Ричард дістався потрібного місця й глибоко засунув руки в болото, нестямно шукаючи статуетку, вже не турбуючись про те, що можуть знайти його пальці, але діла не було. Статуетка зникла назавжди.

— Що ж тепер робити? — спитав Ричард.

Маркіз зітхнув.

— Повертайся сюди, ми що-небудь придумаємо.

Ричард тихо промовив:

— Уже пізно.

Він наближався так повільно й задумливо, що на частку секунди здався Ричарду старим, хворим, навіть вмирущим. То була його перша думка. Але тоді він усвідомив, скільки створіння покриває землі за кожним рухом, як розлітаються з-під його копит грязюка й гнила вода, і усвідомив повну міру своєї помилки. За тридцять футів од них Звір сповільнився, зупинився й форкнув. Його боки здималися. Він тріумфально і виклично заревів. Його боки й спина щетинилися обламаними списами, розкришеними мечами й поіржавілими ножами. Жовте світло сигнального вогню блищало в його червоних очах, на його іклах і копитах.

Він опустив масивну голову. То був якийсь різновид вепра, подумав Ричард, але тут-таки усвідомив, що це безглуздя — жоден вепр не може бути таким велетенським. Він був завбільшки з бика, з дорослого слона, з ціле життя. Він дивився на них і не рухався сотню років, що пролетіла за десяток ударів серця.

Мисливиця одним плавним рухом стала на коліно й висмикнула списа з Флітського болота, яке відпустило його, гучно чвакнувши. А тоді вона сказала голосом, сповненим чистої радості:

— Так. Нарешті.

Вона забула всіх: Ричарда, що стояв у багні, маркіза з його смішним арбалетом і весь світ. Вона була піднесена й схвильована, вона стояла у найкращому місці того світу, задля якого жила. Її світ складався з двох елементів — Мисливиці й Звіра. Звір теж це знав. Вони були бездоганною парою, мисливець і польований. А хто є хто і хто кого, покаже тільки час. Час і їхній танець.

Звір напав.

Мисливиця почекала, поки побачить спінену слину, що крапала з його пащі, а тоді опустила голову й ударила списом вгору, але спробувавши загнати його Звіру в бік, вона зрозуміла, що на частку секунди спізнилася, і спис полетів геть з її занімілих рук, а ікло, гостріше за найгострішу бритву, розітнуло їй бік. Падаючи під Звіровою страхітливою вагою, вона відчула, як гострі копита навалюються на її руку, стегно і ребра. А тоді Звіра не стало, він знову зник у темряві, і танець було скінчено.

Коли вони пройшли лабіринт, містерові Крупу полегшало набагато сильніше, ніж він був готовий зізнатися.

Не зважаючи ні на що, і вони з містером Вандемаром, і їхня здобич залишилися цілими. Перед ними стіною стояла скеля, а в тій скелі були подвійні дубові двері, а в правих дверях — овальне дзеркало.

Містер Круп торкнувся дзеркала замурзаною рукою. Поверхня дзеркала помутніла від дотику, на мить захвилювалася, забулькотіла й затремтіла, мов кипляча ртуть, а тоді завмерла. На них дивився ангел Ізлінтон. Містер Круп прочистив горло.

— Доброго ранку, сер. Це ми, а з нами та юна леді, по яку ви нас посилали.

— А ключ? — здавалося, що м'який ангелів голос долинав звідусіль.

— Висить на її лебединій шийці, — мовив містер Круп трохи стривоженіше, ніж сподівався.

— Тоді увійдіть, — сказав ангел.

За цими словами дубові двері розчинилися, і вони увійшли.

Усе сталося так швидко. Звір вийшов з темряви, Мисливиця вхопила списа, Звір кинувся на неї й знову зник у темряві.

Ричард напружено прислухався, та Звір не подавав ані звуку. Не було чути нічого, крім повільного крапання води десь поблизу і тонкого, нестямного комариного дзижчання. Мисливиця лежала спиною в грязюці. Одна рука вигнулася під дивним кутом. Він підповз до неї через болото.

— Мисливице? — прошепотів він. — Ти мене чуєш?

Тиша у відповідь. А тоді шепіт, такий слабкий, що на мить йому здалося, що це його уява:

— Так.

Маркіз і досі був за кілька ярдів від них, стоячи стовпом коло якоїсь стіни. Він погукав:

— Ричарде — залишайся де ти є. Те створіння просто затягує розвагу. Воно повернеться.

Ричард пропустив це повз вуха. Він заговорив до Мисливиці.

— А з тобою… — він замовк. Це було таке дурне питання, але він все одно провадив: — з тобою все буде гаразд? — І тоді вона так, що затремтіли на губах крапельки крові, і похитала головою. — Тут у вас є медики? — спитав Ричард маркіза.

— Не такі, яких ти собі уявляєш. У нас тільки цілителі, костоправи та жменька п’явок…

Мисливиця кашлянула, а тоді скривилася. Яскраво-червона артеріальна кров потекла з куточка її губ. Маркіз підступив трохи ближче.

— Ти приховала десь своє життя, Мисливице? — спитав він.

— Я ж мисливиця, — презирливо прошепотіла вона. — Ми до такого не вдаємося… — Вона важко набрала повітря в легені, а тоді видихнула так, ніби процес дихання почав для неї бути надто обтяжливим. — Ричарде, ти колись тримав у руках списа?

— Ні.

— Візьми його, — прошепотіла вона.

— Але…

— Бери, — її голос став тихим і наполегливим. — Підбери його. Візьми за тупий кінець.

Ричард підібрав спис. Узяв за тупий кінець.

— Ця частина мені відома, — сказав він їй.

Її обличчям замерехтіла усмішка.

— Я знаю.

— Слухай, — сказав Ричард, уже не вперше почуваючись єдиною здоровою людиною в божевільні. — Давай краще посидимо дуже тихо. Може, він піде собі геть. Тоді ми спробуємо винести тебе й пошукати допомоги. — Але, вже не вперше, людина, до якої він звертався, начисто проігнорувала його слова.

— Я вчинила погано, Ричарде Мейг’ю, — сумно прошепотіла вона. — Я вчинила погано. Тому що хотіла стати тією, що вбила Звіра. Тому що мені потрібен був спис.

А тоді вона зробила неможливе й почала підводитися на ноги. Ричард гадки не мав, як сильно її скалічило. Він гадки не мав, як усе те мало боліти. Йому було видно, що її права рука безсильно обвисла, а крізь шкіру скалкою огидно стриміла біла кістка. З рани в боці текла кров. Грудна клітка виглядала геть безформною.

— Припини, — зашипів він, але марно. — Ляж назад.

Лівою рукою вона витягла з пояса ножа, поклала в правицю й загнула на ручці нечутливі пальці.

— Я вчинила погано, — повторила вона. — А тепер усе виправлю.

І тоді вона почала гудіти. Вона мугикала високим і низьким голосом, поки не знайшла ноту, від якої завібрували стіни, труби й будинки, і вона тримала ту ноту, поки не почало здаватися, що увесь лабіринт відгукнувся на цей звук луною. А тоді, втягнувши повітря в розтрощені груди, вона закричала:

— Гей, здоровило! Ти де? — відповіді не було. Не чулося нічого, крім тихого крапання води. Навіть комарі затихли.

— Може воно… пішло, — сказав Ричард, так міцно стискаючи держак списа, що заболіли долоні.

— Навряд, — пробурмотів маркіз.

— Нужбо, покидьку! — кричала Мисливиця. — Чи злякався?

Перед ними пролунало низьке ревіння, і Звір вискочив з темряви і побіг на них знову. Цього разу місця для помилки бути не могло. «Танець, — подумала Мисливиця. — Наш танець іще не завершено».

Коли Звір підскочив до неї з опущеними рогами, вона закричала:

— А тепер, Ричарде… Бий! Знизу вгору! Зараз! — після чого Звір ударив Мисливицю, і її слова перетворилися на безсловесний крик.

Ричард бачив, як Звір вийшов із темряви на світло сигнального вогню. Усе сталося дуже повільно. Це було схоже на сон. На всі його сни. Звір так наблизився, що Ричард вловив його тваринний сморід крові й лайна, відчув тепло його тіла. І Ричард вдарив списом так сильно як міг, запихаючи його в бік і даючи йому ввійти глибше.

А тоді було гарчання чи ревіння, сповнене муки, ненависті й болю. А тоді тиша.

Ричард чув, як гупає у вухах його серце, і крапає десь вода. Комарі знову задзижчали. Він усвідомив, що й досі міцно тримається за держак списа, хоч його вістря глибоко засіло в тілі нерухомого Звіра. Він відпустив його й став накульгувати навколо тварини, виглядаючи Мисливицю. Звір привалив її. Ричард усвідомив, що коли він її пересуне, висмикне з-під Звіра, то може спричинити її смерть, тож натомість він почав щосили штовхати руками теплий мертвий бік Звіра, намагаючись відсунути його. Це було наче намагатися штовхати середній танк, але нарешті Ричард якось зміг наполовину спихнути його з неї.