Мисливиця лежала на спині й дивилася в темряву вгорі. Її очі були розкриті й несфокусовані, і Ричард звідкись знав, що вони зараз нічого не бачать.

— Мисливице? — сказав він.

— Я ще тут, Ричарде Мейг’ю, — її голос звучав майже відсторонено. Вона не робила жодної спроби знайти його поглядом, жодної спроби сфокусувати очі. — Він мертвий?

— Здається, що так. Не рухається.

І вона засміялася. То був дивний сміх, неначе вона щойно почула найсмішніший мисливський жарт, який кому-небудь доводилося почути на світі. А між приступами сміху й мокрим, болісним кашлем, що вривав сміх, вона поділилася жартом і з ним.

— Ти вбив Звіра, — сказала вона. — Тож тепер ти — найславетніший мисливець Спіднього Лондона. Воїн… — А тоді вона перестала сміятися. — Я не відчуваю рук. Візьми мою праву долоню. — Ричард пошукав під тілом Звіра й узяв у свою долоню холодні пальці Мисливиці. Раптом вони здалися йому такими маленькими. — В руці ще є ніж? — прошепотіла вона.

— Так, — він відчував, яким той ніж був липким і холодним.

— Візьми його. Він твій.

— Я не хочу…

— Візьми його, — він розігнув її пальці, що стискали руків’я. — Тепер він твій, — прошепотіла Мисливиця. Вона ворушила тільки губами. Її очі затуманювалися. — Він ніколи мене не підводив. Тільки витри з нього мою кров… не можна давати лезу іржавіти… мисливець завжди дбає про свою зброю. — Вона ковтнула повітря. — А тепер… приклади кров Звіра… до очей і язика…

Ричард не був певен, чи правильно її почув, а тому, що почув — не повірив.

— Що?

Ричард не помітив наближення маркіза, але зараз він наполегливо заговорив йому на вухо.

— Зроби це, Ричарде. Вона має рацію. Це проведе тебе лабіринтом. Роби.

Ричард поклав руку на списа й провів рукою по держаку, поки не відчув шкуру Звіра й липке тепло Звірової крові. Почуваючи себе трохи по-дурному, він торкнувся рукою язика й відчув сіль у крові створіння — на його подив, його не знудило. Смак був дуже природний, як смак океану. Ричард торкнувся скривавленими пальцями своїх очей, і кров защипала їх, мов піт. Тоді він сказав їй:

— Я все зробив.

— Це добре, — прошепотіла Мисливиця. Більше вона не сказала нічого. Маркіз де Карабас простягнув руку й закрив її очі. Ричард витер її ножа об свою сорочку, бо вона так сказала. Це звільняло його від необхідності думати самому.

— Краще йти далі, — сказав маркіз, підводячись.

— Не можна її тут кидати.

— Можна. Повернемося по її тіло пізніше.

Ричард старанно відтирав лезо сорочкою. Він тепер плакав, але не помічав цього.

— А що як не буде ніякого пізніше?

— Тоді залишається сподіватися, що хтось подбає про рештки кожного з нас. Включно з рештками леді Дуері. Вона вже, мабуть, втомилася на нас чекати. — Ричард опустив очі. Він витер останні сліди крові Мисливиці з її ножа й запхнув його за пояс. А тоді кивнув. — Іди, — сказав де Карабас. — Я піду слідом так швидко, як зможу.

Ричард вагався. А тоді побіг щодуху.

Мабуть, йому допомогла кров Звіра. Іншого пояснення він точно не мав. Хай там як, він прямо і впевнено пробіг лабіринтом, в якому тепер для нього не було жодної загадковості. Він відчував, що знає кожен поворот, кожну стежку, кожен провулок, перехід і тунель. Він біг лабіринтом, спотикаючись, падаючи й біжучи далі, був виснажений, у скронях гупала кров. Його думками літав вірш, який стукав і відлунював у ритмі його бігу. Він чув його ще дитиною.

Слова повторювалися в його думках раз за разом, як похоронна пісня: «Побудь серед тепла й свічок»…

В кінці лабіринту стояла суцільна гранітна стіна з високими дерев’яними подвійними дверима. На одній половині дверей висіло овальне дзеркало. Двері були зачинені. Він торкнувся деревини, і вони нечутно прочинилися.

Ричард увійшов.

Ричард ішов доріжкою між запаленими свічками, що провела його ангеловим житлом до Великої зали. Він упізнав приміщення — саме тут вони пили Ізлінтонове вино — упізнав восьмикутник залізних колон, що підтримували кам'яну стелю над головою, величезні двері з чорного каменю й металу, старий дерев'яний стіл, свічки.

Дуері була прикута ланцюгами, що розтягували її між двома колонами коло кремнево-срібних дверей. Коли він увійшов, вона подивилася на нього розширеними й переляканими дивнобарвними очима піксі. Ангел Ізлінтон, що стояв коло неї, повернувся й усміхнувся Ричардові, щойно той увійшов. То було найтривожніше з усього: оте м’яке співчуття, ота солодка усмішка.

— Заходь, Ричарде Мейг’ю. Заходь, — сказав ангел Ізлінтон. — Ой лишенько. Ти справді кепсько виглядаєш. — В його голосі чулася щира занепокоєність. Ричард вагався. — Будь ласка. — Ангел зробив знак, зігнувши білого вказівного пальця, запрошуючи Ричарда підійти ближче. — Гадаю, ми тут усі знаємо одне одного. Ти, звісно, знаєш леді Дуері, а також моїх помічників, містера Крупа й містера Вандемара. — Ричард повернувся. Круп і Вандемар стояли обабіч нього. Містер Вандемар йому всміхався. А містер Круп — ні. — Я дуже сподівався, що ти прийдеш, — продовжував ангел. Він схилив голову набік і спитав: — До речі, а де Мисливиця?

— Загинула, — сказав Ричард. Він почув зойк Дуері.

— Ох, бідолашка, — сказав Ізлінтон. Він сумно похитав головою, вочевидь, шкодуючи про безглузду втрату людського життя й тендітність усіх смертних, від народження приречених страждати й помирати.

— Але, — весело зазначив містер Круп, — не можна приготувати омлет, не вбивши кількох людей.

Ричард з усіх сил намагався не звертати на них уваги.

— Дуері? Ти ціла?

— Більш-менш, дякую. Поки що, — нижня губа в неї напухла, а на щоці виднівся синець.

— Боюся, — сказав Ізлінтон, — що міс Дуері виявляє чимдалі більше непоступливості. Я саме обговорював з містером Крупом і містером Вандемаром доцільність… — він замовк. Вочевидь, були речі, говорити про які вголос він вважав неприємним.

— Тортур, — люб’язно підказав містер Вандемар.

— Врешті-решт, — сказав містер Круп, — ми в усіх епохах славні своєю майстерністю в екзекуційному мистецтві.

— Уміємо робити боляче, — пояснив містер Вандемар.

Ангел продовжував говорити, пильно дивлячись на Ричарда, ніби не чув жодного з тих двох.

— Але міс Дуері не здається особою, яка легко може змінити свою думку.

— Дайте нам досить часу, — сказав містер Круп, — і ми її розколемо.

— На маленькі мокрі шматочки, — сказав містер Вандемар.

Ізлінтон похитав головою й поблажливо всміхнувся, побачивши такий вияв ентузіазму.

— Часу немає, — сказав він Ричардові. — Часу немає. Однак вона таки здається особою, що може зробити прошене, аби припинити біль і страждання друга, близького смертного, як оце ти, Ричарде…

Тоді містер Круп ударив Ричарда в живіт. То був злий удар ребром долоні в м’яке черево, від якого Ричарда зігнуло вдвоє. Він відчув на шиї пальці містера Вандемара, котрий знову вирівняв його.

— Але це неправильно, — сказала Дуері.

Ізлінтон наче замислився над цим.

— Неправильно? — здивовано й весело спитав він.

Містер Круп підтягнув Ричардове обличчя ближче до свого й усміхнувся цвинтарною усмішкою.

— Він зайшов так далеко за межі правильного й неправильного, що не бачить їх навіть крізь телескоп в ясну тиху ніч, — поділився він. — А тепер, містере Вандемар, чи не зробите ви нам честь?

Містер Вандемар узяв Ричардову ліву руку в свою. Він стис його мізинця своїми величезними пальцями й загнув його назад, поки той не зламався. Ричард закричав.

Ангел повільно повернувся. Його ніби щось відволікло. Він блимнув перлисто-сірими очима.