Кімнатка була невелика. Там була ванна, туалет, раковина, кілька пляшок шампуню, мило й рушник. Коли Ричард виходив з неї кілька хвилин тому, в ній також була замурзана скривавлена дівчина, дуже скривавлена раковина і розкрита торбинка першої допомоги. Зараз же кімната була сліпучо чистою.

Дівчині не було де сховатися. Містер Вандемар вийшов з ванної, штовхнув двері Ричардової спальні, увійшов і озирнувся.

— Не знаю, що ви собі надумали, — сказав Ричард, — але якщо ви двоє не залишите мою квартиру просто зараз, я викличу поліцію.

Тоді містер Вандемар урвав огляд Ричардової спальні й повернувся до нього, і Ричард раптом зрозумів, що дуже, дуже його боїться, наче маленька собачка, котра щойно виявила, що той, кого вона вважала листоношею, насправді був велетенським собакожерним прибульцем з одного з тих фільмів, на які Джесика не мала часу. Ричард упіймав себе на роздумах, чи був містер Вандемар такою людиною, котрій кажуть «Тільки не кривдьте мене», і якщо так, то чи була б із цього якась користь.

А тоді лисицястий містер Круп сказав:

— Аякже, що це за планида на вас надійшла, містере Вандемар? Ладен битися об заклад, що він просто горює за нашою любою милою сестричкою, і трохи пошкодився головою. Перепросіть джентльмена, містере Вандемар.

Містер Вандемар кивнув і на мить замислився.

— Подумав був, що хочу до вбиральні, — сказав він. — А насправді не хотів. Перепрошую.

Містер Круп пішов коридором, штовхаючи містера Вандемара перед собою.

— Отак. Сподіваюся, ви даруєте моєму заблудлому братові нестачу культури поведінки. Хвилюється за нашу любу бідолашну вдовицю-матінку і нашу сестричку, котра просто зараз блукає десь вулицями Лондона, некохана й непещена, от його і вбило горе, я цього певен. Але, тим не менш, такого хлопця, як він, добре мати коло себе. Хіба не так, бравий парубче? — вони вийшли з Ричардової квартири на сходи. Містер Вандемар нічого не сказав. Було не схоже, що він убитий горем. Круп розвернувся до Ричарда й осяяв його ще однією лисячою усмішкою. — Повідомте, якщо її побачите, — сказав він.

— Прощавайте, — сказав Ричард. Тоді він зачинив двері й замкнув їх. І приладнав ланцюжка — вперше за увесь час, що жив у цій квартирі.

— Я не жирний, — сказав містер Вандемар.

Містер Круп, що перерізав Ричардів телефонний дріт при першій згадці про поліцію і тепер почав роздумувати, чи правильну перетяв жилу, бо знання телекомунікаційних технологій двадцятого сторіччя не було його найсильнішою стороною, узяв у Вандемара одне оголошення.

— Я такого ніколи й не казав, — мовив він. — Плюйте!

Містер Вандемар нахаркав з горла повен рот мокротиння і влучно плюнув ним на зворотній бік оголошення.

Містер Круп ляпнув тим оголошенням об стіну поруч із Ричардовими дверима. Воно міцно й негайно прилипло.

— питалося там.

Містер Круп розвернувся до містера Вандемара.

— Сказали «бравий парубче». Це значить «гладкий».

— «Бравий» також значить «дужий», «міцний», «надійний», «потужний», «енергійний», «хоробрий», «непохитний» і «безстрашний». — сказав містер Круп. — Ви йому вірите?

Вони пішли сходами.

— Дідька кучерявого, — сказав містер Вандемар. — Там скрізь нею пахло.

Ричард чекав коло порогу, поки не почув, як грюкнули кількома поверхами нижче двері до будинку. Він уже пішов був коридором до ванної, коли раптом його злякав гучний дзенькіт телефону. Він знову кинувся до коридору й узяв слухавку.

— Алло? — сказав Ричард. — Алло?

Зі слухавки не долинуло ані звуку. Натомість телефон клацнув, і з автовідповідача, що лежав на столику поруч із телефоном, долинув голос Джесики. Він сказав:

— Ричарде? Це Джесика. Шкода, що тебе нема, бо це мала бути наша остання розмова, і я хотіла сказати це тобі особисто.

Він зрозумів, що телефон безпробудно мертвий. За слухавкою тягнувся десь фут чи скільки дроту, а далі він був чисто перетятий. Ричард все одно гукав «Джесико!» і «Я тут», і «Будь ласка, не кидай слухавку».

— Учора ти мене глибоко образив, Ричарде, — продовжував голос. — Зі свого боку я вважаю наші заручини розірваними. Я не маю наміру ані повертати обручку, ані зустрічатися з тобою бодай коли-небудь. Сподіваюся, що ти й твоя кривенька качечка горітимете в пеклі. Па-па.

— Джесико! — вигукнув Ричард, сподіваючись, що самою гучністю крику проб'ється до неї крізь телекомунікаційну мережу. Плівка перестала крутитися, телефон ще раз клацнув, і загорівся червоний вогник.

— Погані новини? — спитала дівчина. Вона стояла просто за його спиною в тій частині кімнати, що правила за міні-кухню, а її рука була акуратно забинтована. Вона саме витягала з коробки чайні пакетики й розкладала їх по чашках. Чайник закипав.

— Так, — сказав Ричард. — Дуже погані. — Він підійшов до неї і вручив оголошення «ХТОСЬ БАЧИВ ЦЮ ДІВЧИНУ?». — Це ж ти, хіба ні?

Вона підняла брову.

— На фотографії я.

— І ти… Дорін?

Вона похитала головою.

— Мене звуть Дуері, Ричардричардмейг'юдіку. Молока, цукру?

Тоді Ричард відчув себе викинутим зі звичної водойми. І мовив:

— Ричард. Просто Ричард. Не треба цукру. — А тоді він сказав: — Слухай, якщо це не дуже особисте — розкажи, що з тобою трапилося.

Дуері розлила окріп по чашках.

— Ти не хочеш цього знати, — тільки й сказала вона.

— Ох, вибач, якщо я…

— Ні, Ричарде. Чесно кажу, ти не хочеш цього знати. Тобі від цього добра не буде. Ти й без того вже зробив більше, ніж мусив.

Вона витягла пакетики й піднесла йому чашку чаю. Він узяв її й зрозумів, що й досі тримає в руках слухавку.

— Добре. Тобто. Я ж не міг тебе просто покинути.

— Міг, — сказала вона. — Але не покинув.

Вона прихилилася до стіни й визирнула з вікна. Ричард підійшов до нього й теж визирнув. Через дорогу він них містер Круп і містер Вандемар виходили з газетної лавки, а на її вікні на видноті висіли оголошення «ХТОСЬ БАЧИВ ЦЮ ДІВЧИНУ?».

— А вони справді брати? — спитав він.

— Будь ласка, — втомлено сказала Дуері. — Давай не будемо.

Він сьорбнув чаю й спробував удати, буцім усе нормально.

— А де ти була? — спитав він. — Оце зараз?

— Тут, — сказала вона. — Слухай, коли ті двоє ходять поруч, нам треба доправити записку… — вона помовчала. — Комусь, хто допоможе. Я не насмілюся вийти.

— А хіба тобі нема куди йти? Нема кому подзвонити?

Вона взяла з його руки мовчазну слухавку з обвислим перерізаним дротом і похитала головою.

— Мої друзі не мають телефонів, — сказала вона й поклала слухавку на місце, залишивши її лежати там, самотню й ні на що не годну. А тоді вона усміхнулася, блискавично й хуліганисто. — Хлібні крихти, — сказала вона.

— Прошу? — перепитав Ричард.

У спальні було невеличке віконце, з якого виднілися дахівка й ринви інших будинків. Щоб дотягтися туди, Дуері стала на Ричардове ліжко, відчинила вікно й розсипала там хлібні крихти.

— Я не розумію, — сказав Ричард.

— Звісно, що не розумієш, — погодилася вона. — А тепер помовч.

Почулося биття крил, і у вікні з'явився фіолетово-сіро-зелений лискучий голуб. Він поклював крихти, а Дуері простягла правицю й узяла його. Він зацікавлено дивився на неї, але не протестував.

Вони сіли на ліжко. Дуері дала Ричардові тримати голуба, поки сама прив'язувала до його лапи записку за допомогою яскраво-блакитної гумки, яка раніше стягувала разом Ричардові рахунки за електрику. Ричард не був завзятим тримачем голубів навіть у кращі часи.

— Не бачу в цьому сенсу, — пояснив він. — Тобто, це ж не навчений, а просто звичайний лондонський голуб. З тих, що гидять на лорда Нельсона.

— Саме так, — сказала Дуері. Її щока була вся подерта, а брудно-руде волосся заплуталося — але не злиплося. А її очі… Ричард усвідомив, що не може сказати, якого вони кольору. Точно не сині, зелені, карі чи сірі; вони нагадували йому вогнисті опали: в них було зелене й блакитне полум'я, і навіть червоне і жовте, що мінилося, коли вона рухалася. Дівчина обережно забрала в нього птаха, підняла вгору й зазирнула в очі. Голуб нахилив голову набік і глипнув на неї своїми чорними намистинами.