— Ходімо, — сказав він. — Прогуляємося. Скинеш камінь з душі. А тоді я вже понасміхаюся.

— От покидьок, — сказав Ричард, набагато більше нагадавши себе колишнього, ніж за минулі кілька тижнів.

— Для того й потрібні друзі.

Вони потроху побрели під ліхтарями.

— Слухай, Ґеррі, — почав Ричард. — Ти ніколи не думав про те, чи є в житті ще щось?

— Що?

Ричард невизначено махнув рукою, охоплюючи все навколо.

— Робота. Дім. Паб. Побачення з дівчатами. Життя в місті. Життя. Оце й усе?

— Думаю, зрештою десь так і є, — сказав Ґеррі.

Ричард зітхнув.

— Ну, — сказав він, — для початку, я не літав на Майорку. Тобто, я був геть не на Майорці.

Вони прогулювалися кролячим лабіринтом вузеньких задніх вуличок Сохо між Риджент-стріт і Черинг-Кроссроуд. Ричард довго говорив, почавши з того, як знайшов на хіднику поранену дівчину й спробував допомогти, бо не міг залишити її просто так, і продовживши тим, що сталося далі. Змерзши ходити на вулиці, вони зайшли до нічної фритюр-кав'ярні. Кав'ярня була така як треба — з тих, де все готують на салі й подають серйозний чай у великих надщерблених білих кружках, лискучих від жиру. Ричард з Ґеррі сіли за столик, і Ричард говорив, а Ґеррі слухав, а тоді вони замовили яєчню зі смаженими бобами та грінками й узялися їх їсти, Ричард продовжував розповідати, а Ґеррі — слухати. Вони повибирали залишки жовтків грінками, випили ще чаю, і нарешті Ричард сказав:

— …а тоді Дуері щось зробила з ключем, і я повернувся. До Горішнього Лондона. Тобто, до справжнього Лондона. Ну, решту ти знаєш.

Запала тиша.

— Це все, — сказав Ричард. Він допив чай.

Ґеррі почухав голову.

— Слухай, — сказав він трохи згодом. — Ти це по-справжньому? Це не якийсь жахливий підкол? Тобто, на мене зараз не вискочить оператор, і ніхто не скаже мені, що я потрапив до «Прихованої камери»?

— Я всією душею сподіваюся, що ні, — сказав Ричард. — Ти… віриш мені?

Ґеррі подивився на їхній рахунок, відрахував фунтових монет і висипав їх на композитну поверхню столу, де вони лягли коло пластикової посудини для кетчупу у вигляді перерослого помідора, навколо носика якого чорнів старий засохлий кетчуп.

— Я вірю, що з тобою, вочевидь, щось трапилося… Слухай, тут важливіше, чи в це віриш ти.

Ричард подивився на нього. Під його очима виднілися темні кола.

— Чи я в це вірю? Я вже не знаю. Я вірив. Я був там. Знаєш, був один момент, коли й ти з’явився.

— Ти про це не розповідав.

— То була добряче страшна частина. Ти сказав мені, що я збожеволів і просто тиняюся Лондоном серед галюцинацій.

Вони вийшли з кафе й пішли на південь, у бік Пікаділлі.

— Ну, — сказав Ґеррі, — ти мусиш визнати, що це більше схоже на правду, ніж твій магічний Лондон у підземеллях, куди потрапляють ті, хто провалився в розколини дійсності. Я проминав людей, що провалилися в розколини, Ричарде — вони сплять під дверима крамниць по всьому Стренду. Вони не потрапляють до особливого Лондона. А взимку замерзають до смерті.

Ричард нічого не казав.

Ґеррі продовжував:

— Гадаю, що ти, можливо, сильно вдарився головою. Або то був шок від того, що Джесика тебе відшила. На якийсь час ти втратив розум. А тоді повернув його.

Ричард здригнувся.

— Знаєш, що мене лякає? Гадаю, що ти можеш мати рацію.

— Нехай життя не захопливе, — продовжував Ґеррі. — Чудово. Нехай мені буде нудно. Принаймні я знаю, що їстиму й де спатиму сьогодні. І ще матиму роботу в понеділок. Еге ж? — Він повернувся й подивився на Ричарда.

Ричард нерішуче кивнув:

— Так.

Ґеррі глянув на годинника:

— Хай йому чорт, — вигукнув він. — Вже за другу. Хоч би ще таксі якісь ходили. — Вони вийшли на Брюер-стріт, на краю Сохо з боку Пікаділлі, й подалися повз вогні кабаре і стриптиз-клубів. Ґеррі бурчав про таксі. Він не казав нічого нового чи навіть цікавого, а просто виконував свій обов'язок лондонця.

— …у нього вогник горів і все таке, — казав він. — Я сказав, куди мені треба, а він мені «вибачай, я вже додому», а я йому «а де ви, таксисти, взагалі живете? І чого ніхто з вас не живе коло мене?». Штука в тому, щоб спочатку залізти в машину, а тоді вже казати, що живеш на південь від річки, розумієш? І що вони хочуть цим сказати? Їх послухати, так виходить, що Беттерсі десь аж під клятим Катманду…

Ричард вимкнув звук. Коли вони досягли Віндміл-стріт, Ричард перейшов дорогу й задивився у вітрину крамниці ретротоварів, роздивляючись карикатурні фігурки забутих зірок екрану й розкладені старі афіші, комікси й журнали. То був ковток світу пригод і уяви. І він був несправжнім. Ричард так собі й сказав.

— Що скажеш? — спитав Ґеррі.

Ричард різко повернувся до теперішнього.

— Про що?

Ґеррі зрозумів, що Ричард не чув ані слова, тож повторив ще раз:

— Якщо не впіймаємо таксі, можна спробувати сісти на нічний автобус.

— Ага, — сказав Ричард. — Чудово. Круто.

Ґеррі скорчив гримасу.

— Ти мене турбуєш.

— Пробач.

Вони йшли по Віндміл-стріт у бік Пікаділлі. Ричард глибоко запхнув руки до кишень. Якусь мить він виглядав збентеженим, а тоді витяг доволі пожмакане чорне вороняче перо з червоною ниткою, обмотаною навколо стрижня.

— Що це? — спитав Ґеррі.

— Це… — він замовк. — Просто перо. Твоя правда. Дурня якась. — Він впустив перо у водостічну канаву при тротуарі й більше на нього не дивився.

Ґеррі повагався, а тоді сказав, обережно добираючи слова:

— Ти не думав до когось звернутися?

— Звернутися? Слухай, я не божевільний, Ґеррі.

— Ти в цьому впевнений?

До них наближалося таксі з увімкненим жовтим вогником.

— Ні, — чесно відповів Ричард. — Онде таксі. Бери ти, я візьму наступне.

— Дякую, — Ґеррі помахав таксі й заліз на заднє сидіння, перш ніж сказати водієві, що їхати треба до Беттерсі. Він опустив вікно, і коли таксі вже рушало, сказав:

— Ричарде — це дійсність. Звикай до неї. Крім неї нічого нема. Побачимося в понеділок.

Ричард помахав йому й подивився услід машині. Тоді він розвернувся й повільно пішов геть від вогнів Пікаділлі, назад у бік Брюер-стріт. Перо зникло з канави. Ричард зупинився коло літньої жінки, що заснула у дверях крамниці. Вона вкрилася старою подертою ковдрою, а її нечисленні пожитки — дві заповнені мотлохом картонні коробки й брудна, колись біла парасолька — лежали коло неї, зв'язані шворкою, а шворка була прив'язана до її зап'ястя, щоб ніхто не вкрав їх, поки вона спатиме. На голові в неї лежав вовняний капелюх непевного кольору.

Він витягнув гаманця, дістав десятифунтову купюру, склав і нахилився, щоб покласти її жінці в руку. Вона розплющила очі, а тоді поблимала на гроші старечими очима.

— Що це? — заспано спитала вона, невдоволена раптовим пробудженням.

— Залиште собі, — сказав Ричард.

Вона розгорнула купюру, а тоді запхала собі в рукав.

— Чого хочеш? — підозріливо спитала вона Ричарда.

— Нічого, — сказав Ричард. — Мені справді нічого не треба. Зовсім. — А тоді він усвідомив, наскільки це правдиво і наскільки жахливою стала для нього ця відсутність потреб.

— У вас було таке, що ви отримували все, чого хотілося? А тоді усвідомлювали, що прагнули зовсім не цього?

— Не можу так сказати, — мовила вона, вибираючи сон з куточків очей.

— Я думав, що хочу цього, — сказав Ричард. — Думав, що хочу приємного, звичайного життя. Тобто, може, я і збожеволів. Може й так — хтозна. Але якщо оце і все, то я не хочу здорового глузду. Розумієте? — Вона похитала головою. Він заліз рукою до кишені. — Бачите оце? — сказав він і підняв ножа. — Мені його дала Мисливиця перед смертю, — сказав він їй.

— Не кривдь мене, — сказала старенька. — Я нічо такого не зробила.

Він почув у власному голосі дивну напругу.

— Я витер кров з леза. Мисливець дбає про свою зброю. Граф посвятив мене ним у лицарі. Він дав мені свободу Долішнього.

— Я нічо про це не знаю, — сказала вона. — Будь ласка. Заховай його. Будь хорошим парубком.