Містер Круп доскіпливо оглянув фігурку, багато разів перекрутивши її в руках, як діккенсівський куратор Музею проклятих, що роздивляється центральний експонат. Він кілька разів на секунду висовував язика, мов змій. На його мертво-блідих щоках з’явився помітний рум’янець.

— О, чудово, чудово, — шепотів він. — Справді династія Тан. Їм по дванадцять сотень років, це найкращі керамічні фігурки, що коли-небудь бачив світ. Ця була створена руками Кай Луня, найпершого серед гончарів: рівноцінної їй не існує. Зверніть увагу на колір поливи, на відчуття пропорції, на життя… — Тепер він усміхався, мов немовля; невинна усмішка виглядала загубленою і спантеличеною на непривітному ландшафті обличчя містера Крупа. — Вона додає трохи чуда і краси цьому світові.

А тоді він надто широко вискалився, нахилив обличчя до фігурки й роздробив її голову зубами, дико трощачи й подрібнюючи, ковтаючи непрожовані уламки. Його зуби перетирали порцеляну на дрібний порошок, що притрусив нижню частину його обличчя.

Він упивався її знищенням, поринувши у стан божевілля й неконтрольованої жаги крові, як лисиця в курнику. А коли від статуетки лишився сам пил, він повернувся до містера Вандемара. Той здавався дивно розслабленим, майже млявим.

— Скільки ми пообіцяли йому дати?

— Годину.

— М-м-м. А скільки минуло?

— Шість хвилин.

Містер Круп опустив голову. Він провів пальцем по підборіддю й злизав з нього подрібнену глину.

— Рушайте за ним, містере Вандемар, — сказав містер Круп. — Дайте мені трохи більше часу, щоб посмакувати подію.

Мисливиця чула, як вони спускалися сходами. Вона стояла в тіні, склавши руки — в тій самій позі, в якій вони її залишили. Ричард голосно мугикав. Дуері безпомічно хихотіла, а час від часу зупинялася і казала Ричарду не галасувати, а тоді знову починала хихотіти. Вони проминули Мисливицю, не помітивши її.

Вона виступила з тіні й сказала:

— Вас не було вісім годин, — це було просте ствердження факту позбавлене докору чи цікавості.

Дуері блимнула на неї.

— А здалося, що не так довго.

Мисливиця нічого не сказала.

Ричард примружено вискалився.

— Не хочеш дізнатися, що з нами сталося? Містер Круп і містер Вандемар влаштували на нас засідку. Шкода, що з нами не було нашої охоронниці. Та я однак показав їм, де раки зимують.

Мисливиця звела бездоганну брову.

— Я в захваті від твоїх рукопашних талантів, — прохолодно сказала вона.

Дуері захихотіла.

— Він жартує. Насправді вони нас убили.

— Як фахівець із припинення тілесної життєдіяльності, — сказала Мисливиця, — я змушена не погодитися. Жоден з вас не мертвий. Моя версія така: ви обоє дуже п’яні.

Дуері показала своїй охоронниці язика.

— Нісенітниці. Випили по три краплі. От по стілечки, — вона показала двома пальцями, щоб краще пояснити, наскільки це «от стілечки» мале.

— Просто сходили на вечірку, — сказав Ричард, — і зустріли там Джесику й справжнього ангела, і отримали від нього маленьке чорне порося, і повернулися сюди.

— Випили геть трошечки, — продовжувала Дуері. — Дуже, дуже старого напою. Ге-е-е-еть трошечки. Маленький келишок. Його що було, що не було.

Вона почала гикати. Тоді знову захихотіла. Гикавка урвала хихотіння, і вона раптом сіла на платформу.

— Здається, ми таки налигалися, — тверезо розсудила вона, а тоді заплющила очі й почала сумлінно хропіти.

Маркіз де Карабас біг тунелями, наче всі гончаки пекла знали його запах і взяли слід. Він ляпав шістьма дюймами сірої води Тайберна, катової річки, тримаючись безпечної темряви цегляного колектора під Парк-лейн, що вів на південь, до Букінгемського палацу. Він біг уже сімнадцять хвилин.

Він зупинився в тридцяти футах під «Мармуровою аркою». Тут колектор розходився на дві гілки. Маркіз де Карабас обрав ту, що ліворуч.

За кілька хвилин колектором пройшов містер Вандемар. Діставшись роздоріжжя, він також спинився на мить, понюхав повітря, а тоді теж пішов лівою гілкою.

Мисливиця крекнула й скинула непритомне тіло Ричарда Мейг’ю на купу соломи. Він перекотився, сказав щось дуже схоже на: «Фортрил б’юглі мобиль ваг» — і знову заснув. Мисливиця поклала Дуері в солому поруч із Ричардом, але трохи турботливіше. Тоді вона стала в темній стайні під землею над Дуері, непорушна, як вартовий.

Маркіз де Карабас виснажився. Він прихилився до стіни тунелю й глянув уперед на сходи, що бігли вгору. Тоді він витяг золотого годинника й подивився котра година. Відтоді, як він вискочив зі шпитального підвалу, минуло тридцять п'ять хвилин.

— Година вже минула? — спитав містер Вандемар. Він сидів на сходах перед маркізом і колупав ножем нігті.

— І близько не минула, — видихнув маркіз.

— А здалося, що вже, — поділився відчуттями містер Вандемар.

Світ трохи затремтів, і за маркізом де Карабасом став містер Круп. Його підборіддя і досі вкривав порцеляновий порошок. Де Карабас глянув на містера Крупа. Тоді перевів погляд на містера Вандемара. А тоді маркіз де Карабас спонтанно зареготав. Містер Круп усміхнувся.

— Вважаєте нас смішними, шляхетний маркізе, чи не так? Ми для вас кумедні суб'єкти. Хіба не так? Ми, в наших гарних вбраннях, з нашими завиткастими перифразами…

Містер Вандемар пробурмотів:

— У мене нема ніякого перифразу…

— … і нашими дурненькими манерами й поведінкою. І мабуть, ми таки смішні.

Тоді містер Круп підняв пальця й посварив ним маркіза де Карабаса.

— Але ніколи не слід собі думати, — продовжив він, — що коли щось смішне, шляхетний маркізе, то воно при цьому не може бути небезпечним.

І містер Вандемар сильно і влучно метнув у маркіза ножем. Той ударив його руків'ям у скроню. Маркіз закотив очі, і його коліна підігнулися.

— Перифраза, — сказав містер Круп містерові Вандемару, — це такий вид говоріння про щось іншими словами. Поетичний відступ. Красномовство.

Містер Вандемар підняв маркіза де Карабаса за пояс і потягнув його вгору сходами, стук-стук-стукаючи його головою об кожну сходинку. Тоді кивнув.

— Я так і подумав, — сказав він.

Тепер вони сплять і бачать сни.

Мисливиця спить стоячи.

У своєму сні вона в місті під Бангкоком. Це почасти лабіринт, а почасти — ліс, бо дичавина Таїланду відступила глибоко під землю — під аеропорт, готелі й вулиці. Світ пахне прянощами, сушеним манго, а ще, і, зовсім не неприємно — сексом. Повітря вологе, і вона пітніє. Навколо темрява, а її розривають фосфоресцентні плями на стіні — це сіро-зелені гриби дають досить світла, щоб обманути око, досить світла, щоб при ньому йти.

Уві сні Мисливиця тихо, мов привид, рухається мокрими тунелями, просуваючись крізь рослинність. В правиці вона тримає виважену метальну палицю; шкіряний щит прикриває її ліве передпліччя.

Вона відчуває уві сні його запах, гострий і тваринний, і зупиняється коло зруйнованої кам’яної стіни, і чекає — частина тіні, єдина з темрявою. Полювання, як і життя, переконана Мисливиця, здебільшого складається з очікування. Однак у своєму сні Мисливиця не чекає. Відколи вона тут, воно йде підліском — біло-коричнева лють, що легенько вихляє з боку в бік, мов змія з мокрим хутром, червоні очі пильні і яскраві в темряві, а зуби, мов голки — це м’ясоїд і вбивця. Створіння вимерло в горішньому світі. Воно так само схоже на тхора і на куницю, як рівнинний вовк схожий на йоркширського тер’єра. Воно важить майже триста фунтів, а завдовжки трохи більш як п’ятнадцять футів від кінчика носа до кінчика хвоста.

Коли воно проминає її, Мисливиця шипить, мов змія, і воно на мить заклякає, поки в дію вступають старі інстинкти. А тоді воно стрибає на неї, сама ненависть, самі гострі зуби. Тоді, уві сні, вона пригадує, що це уже сталося раніше, і коли це сталося, вона запхала шкіряний ручний щит йому до рота і роздробила його череп свинцевою метальною палицею, намагаючись не зіпсувати шкуру. Вона віддала шкуру Великого Тхора дівчині, на яку накинула оком, і та дівчина їй відповідно віддячила.