Якщо й було на світі щось дійсно ненависне Ричардові, то це люди, які говорили очевидне — ті люди, котрі підходили до нього й казали таке, чого він не міг не помітити й сам, наприклад, «Щось дощ іде» або «У твого пакета порвалося дно, і усі продукти полетіли в калюжу», чи навіть «Ох, ото вже ти, певно, добряче забився».

— То ти прокинулася, — сказав Ричард, ненавидячи себе за це.

— Чий це маєток? — спитала дівчина. — Чиї землі?

— Ем. Га?

Вона підозріливо озирнулася.

— Де я?

— Квартира 4 в будинку «Ньютон Меншнс» на Літл-Комден-стріт… — він замовк.

Вона відсунула завіску й заблимала від холодного денного світла. Дівчина приголомшено дивилася на доволі типовий вид з Ричардового вікна, широкими очима слідкуючи за машинами й автобусами, оглядаючи маленьку купку крамниць внизу: газети, пекарню, аптеку й алкогольну крамничку.

— Я в Горішньому Лондоні, — сказала вона тихенько.

— Так, ти в Лондоні, — сказав Ричард. «Вона хотіла сказати „грішному?“» — подумалося йому. — Мабуть, у тебе вчора був шок чи щось таке. В тебе на руці серйозна рана. — Він почекав, поки вона щось скаже чи якось пояснить. Вона глянула на нього і повернулася до споглядання автобусів і крамниць на вулиці. Ричард продовжив: — Я, гм, знайшов тебе на хіднику. На тобі було доволі багато крові.

— Не хвилюйся, — серйозно сказала вона. — Більша частина була не моя.

Дівчина відпустила завіску, і та хитнулася назад. Тоді вона заходилася розмотувати шарф, що вкрився плямами крові й присох до її руки. Вона оглянула різану рану й скривилася.

— Треба буде з цим щось удіяти, — сказала вона. — Не хочеш мені допомогти?

Ричард вже почувався не на своєму місці.

— Я не дуже багато знаю про першу допомогу, — сказав він.

— Гаразд, якщо ти справді такий гидливий, можеш просто потримати бинти й затягувати там, де я не дістану. У тебе ж є бинти, правда?

Ричард кивнув.

— Аякже. У торбинці для першої допомоги. У ванній. Під раковиною, — і він пішов до ванної й перевдягнувся, думаючи, чи виведуться хоч коли-небудь плями на сорочці — його найкращій сорочці, яку йому купила, о Боже, Джесика, її, певно, припадок вхопить.

Кривава вода нагадала йому про щось, мабуть, про якийсь сон, що він його колись бачив, але тепер вже не міг точно пригадати, як би не намагався. Він витяг затичку, дав воді витекти з раковини, а тоді наповнив її свіжою, до якої лийнув білуватої рідини для дезінфекції: гострий антисептичний запах здавався таким абсолютно логічним і медичним, що мав ураз вилікувати і його гостю, і дивину ситуації. Дівчина нахилилася до раковини й ляпнула теплої води на плече.

Ричард ніколи не був таким гидливим, яким себе вважав. Скоріше, він був трохи слабкодухим, коли до крові доходило на екрані — хороше кіно про зомбі або навіть натуралістична медична драма змушували його скрутитися в кутку й швидко дихати, затуливши очі руками й бормочучи щось на кшталт: «Скажи мені, коли це закінчиться». Але коли доходило до справжньої крові й справжнього болю, він просто брав себе в руки й щось із ними робив. Вони промили й перев'язали рану — вона виявилася набагато менш серйозною, ніж Ричард пам'ятав її з учора, — і дівчина щосили намагалася не морщитися. Ричард задумався, скільки ж їй було років, і як вона виглядала під брудом, і чому жила на вулиці, і…

— Як тебе звуть? — спитала вона.

— Ричард. Ричард Мейг'ю. Дік.

Вона кивнула, наче дала знати, що запам'ятала. Хтось подзвонив у двері. Ричард подивився на гармидер у ванній і на дівчину, і подумав, як це виглядатиме для тверезого стороннього погляду. Наприклад, погляду…

— О Господи, — сказав він, уявивши найгірше. — Певно, це Джесі. Вона мене вб'є. — Мінімізувати шкоду. Мінімізувати втрати. — Слухай, — звернувся він до дівчини. — Почекай-но тут.

Він зачинив за собою ванну і пішов коридором. Відчинивши двері, він глибоко й від усього серця полегшено зітхнув. То була не Джесика. То були… хто? Мормони? Свідки Єгови? Поліція? Він не знав. Хай там як, їх було двоє.

На них були трохи засалені й трохи потерті чорні костюми, і навіть Ричард, котрий вважав себе хворим на гардеробну дислексію, відчув, що в фасоні їхніх пальт було щось дивне. Такі костюми міг пошити кравець двісті років тому, якби сучасні костюми йому один раз описали, але жодного разу їх не показали. Усі лінії йшли неправильно, усі елементи оздоблення були не на тих місцях.

«Лис і вовк», — мимохіть подумав Ричард. Чоловік попереду, лис, був трохи нижчий за Ричарда. Він мав пряме масне волосся малоймовірного жовтогарячого кольору і блідувате обличчя; коли Ричард відчинив двері, він широко, хоч і на секунду запізно, всміхнувся, показавши зуби, що нагадували надгробки на цвинтарі, де сталася якась катастрофа.

— Доброї вам днини, ласкавий сер, — сказав він, — у цю прекрасну й приємну погоду.

— Ем. Добридень, — сказав Ричард.

— Ми проводимо особисте розслідування делікатного характеру, ходимо, так би мовити, від дверей до дверей. Чи не будете ви заперечувати, якщо ми увійдемо?

— Знаєте, зараз не дуже зручно, — сказав Ричард. Тоді він спитав: — Ви з поліції?

Другий з відвідувачів, високий чоловік, про якого Ричард подумав, що то вовк, з сиво-чорним волоссям, підстриженим до короткої стерні, стояв позаду свого друга, притискаючи до грудей пачку ксерокопій. До цієї миті він і слова не промовив, а тільки чекав, величезний і незворушний. Тепер же він глухо і брудненько реготнув. Щось у його реготі було нездорове.

— З поліції? На жаль, — сказав нижчий чоловік, — ми не маємо такого щастя. Кар'єра підтримання закону й порядку, безумовно, спокуслива, але леді Фортуна роздала нам з братом інші карти. Ні, ми лиш приватні особи. Дозвольте нас відрекомендувати. Я містер Круп, а цей джентльмен поруч — мій брат, містер Вандемар.

Вони не були схожі на братів. Вони не були схожі ні на кого, кого Ричард доти бачив у своєму житті.

— Ваш брат? — спитав Ричард. — Хіба ж тоді у вас не мусить бути однакове прізвище?

— Я вражений. Який розум, містере Вандемар. Меткий і гострий — але ці слова надто слабкі для нього. Такий гострий, — сказав він, нахилившись до Ричарда і ставши навшпиньки, щоб наблизитися до обличчя, — що порізатися можна. — Ричард мимохіть відступив назад. — Чи можемо ми увійти? — спитав містер Круп.

— Чого вам треба?

Містер Круп зітхнув, очевидно намагаючись, щоб це прозвучало тужливо.

— Ми шукаємо нашу сестру, — пояснив він. — Свавільне дитя, непокірне й уперте, що замалим не розбило серце нашої любої бідолашної удовиці-матінки.

— Утекла, — тихенько пояснив містер Вандемар. Він всунув Ричарду в руки аркуша з копією. — Вона трохи… слабенька, — додав він і покрутив коло скроні пальцем, щоб показати, що насправді дівчина причинна на всю голову.

Ричард глянув на аркуш.

Там було написано:

Нижче містилася посіріла в процесі копіювання фотографія дівчини, що дуже скидалася Ричардові на чистішу й довгокосішу версію юної леді, яку він залишив у ванній.

Під фотографією було сказано:

А ще нижче — номер телефону. Ричард знову подивився на фотографію. Це точно була дівчина з ванної.

— Ні, — сказав він. — Боюся, що не бачив її. Мені шкода.

Однак містер Вандемар його не слухав. Він захилив голову й втягував носом повітря, як людина, що нюхає щось дивне й неприємне. Ричард простягнув аркуш назад, але здоровань просто проштовхнувся повз нього й зайшов до квартири, як вовк, що винюхує сліди здобичі. Ричард побіг за ним.

— Що це ви виробляєте? Припиніть-но. Виходьте негайно. Слухайте, вам туди не можна…

Він це сказав, бо містер Вандемар ішов прямо до ванної. Ричард сподівався, що та дівчина — Дорін? — мала достатньо глузду, щоб замкнути двері. Але ні; вони легко відчинилися під рукою містера Вандемара. Він увійшов, а Ричард пішов за ним, відчувши себе маленьким і незначущим цуциком, що дзявкає коло ніг листоноші.