повітря завібрувало, і містер Вандемар став коло містера Крупа, що всміхався, як череп.

— Я й справді коли-не-коли купував предмети часів династії Тан, — визнав він. — А цей продається?

— Ми, жителі Долішнього, не дуже часто щось продаємо чи купуємо, містере Круп. Ми міняємося. Бартер — ось що нам ближче. Але так, ви маєте рацію, цей бажаний предмет, безперечно, не від того, щоб потрапити в чиїсь інші ручиська.

Містер Круп стиснув губи. Він склав руки, але знову опустив їх. Пробіг однією долонею по жирному волоссю. А тоді:

— Назви свою ціну, — сказав містер Круп.

Маркіз дозволив собі глибоко й майже нечутно зітхнути від полегшення. Можливо, він таки спроможеться прокрутити цю грандіозну оборудку.

— По-перше, три відповіді на три питання, — сказав він.

Круп кивнув.

— З обох боків. Ми теж отримаємо три відповіді.

— Справедливо, — сказав маркіз. — По-друге, безпечний вихід звідси. Ви погодитеся дати мені принаймні годину фори.

Круп живо закивав.

— Згода. Давай своє перше питання, — він не відривав погляду від статуетки.

— Перше питання. На кого ви працюєте?

— О, це легке питання, — сказав містер Круп. — І відповісти на нього легко. Ми працюємо на свого наймача, що бажає залишатися неназваним.

— Гм. Навіщо ви вбили родину Дуері?

— За наказом нашого наймача, — сказав містер Круп, і його усмішка ставала дедалі лисячішою.

— Чому ви не вбили Дуері, коли мали нагоду?

Перш ніж містер Круп устиг відповісти, містер Вандемар сказав:

— Бо вона потрібна жива. Вона єдина, хто може відчинити двері.

Містер Круп зиркнув на свого напарника.

— Отак, — сказав він. — Розкажіть йому геть усе, не стримуйтеся.

— Я теж хотів пограти, — пробурмотів містер Вандемар.

— Гаразд, — сказав містер Круп. — Ти свої три відповіді маєш, роби з ними що хочеш. Моє перше питання: чому ти її захищаєш?

— Її батько врятував мені життя, — чесно відповів маркіз. — Я так і не повернув йому цей борг. А мені більше подобається, коли послугу винні мені.

— У мене є питання, — сказав містер Вандемар.

— Як і в мене, містере Вандемар. Горішняк, Ричард Мейг’ю. Чому він подорожує з нею? Чому вона це дозволяє?

— Сентиментальність з її боку, — сказав маркіз де Карабас. Сказавши це, він задумався, чи це вся правда. Він почав гадати, чи було в тому горішнякові щось більше, ніж бачили очі.

— Тепер я, — сказав містер Вандемар. — Яке число я загадав?

— Перепрошую?

— Яке я загадав число? — повторив містер Вандемар. — Від одного до хтозна-скільки, — підказав він.

— Сім, — сказав маркіз.

Це справило враження на містера Вандемара, і він кивнув. Містер Круп почав:

— Де… — але маркіз похитав головою.

— Все-все, — сказав він. — Не будьмо такими жадібними.

У вологому підвалі запала хвилина цілковитої тиші. Тоді знову десь ляпнула вода й зашаруділа черва; маркіз же сказав:

— Година фори, не забувайте.

— Аякже, — сказав містер Круп.

Маркіз де Карабас жбурнув фігурку містерові Крупу, і той радо впіймав її, як залежна людина, що ловить пакетик з білим порошком сумнівної легальності. А тоді маркіз вийшов з підвалу, не озираючись.