— Прийшов хтось іще. Містере Круп?

Там, де щойно був містер Круп, тільки затремтіло темне повітря, а його самого десь не стало.

Маркіз де Карабас притулився до стіни червоної гранітної скелі й не зводив погляду з дубових дверей, що вели до Ізлінтонового житла.

В його голові вирували плани й схеми, і кожна стратегія, яку він придумував, розвалювалася й затухала без жодної користі. Він був думав, що на цю мить уже знатиме, що робити, але зараз, на свою біду, зрозумів, що не має жодної гадки. Тут не було з кого зажадати повернення послуги, не було важелів, щоб їх смикати, чи кнопок, щоб їх натискати, тож він прискіпливо роздивлявся двері й думав, чи їх охороняють, і чи ангел знатиме, якщо їх хтось відчинить. Мало бути якесь очевидне рішення, яке він випускає з поля зору, і якби він зміг зосередитися як треба, то, мабуть, щось та спало б йому на думку. Принаймні, подумав він трохи бадьоріше, на його боці був фактор несподіванки.

Так було, поки він не відчув холодний кінчик гострого ножа, приставленого до його горла, і не почув, як маслянистий голос містера Крупа зашепотів йому на вухо:

— Я тебе сьогодні вже вбивав, — казав той голос. — Декому як не пояснюй — все одно не доходить.

Коли містер Круп повернувся, підпихаючи маркіза де Карабаса ножем, Ричард стояв закутий у кандали й ланцюги між парою залізних колон. Ангел розчаровано глянув на маркіза, а тоді легенько похитав прекрасною головою.

— Ви ж казали, що він мертвий, — мовив він.

— Так і є, — сказав містер Вандемар.

— Так і було, — виправив містер Круп.

В голосі ангела прозвучало на дрібку менше лагідності й турботи.

— Я не терпітиму брехні, — сказав він.

— Ми ніколи не брешемо, — обурився містер Круп.

— Та брешемо ж, — сказав містер Вандемар.

Містер Круп роздратовано провів замурзаною рукою по неохайному жовтогарячому волоссю.

— Справді, так і є. Але не цього разу.

Біль у Ричардовій руці не подавав жодних ознак вгасання.

— Як ти можеш так поводитись? Ти ж ангел.

— Що я казав тобі, Ричарде? — сухо спитав маркіз. Ричард подумав.

— Казав, що Люцифер був ангелом.

Ізлінтон гордовито всміхнувся.

— Люцифер? — сказав він. — Люцифер був ідіотом. Закінчив тим, що став володарем і повелителем нічого.

Маркіз вискалився.

— А ти став володарем і повелителем двох харцизяк і повної кімнати свічок?

Ангел облизнув губи.

— Мені сказали, що це моє покарання за Атлантиду. Я говорив, що не міг нічого вдіяти. Уся справа була якась… — він замовк, ніби вишукуючи правильне слово. А тоді з жалем сказав: — Невдала.

— Але ж загинули мільйони людей, — сказала Дуері. Ізлінтон зчепив руки на грудях, ніби позуючи для різдвяної вітальної листівки.

— Різне трапляється, — розважливо сказав він.

— Звісно, що трапляється, — м’яко сказав маркіз, вкладаючи іронію не в інтонацію, а в слова. — Міста тонуть щодня. Та й ти ж не мав до цього стосунку?

Тоді неначе хтось зняв кришку посудини з чимось темним й звивистим, з якогось вмістища психічного розладу, люті й крайньої злостивості; і коли вже казати про страшне, то це було найжахливіше, що Ричард коли-небудь бачив. Ангелова краса тріснула, його очі спалахнули, й він божевільно, страхітливо й нестримно закричав на них, абсолютно впевнений у власній правоті:

— Вони на це заслуговували!

На мить запала тиша. Тоді ангел опустив голову, зітхнув, а коли знову її підняв, то мовив дуже тихо й з глибоким жалем:

— Просто таке трапляється. — Він вказав на маркіза. — Прикуйте його, — сказав він.

Круп і Вандемар застебнули кандали на маркізових зап'ястях і прикріпили до них ланцюги з колон поруч з Ричардом. Ангел знову звернув увагу на Дуері. Він підійшов до неї, простягнув руку, поклав долоню під її гостре підборіддя й підняв її голову, щоб зазирнути в очі.

— Твоя сім'я, — м'яко сказав він. — Ти походиш з дуже незвичайного роду. Дуже видатного.

— То чого ж ти наказав нас убити?

— Не всіх, — сказав він. Ричард подумав, що він говорить про Дуері, але тоді ангел продовжив: — Завжди була можливість того, що ти… не впоралася б так добре, як вийшло насправді. — Він відпустив її підборіддя, погладив обличчя довгими білими пальцями й сказав: — Твоя родина вміє відчиняти двері. Вона може створювати двері там, де ніяких дверей нема. Вона може відмикати замкнене. Відчиняти двері, які ніхто не хотів, щоб вони колись відчинялися. — Він ніжно провів пальцями по її шиї, ніби пестячи, а тоді зімкнув долоню на ключі, що висів на ланцюжку. — Коли мене ув'язнили тут, то дали двері від моєї тюрми. Ключа теж поклали недалеко. Така витончена форма тортур. — Він обережно потягнув за ланцюжка, витягаючи його з-під шарів шовку, бавовни й мережива на Дуері, видобувши на світ срібного ключа, а тоді провів пальцями по ключу, ніби досліджуючи її потаємні місця.

І тоді Ричард зрозумів.

— Чорні браття берегли його від тебе, — сказав він.

Ізлінтон відпустив ключа. Дуері стояла прикута коло дверей з чорного кременя й потьмянілого срібла. Ангел підійшов до них і поклав на їхнє чорне тло свою білу руку.

— Від мене, — погодився Ізлінтон. — Ключ. Двері. Хтось, щоб їх відчинити. Треба зібрати усю трійцю, розумієте — це такий у них витончений гумор. Задумка була в тому, що коли вони вирішать, що я заслужив прощення й свободу, мені пришлють відмикача й дадуть ключа. Я просто вирішив прибрати справу до власних рук й піти звідси трохи раніше.

Він знову повернувся до Дуері. Ще раз лагідно провів пальцями по ключу. Тоді він стиснув його в долоні й сильно смикнув. Ланцюжок порвався. Дуері зморщилася.

— Я балакав з твоїм батьком, Дуері, — продовжував ангел. — Він переймався майбутнім Долішнього. Хотів об'єднати Спідній Лондон, усунути розподіл на феоди й землі — може навіть укласти якийсь союз із Горішнім Лондоном. Я сказав, що допоміг би йому, якби він допоміг мені. Тоді я описав йому природу помочі, якої від нього хотів, а він посміявся з мене. — Ангел повторив ці слова, неначе й досі не міг повірити в сказане. — Посміявся. З мене.

Дуері похитала головою.

— І ти вбив його через те, що він тобі відмовив?

— Я його не вбивав, — м'яко виправив її Ізлінтон. — Я замовив його вбивство.

— Але ж він сказав, що я можу тобі довіряти. Він сказав мені прийти сюди. У своєму записнику.

Містер Круп захихотів.

— А от і ні, — сказав він. — Не казав він такого. То були ми. Що він сказав насправді, містере Вандемар?

— Дуері, дитино, стережися Ізлінтона, — сказав містер Вандемар голосом її батька. Голос був точнісінько такий же. — За всім цим мусить стояти Ізлінтон. Він небезпечний, Дуері, тримайся від нього…

Ізлінтон погладив її щоку ключем.

— Я подумав, що моя версія сказаного приведе тебе сюди трохи швидше.

— Ми взяли записника, — сказав містер Круп, — підхімічили й повернули назад.

— А куди ведуть двері? — гукнув Ричард.

— Додому, — сказав ангел.

— До раю?

Ізлінтон не відповів, але всміхнувся, як той кіт, що глитнув не тільки вершки й канарку, а й запечену курку, яку берегли на вечерю, і крем-брюле, яке мало стати десертом.

— І що, думаєш, твого повернення ніхто не помітить? — вишкірився маркіз. — Так і скажуть: «О, диви, ще один ангел. Давай хапай арфу та заспіваймо осанну»?

Ізлінтонові сірі очі ясно горіли.

— Не для мене уся та солодка агонія підлабузництва, гімнів, німбів і самовдоволених молитов. — сказав він. — У мене… своя програма.

— Ну, тепер у тебе є ключ, — сказала Дуері.

— А ще ти, — мовив ангел. — Ти — відмикач. Без тебе з ключа немає жодної користі. Відчини двері для мене.

— Ти убив її родину, — сказав Ричард. — Полював на неї по всьому Спідньому Лондону. А тепер ти хочеш, аби вона відчинила двері, щоб ти зміг самотужки вдертися до Раю? Поганенько ж ти знаєшся на людях, га? Вона ніколи цього не зробить.

Ангел подивився на нього очима, старшими за Молочний шлях. А тоді сказав: