— Ані руш, — погукав він. — Назвіть свої імена і стан.

— Я леді Дуері, — сказала Дуері. — Дочка Портико з Дому Арки.

— Я Мисливиця. Її охоронниця.

— Ричард Мейг’ю, — сказав Ричард. — Промоклий.

— І ви хочете пройти?

Ричард виступив наперед.

— Якщо чесно, то так. Ми прийшли по ключа.

Чернець нічого не сказав. Він підняв посоха і легенько штовхнув ним Ричарда в груди. Ричардові ноги поїхали, і він упав у болотисті води або — якщо точніше описувати склад субстанції — у водянисте болото. Чернець трохи почекав, щоб подивитися, чи не підскочить Ричард угору й не почне бійку. Ричард не почав.

А Мисливиця почала.

Ричард підвівся з болота і вперше в житті з роззявленим ротом спостерігав за боєм на посохах. Чернець був вправний. Він був більший за Мисливицю і, як підозрював Ричард, сильніший. Мисливиця ж була швидша за ченця. Дерев'яні посохи стукали й грюкали в імлі.

Посох ченця раптом приклався до ребер Мисливиці. Вона впала в болото. Він підійшов близько — надто близько — і зрозумів, що падіння було удаваним, а тоді її посох сильно і точно ударив його під коліна, і ноги перестали тримати його вагу. Чоловік упав у болотисту жижу, і Мисливиця приставила кінець свого посоха до його шиї ззаду.

— Годі, — сказав голос із мосту.

Мисливиця відступила крок назад, знову ставши коло Ричарда й Дуері. Вона навіть не спітніла. Великий чернець піднявся з болота з розбитою губою. Він низько вклонився Мисливиці, а тоді пішов до краю мосту.

— Хто вони, брате Соболю? — погукав голос.

— Леді Дуері, донька лорда Портико з Дому Арки; Мисливиця, що охороняє її, і Ричард Мейг’ю, їхній супутник, — прошепотів брат Соболь розбитими губами. — Вони здолали мене в чесній бійці, брате Сажусе.

— Нехай підійдуть, — сказав голос.

Вони пішли за Мисливицею до мосту. На горбку того мосту на них чекав інший чернець — брат Сажус. Він був молодший і нижчий за першого зустрітого ними ченця, але одягнений так само. Його шкіра була насичено коричнева. Далі в жовтому тумані виднілися інші вбрані в чорне постаті. То й були Чорні браття, усвідомив Ричард. Другий чернець зирнув на їхню трійцю, а тоді зачитав:

Дуері виступила наперед. Вона облизнула губи й заплющила очі.

— Крутну раз головою… — сказала вона, міркуючи про себе. — Зубами я кривий… не стане пере… — Тоді її обличчям розтеклася усмішка. Вона глянула на брата Сажуса. — Ключ, — сказала вона. — Відповідь: ти ключ.

— Мудро, — визнав брат Сажус. — Ви пройшли два кроки. Залишився один.

З жовтого туману вийшов дуже старий чернець й обережно пішов до них, тримаючись однією вузлуватою рукою за кам'яне поруччя мосту. Дійшовши до брата Сажуса, він зупинився. Його очі були сизі й синьо-білі, непроникні від товстих катаракт. Ричарду він одразу сподобався.

— Скільки їх? — спитав він молодшого ченця глибоким спокійним голосом.

— Троє, отче.

— І один з них здолав першого воротаря?

— Так, отче.

— А інший правильно відповів другому воротареві?

— Так, отче.

В голосі старого пролунав жаль.

— Тож той, що залишився, мусить стати перед Випробуванням Ключа. Нехай він чи вона виступить наперед.

— О ні, — сказала Дуері.

Мисливиця мовила:

— Дозвольте мені піти замість нього. Я стану перед випробуванням.

Брат Сажус похитав головою.

— Ми не можемо цього дозволити.

Коли Ричард був малий, він поїхав у шкільну подорож до місцевого замку. Разом з однокласниками він видерся на численні сходи до найвищої точки того замку — частково зруйнованої башти. Вони скупчилися нагорі, а вчитель розповідав їм про всі землі, що лежали внизу навкруги. Навіть у тому віці Ричард недобре переносив висоту. Він учепився за поруччя, заплющив очі й намагався не дивитися вниз. Учитель сказав, що з вершини старої башти до підніжжя пагорба, на якому вони стояли, було триста футів, і що коли хтось із них впустив би з вершини башти монетку, вона набрала б достатньо сили, щоб пробити череп людини внизу, розколоти його, мов кулею. Тієї ночі Ричард не міг заснути, уявляючи, як монетка падає зі швидкістю блискавки. Така маленька, але смертоносна, коли її кинути…

Випробування.

Усвідомлення вдарило Ричарда монеткою. Такою, що має силу блискавки.

— Секундочку, — сказав він. — Не женіть. Ем — випробування. Хтось із нас має його пройти. Хтось, хто не борюкався в багнюці й кому не випало відповісти на загадку… — Він лепетав. Він чув, що лепече, але йому було байдуже.

— Це ваше випробування, — спитав Ричард Абата. — Наскільки сильно воно випробовує? Це таке випробування, як навідати вреднючу пристаркувату родичку, чи таке, де треба занурювати руку до вару, щоб побачити, як швидко з неї злізе шкіра?

— Прошу сюди, — сказав Абат.

— Він вам не потрібен, — сказала Дуері. — Візьміть когось із нас.

— Вас прийшло троє. У нас три перепони. Кожен із вас проходить по одній — це справедливо, — сказав Абат. — Якщо він пройде випробування, то повернеться до вас.

Легкий вітерець трохи розігнав туман. Інші темні постаті тримали арбалети. Усі арбалети були націлені на Ричарда, Мисливицю або Дуері.

— Нам потрібен ключ… — сказав Ричард Абатові тихим голосом.

— Так, — благодушно мовив Абат.

— Це для ангела, — пояснив Ричард.

— Так, — сказав Абат. Він простягнув долоню й знайшов зігнуту в лікті руку брата Сажуса.

Ричард стишив голос ще більше.

— Слухайте, хіба ж можна відмовляти ангелові, особливо коли носиш таке вбрання, як ваше… чого б нам просто не пропустити те випробування? Можете просто мені його віддати, а я скажу їм, що ми випробовувалися.

Абат почав спускатися ухилом мосту. Внизу на них чекали відчинені двері. Ричард пішов за ним. Іноді вибору просто немає.

— При заснуванні нашого ордена, — сказав Абат, — нам довірили цей ключ. Це одна з найсвятіших і наймогутніших священних реліквій з усіх. Ми зобов’язані віддати його, але лиш тому, хто пройде випробування і доведе, що гідний цього.

Вони йшли вузькими звивистими коридорами, і за Ричардом тягнувся слід мокрого бруду.

— Якщо я завалю випробування, то ключа ми не отримаємо, так?

— Так, сину мій.

Ричард зважив на це.

— А можна буде повернутися для другої спроби?

Брат Сажус кашлянув.

— Навряд чи, сину мій, — сказав Абат. — Якщо так трапиться, то ти, скоріш за все… — він помовчав, а тоді сказав: — не будеш цим цікавитися. Але не нервуй, може, саме тобі пощастить здобути ключа, га? — В його голосі почулося моторошне силкування підбадьорити його, страшніше за будь-яку можливу спробу його залякати.

— Ви вб'єте мене?

Абат дивився вперед молочно-блакитними очима. В його голосі почувся осуд.

— Ми праведні люди, — сказав він. — Ні, вбиває тільки випробування.

Вони зійшли сходами у низьку, схожу на крипту кімнату з дивно прикрашеними стінами.

— А тепер, — сказав Абат, — усміхнися!

Почувся електричний розряд спалаху фотокамери, і Ричарда на мить осліпило. Коли він знову зміг щось бачити, брат Сажус опустив стару й пошкрябану фотокамеру «Полароїд» і висмикнув з неї знімок. Чернець почекав, поки знімок проявиться, а тоді причепив його до стіни.

— Ця стіна присвячена тим, хто не витримав, — зітхнув Абат. — Ми дбаємо, щоб жоден з них не був забутий, бо несемо й меморіальний тягар.

Ричард дивився на обличчя. Кілька полароїдних знімків; двадцять чи тридцять інших фотографій, трохи сепій і даґеротипів; а після того — ескізи олівцем, акварелі й мініатюри. Вони повністю вкривали одну стіну. Браття робили це вже дуже довго.