Але тепер, уві сні, цього не сталося. Натомість, куниця простягає до неї передню лапу, а вона кидає свою метальну палицю і ту лапу приймає. Там і тоді, в місті під Бангкоком, вони разом танцюють вигадливий нескінченний танець: Мисливиця недовірливо дивиться на це збоку, і її захоплюють вигадливі рухи, що вони їх виконують, — хвостом, ногами, руками, пальцями, очима, волоссям — у тому танці все дивно і тісно скупчується й переплітається, і розростається, і заповнює собою вічність.

У світі яви чується тихенький звук, сонне схлипування цієї дитини Дуері, і Мисливиця плавно й миттєво переходить від сну до пробудження; вона знов насторожена і знов на сторожі. Прокинувшись, вона геть забуває про свій сон.

Дуері сниться батько.

Уві сні він показує їй, як відкривати. Він бере помаранчу і робить жест: одним безперервним рухом вона вивертається — помаранчевий м'якуш тепер ззовні, а шкірка сховалася всередині. «Завжди треба дотримуватися паритету, — каже їй батько, відриваючи для неї дольку вивернутої помаранчі. — Паритет, симетрія, топологія — ось що ми вивчатимемо в прийдешні місяці, Дуері. Але найважливіше, щоб ти зрозуміла ось що: всі речі хочуть відкритися. Ти маєш відчути цю потребу і використати її». Батькове волосся каштанове й густе. Це було за десять років до його смерті — в нього легка усмішка, котру вона пам'ятає, і котра згасала з роками.

Уві сні він передає їй підвісний замок. Вона бере його. Її долоні того ж розміру й форми, як зараз, хоч вона й знає, що насправді це сталося, коли вона була малою дитиною, що збирає жести, розмови й заняття за десяток років в один єдиний урок. «Відкрий його», — каже він їй.

Вона тримає його в руці, відчуває холодний метал, відчуває вагу замка в долоні. Щось її непокоїть. Їй треба про щось дізнатися. Дуері навчилася відкривати трохи пізніше, ніж навчилася ходити. Вона пам'ятає, як мати відчиняла двері зі спальні Дуері до гральної кімнати, міцно тримаючи її на руках, пам'ятає, як її брат Арк розділяв з'єднані срібні ланки ланцюга, а тоді скріпляв їх знову.

Вона намагається відкрити замок. Перебирає його пальцями й подумки. Нічого не змінюється. Вона кидає замком об підлогу й починає плакати. Батько нахиляється, підбирає замок і знов кладе його в її руку. Його довгий палець стирає сльозу з її щоки.

«Пам'ятай, — каже він їй, — цей замок хоче відкритися. Тобі лиш треба дозволити йому зробити бажане».

Він лежить на її долоні, холодний, інертний, важкий. А тоді вона раптом розуміє і, десь глибоко в серці, дозволяє йому бути таким, яким він хоче бути. Щось лунко клацає, і замок розкривається. Її батько усміхається.

«Ось», — каже вона.

«Молодець, дівчинко, — каже її батько. — Ось і весь секрет відкривання. А решта — просто техніка».

Вона розуміє, що саме її непокоїть. «Батьку? — питає вона. — Твій записник. Хто його прибрав? Хто міг його сховати?». Але він віддаляється від неї, і вона вже забуває. Вона кличе його, але він вже не чує, і хоч до неї й долинає його далекий голос, але вона вже не може розібрати слів.

У світі яви Дуері тихенько схлипує. Тоді вона перевертається на інший бік, підкладає під щоку долоню, шморгає носом раз, другий, а тоді знову спить, спить і не бачить снів.

Ричард знає, що воно чекає на них. З кожним тунелем, який він проходить, з кожним поворотом, з кожним коридором це відчуття набирає гостроти й ваги. Він знає, що воно там, що воно чекає, і передчуття прийдешньої катастрофи зростає з кожним кроком. Він знає, яким це мало бути полегшенням — повернути за останній ріг і побачити його, що стоїть, обрамлене тунелем, і чекає на Ричарда. Натомість він відчуває тільки жах. В його сні створіння завбільшки з цілий світ — у світі нічого й не залишилося, окрім Звіра, — і його боки парують, а з хутра стирчать обламані списи й штурпаки старої зброї. Ікла і роги вкриті засохлою кров'ю.

А тоді воно нападає.

Ричард піднімає руку (але це не його рука) і кидає в створіння списа.

Він бачить його очі, вологі, зловтішні, лихі, вони пливуть до нього якусь частку секунди, що стає крихітною вічністю. А тоді воно досягає його…

Холодна вода вдарила Ричарда в обличчя, мов ляпас. Він рвучко розплющив очі й перевів подих. Згори на нього дивилася Мисливиця. Вона тримала в руках велике дерев'яне цебро. Порожнє. Він простягнув угору руку. Його волосся просякло водою, обличчя було мокре. Він витер воду з очей і здригнувся від холоду.

— Робити це було не обов'язково, — сказав Ричард. Присмак в його роті був такий, ніби кілька невеликих тварин використовували його замість туалетної кімнати, перш ніж і самим розкластися в ньому на зеленкувату жижу. Він спробував звестися на ноги, а тоді раптом знову сів на землю.

— О-о-ох, — зітхнув він.

— Як голова? — обізнано поцікавилася Мисливиця.

— Бувало краще, — сказав Ричард.

Мисливиця підібрала інше цеберко, цього разу повне води, й понесла його на інший бік стайні.

— Не знаю, що ви пили, — сказала вона, — але воно мало бути міцне.

Мисливиця вмочила руку в цеберко і бризнула водою на обличчя Дуері. Повіки Дуері затріпотіли.

— Воно й не дивно, що Атлантида затонула, — пробурмотів Ричард. — Якщо вони всі отак почувалися вранці, то певно, загибель стала для них порятунком. Де це ми?

Мисливиця ляпнула в обличчя Дуері ще жменю води.

— В стайнях друга, — сказала вона.

Ричард озирнувся. Приміщення не скидалося на стайню. Він подумав, чи воно взагалі для коней — і що це за коні, що живуть під землею? На стіні була намальована емблема — літера S (чи то була змія? Ричард не міг сказати достеменно) в оточенні семи зірок.

Дуері несміливо підняла долоню до голови й торкнулася її для проби, неначе не була впевнена в тому, що знайде на її місці.

— Ох, — сказала вона майже пошепки. — Храм і Арка. Я померла?

— Ні, — сказала Мисливиця.

— Шкода.

Мисливиця допомогла їй зіп'ястися на ноги.

— Ну, — сонно сказала Дуері, — він попереджав, що воно міцне. — А тоді вона прокинулася повністю, дуже різко і швидко. Вона схопила Ричарда за плече й вказала на емблему на стіні — ту зміїсту S в колі зірок. Вона ковтнула повітря, найбільше тепер скидаючись на мишку, яка усвідомила, що заблукала до котячого притулку. — Серпентина, — сказала вона Ричардові й Мисливиці. — Це герб Серпентини. Ричарде, вставай! Треба тікати… поки вона не довідалася, що ми тут…

— І як би це ти могла увійти до дому Серпентини, та щоб Серпентина про це не знала, дитино? — спитав з дверей сухий жіночий голос.

Дуері притислася спиною до стіни стайні. Вона тремтіла. Крізь хворе биття в своїй голові, Ричард усвідомив, що ніколи не бачив Дуері такою явно і неприкрито наляканою.

Серпентина стояла в дверях. Вона була вдягнута в корсет і високі чоботи з білої шкіри, і залишки того, що колись, дуже давно, було шовково-мереживною пишнотою білої весільної сукні, тепер подертої, заляпаної брудом і розірваної. Вона височіла над ними всіма: її сплутане підсивіле волосся черкало балку над дверима. Очі вона мала гострі, а рот був жорстоким розрізом на владному обличчі. Дивлячись на Дуері, вона ніби приймала її переляк за належне, ніби звикла до людського страху і тепер чекала на нього, і навіть любила.

— Заспокойся, — сказала Мисливиця.

— Але ж це Серпентина, — проскиглила Дуері. — Одна з Семи сестер.

Серпентина сердечно кивнула. Тоді вона виступила з дверей і попрямувала до них. Позад неї йшла струнка жінка з суворим обличчям і довгим темним волоссям, що носила по-осиному тонку в талії чорну сукню. Ця жінка йшла мовчки. Серпентина підійшла до Мисливиці.

— Колись давно Мисливиця працювала на мене, — сказала Серпентина. Вона простягла пальця й ніжно погладила ним щоку Мисливиці — володарський жест прихильності. А тоді: — Ти краще за мене зберегла вроду, Мисливице. — Та опустила очі. — Її друзі — мої друзі, дитино, — сказала Серпентина. — Ти Дуері?