Дуері тремтіла.

— Я така дурна, — пробурмотіла вона. — Я мала здогадатися. Нас троє. Мені не можна було йти сюди одразу.

Голова Мисливиці поверталася з боку в бік. Вона запам'ятала положення кожного з ченців і кожного арбалета; вона вирахувала шанси вивести Дуері за вигин мосту спочатку неушкодженою, тоді з незначними ушкодженнями для них обох, і нарешті, з серйозним пораненням для себе і незначним — для Дуері. Зараз вона вираховувала заново.

— І що б ти зробила по-іншому, якби таки здогадалася? — спитала вона.

— Для початку, я б не привела сюди його, — сказала Дуері. — Я б узяла маркіза.

Мисливиця схилила голову набік.

— Ти йому довіряєш? — прямо спитала вона, і Дуері зрозуміла, що йдеться про де Карабаса, а не про Ричарда.

— Так, — сказала Дуері. — Більш-менш довіряю.

Двома днями раніше Дуері виповнилося п'ять років. Того дня ринок влаштували у ботанічному саду в К'ю, і батько взяв її з собою на честь дня її народження. То був її перший ринок. Вони стояли в павільйоні з метеликами, оточені яскраво забарвленими крильцями невагомих створінь, що гіпнотизували й заворожували її, коли раптом батько схилився до неї.

— Дуері, — сказав він. — Повільно розвернися й поглянь он туди.

Вона розвернулася й поглянула. Коло дверей стояв темношкірий чоловіку великому пальті, його чорне волосся було зав'язане в довгого хвоста. Він розмовляв з двома золотошкірими близнюками, молодими чоловіком і жінкою. Жінка плакала, як плачуть дорослі, з усіх сил намагаючись стриматися й ненавидячи свій плач, коли він все одно виривається назовні, що робить їх водночас бридкими й смішними. Дуері повернулася до метеликів.

— Побачила його? — спитав батько. Вона кивнула. — Він кличе себе маркізом де Карабасом, — сказав він. — Він шахрай, ошуканець і, можливо, певною мірою навіть чудовисько. Якщо втрапиш у біду — йди до нього. Він захистить тебе, доню. Він мусить.

Дуері знову глянула на того чоловіка. Він поклав руки на плечі обом близнюкам, і тепер вів їх до виходу; а коли виходив, то дивно подивився просто на неї й неймовірно широко усміхнувся, а тоді ще підморгнув.

Ченці, що оточили їх, стояли в тумані темними привидами. Дуері подала голос.

— Перепрошую, брате, — гукнула вона до брата Соболя. — Але як щодо нашого друга, який пішов по ключ? Що станеться з нами, якщо він не впорається?

Він ступив до них, повагався, а тоді сказав:

— Ми виведемо вас звідси й відпустимо.

— А що буде з Ричардом? — спитала вона й побачила, як він сумно хитає головою під каптуром. — Треба було привести маркіза, — сказала Дуері й подумала, де маркіз міг бути зараз і що міг робити.

Маркіз висів розіп’ятий на великій Х-подібній дерев’яній конструкції, яку містер Вандемар збив з кількох старих піддонів, уламків стільця, дерев’яної хвіртки й чогось схожого на колесо воза. Він також використав більшу частину іржавих цвяхів з великої коробки. Містер Круп наглядав за процесом і підкидав слушних зауважень у перервах між походами шпиталем у пошуках корисного приладдя. Наразі містер Вандемар стояв на драбині, тягаючи всю конструкцію з маркізом на ній туди й сюди.

— Трохи вище, — гукав містер Круп, що стояв на землі. — Трохи лівіше. Так. Згодиться. Дуже добре.

Вони вже дуже давно нікого не розпинали.

Руки й ноги маркіза де Карабаса були широко розведені хрестом. Іржаві цвяхи проходили крізь долоні й ступні. Він також був прив’язаний в поясі мотузкою. Зараз він був непритомний. Уся конструкція висіла в повітрі на кількох мотузках у кімнаті, що колись була кафетерієм для шпитального персоналу. Внизу, на землі, містер Круп сортував чималий насип гострих предметів, від бритв і кухонних ножів до покинутих скальпелів з ланцетами й численних цікавинок, які містер Вандемар знайшов у колишньому стоматологічному відділенні. Була тут також і кочерга з котельної.

— Чого б вам не подивитися, як він там, містере Вандемар? — спитав містер Круп.

Містер Вандемар витягнув молотка й потикав ним у маркіза на пробу.

Маркіз де Карабас не був хорошою людиною, і знав себе досить добре, щоб мати цілковиту певність у тому, що він також не був хоробрим. Він давно вирішив для себе, що світ, як Насподі, так і Нагорі — це місце, де всі хочуть бути обдуреними, і з цією метою він назвався іменем казкової брехні, і створив себе — одяг, манеру, поведінку — як жарт світового масштабу.

Він відчував тупий біль у зап’ястях і ступнях, а ще йому ставало дедалі важче дихати. Він більше нічого не міг досягти, удаючи непритомність, тож підвів голову, наскільки зміг і плюнув згустком брунатної крові в обличчя містера Вандемара.

Оце було хоробро, подумалося йому. І по-дурному. Мабуть, йому б дали швидко померти, якби він цього не зробив. Тепер же, безсумнівно, його мучитимуть сильніше.

І можливо, завдяки цьому смерть прийде швидше.

Відкритий чайник сердито кипів. Ричард стежив за бульбашками в воді й густою парою, і думав, що вони збираються з нею робити. Його уява радо підкинула йому безліч варіантів, більшість з яких були неймовірно болючими, але жоден з яких не виявився правильним.

Окріп залили до заварника, куди брат Сажус укинув ще три ложки висушеного й потовченого листя. Отриману рідину через ситечко розлили у три порцелянові чашки. Абат підвів сліпу голову, понюхав повітря й усміхнувся.

— Перша частина Випробування Ключа, — сказав він, — це чашка хорошого чаю. Цукру хочеш?

— Ні, дякую, — обережно сказав Ричард.

Брат Сажус додав до чаю трохи молока й передав чашку з блюдечком Ричардові.

— Він отруєний? — спитав він.

Здавалось, що Абат майже образився.

— Сили небесні, та ні ж бо.

Ричард сьорбнув чаю, що на смак був більш-менш схожий на будь-який інший випитий ним чай.

— Але це частина випробування?

Брат Сажус узяв Абатові долоні й поклав до них чашку чаю.

— Якщо можна так висловитися, — сказав Абат. — Ми завжди наливаємо претендентам чашку чаю, перш ніж вони почнуть. Це частина випробування для нас. Не для тебе. — Він відпив чаю, і блаженна усмішка розійшлася його старечим обличчям. — Доволі непоганий чай, як на обставини.

Ричард поставив свою чашку, майже не торкнувшись напою.

— Ви не заперечуватимете, — спитав він, — якщо ми зразу перейдемо до випробування?

— Аж ніяк, — сказав Абат. — Аж ніяк. — Він підвівся, і втрьох вони пішли до дверей у дальній частині кімнати.

— А є щось… — Ричард замовк, намагаючись вирішити, про що хоче спитати. Тоді він продовжив: — Ви можете розказати мені щось про це випробування?

Абат похитав головою. Розповідати йому було нічого: він просто підводив претендентів до дверей, а тоді чекав у коридорі годину чи дві, після чого заходив знову й прибирав залишки претендента з келії, і ховав їх у котромусь склепі. А іноді, що було значно гірше, вони не були мертві, хоч ніхто б і не назвав їх живими, і тоді Чорні браття піклувалися про них, як могли.

— Гаразд, — сказав Ричард. Він непереконливо усміхнувся і додав: — Що ж, веди, Макдуфе.

Брат Сажус наліг на засуви на дверях. Вони відсунулися, грюкнувши, як подвійний постріл. Він потягнув двері на себе. Ричард пройшов крізь них. Брат Сажус зачинив двері за ним і повернув засуви на місце. Він повів Абата до його стільця й знову вклав чашку в долоні старого. Абат пив чай мовчки, а тоді сказав зі щирим жалем у голосі:

— Взагалі, у Шекспіра було сказано «Вдар, Макдуфе!». Але мені не стало духу виправляти. Він видався мені таким приємним юнаком.

Ричард Мейг’ю ішов платформою станції метро. То була станція Окружної лінії: на знаку було написано «Чорні браття». Платформа була порожня. Десь вдалині ревів і гуркотів потяг, проганяючи платформою потойбічний вітер, що розметав примірник газети «The Sun» на складові аркуші й поніс чотирьохкольорові жіночі груди й чорно-білі плітки й образи геть з платформи й викинув їх на рейки.