Ричард зважив ножа в руці, а тоді кинувся до цегляної стіни коло дверей, під якими спала жінка. Він різонув тричі — раз горизонтально і два вертикально.

— Що ти робиш? — обережно спитала жінка.

— Двері, — сказав він їй.

Вона чмихнула.

— Краще заховай. Якщо поліція побачить, тебе загребуть за недозволену зброю.

Ричард глянув на обрис дверей, який нашкрябав на стіні. Він поклав ножа до кишені й почав гупати в стіну кулаками.

— Агов! Там хтось є? Ви мене чуєте? Це я — Ричард. Дуері? Хто-небудь? — він збив руки, але продовжував гатити й молотити об цегляну кладку.

А тоді шаленство залишило його, і він спинився.

— Пробачте, — сказав він старій.

Відповіді не було. Вона або знову заснула, або, що більш вірогідно, вдала, що заснула. З-під дверей крамниці долинало справжнє або вдаване пристаркувате підхропування. Ричард сів на хідник і задумався, як узагалі можливо спаскудити життя так, як він спаскудив своє. Тоді він знову глянув на двері, які нашкрябав на стіні.

Там, де щойно був тільки обрис, у стіні з'явилася діромаха завбільшки з двері. У тих дверях стояв чоловік з по-театральному сплетеними на грудях руками. Він стояв нерухомо, поки не пересвідчився, що Ричард його побачив. Тоді він широченно позіхнув, прикриваючи рота темною рукою.

Маркіз де Карабас звів брову.

— Ну? — нетерпеливо сказав він. — Ти йдеш?

Ричард дивився на нього до наступного удару серця.

Тоді він кивнув, не довіряючи голосу, і підвівся. Вони разом пішли в темряву за діромахою в стіні, не залишивши за собою ані сліду. Навіть дверей.

То була середина шістнадцятого сторіччя, і в Тоскані дощило, а світ сірішав від того холодного, зленького дощу.

Пасмо чорного диму піднімалося в ранкове небо від невеличкого монастиря на пагорбі.

На тому ж пагорбі сиділи двоє чоловіків, що дивилися, як монастир починає горіти.

— Оце, містере Вандемар, — сказав менший із них, махнувши замурзаною рукою в бік диму, — буде всеохопна пожежа, щойно вона все охопить. Водночас, жорстка схильність до правди змушує мене висловити сумнів у тому що хто-небудь з його мешканців матиме змогу цілком і повністю її оцінити.

— Через свою мертвість, ви хочете сказати, містере Круп? — спитав його компаньйон.

Він їв щось таке, що колись могло бути цуценям, нарізаючи ножем великі шматки з тільця й кладучи їх до рота.

— Саме через свою, як ви глибокодумно зазначили, мудрагелю, мертвість.

Ось як можна розрізнити цих двох промовців між собою: по-перше, містер Вандемар на дві з половиною голови вищий за містера Крупа.

По-друге, містер Круп має очі кольору вицвілої блакитної порцеляни, в той час як очі містера Вандемара карі.

По-третє, тоді як містер Вандемар може похизуватися чотирма перснями на правій руці, зробленими з черепів чотирьох воронів, містер Круп не носить на видних місцях жодних прикрас.

По-четверте, містер Круп любить слова, тоді як містер Вандемар завжди голодний.

Монастир зайнявся, і повітря загуло: пожежа охопила все.

— Не люблю гелю, — сказав містер Вандемар. — Смішний на смак.

Хтось закричав; тоді почувся гучний гуркіт — дах обвалився, і полум'я з ревом злетіло вгору.

— Хтось не був мертвий, — сказав містер Круп.

— А тепер є, — сказав містер Вандемар і з'їв ще один шматок сирого цуценяти. Він знайшов свій обід мертвим у канаві, коли вони йшли від монастиря. Йому подобалося шістнадцяте сторіччя.

— Що в нас далі? — спитав він.

Містер Круп вискалився, показавши зуби, що нагадували нещасний випадок на цвинтарі.

— Десь за чотириста років звідси, — сказав він. — Спідній Лондон.

Містер Вандемар переварював це разом зі шматками цуценяти. Згодом він спитав:

— Убивати будемо?

— О так, — сказав містер Круп. — Гадаю, що можу впевнено це гарантувати.

Я дякую всім, хто читав цю книжку в ранніх і чорнових версіях, за їхні внески, пропозиції й відгуки — особливо Стіву Брасту, Дейву Ленґфорду, Джину Вульфу, Сінді Волл, Емі Горстинг, Лорейн Ґарленд і Келлі Бікман; також Даґу Янгу й Шейлі Ейблмен з «BBC Books» за їхню допомогу і внесок, і Дженніфер Терпілі й Лу Ароніці з «Avon Books». Також хочу подякувати всім тим, хто приходив мені на допомогу щоразу, коли шматки цього роману розпадалися на складові електрони, а ще «Norton Utilities».

Крім того, я хотів би подякувати Піту Еткінсові за допомогу в складанні докупи цієї фінальної версії тексту.

Ніл Ґейман

Я почав писати це оповідання у 2002 році, але майже одразу закинув його. Увесь час збирався до нього повернутися, та так і не зібрався.

У 2013 році радіо «ВВС 4» транслювало адаптацію «Небудь-де». Робив ту адаптацію Дірк Меґс, а ролі озвучували Джеймс МакЕвой, Наталі Дормер і Бенедикт Камбербетч. Мені прислали її, щоб і я міг послухати.

«Це прекрасно, — подумав я. — Якби ж його було більше».

Тож я дописав оповідання про маркіза і його пальто. Дія відбувається невдовзі по тому, як маркіз втрачає пальто і життя у щойно прочитаній вами книжці.

Повернутися й нарешті знову зустрітися з персонажами, яких я вперше надумав більш як двадцять років тому, було приємно. Комусь може здатися, що це вгамувало мою сверблячку повернутися до Спіднього Лондона. Так і є, трошечки.

Та невдовзі настане пора для набагато довшої подорожі туди.

Воно було прекрасне. Воно було видатне. Воно було унікальне. Воно стало причиною того, що маркіз де Карабас стояв прикутий до стовпа посеред круглої кімнати глибоко-глибоко під землею, в якій повільно зростав рівень води. Воно мало тридцять кишень, сім з яких були на видноті, дев'ятнадцять ховалися від сторонніх очей, а знайти ще чотири було майже неможливо — часом навіть для самого маркіза.

Одного разу (ми ще повернемося до стовпа, кімнати й рівня води в ній) він отримав збільшувальне скло від самої Вікторії — хоча слово «отримав» може бути розцінене як невдале, хоч і виправдане перебільшення. То було чарівне творіння майстерних рук: оздоблене, позолочене, з ланцюжком, крихітними херувимчиками й горгулями, а лінза мала незвичну властивість робити прозорим те, на що крізь неї дивилися. Маркіз не знав, звідки в свою чергу отримала скло Вікторія, перш ніж він поцупив його в неї, щоб надолужити за платню, яка, на його думку, виявилася не зовсім такою, про яку вони домовлялися — врешті-решт, є тільки один Слон, і здобути його щоденника було нелегко, як і втекти від того Слона і його Замку, після того, як щоденника було отримано. Маркіз опустив збільшувальне скло Вікторії до однієї з чотирьох кишень, яких у пальті практично не було, і з того часу не міг його знайти.

На додачу до незвичайних кишень, пальто також мало чарівні рукави, імпозантного коміра і розріз іззаду. Воно було пошите з якоїсь шкіри, мало колір мокрого асфальту опівночі, а ще — і це найважливіше з усього названого — воно мало стиль.

Дехто може сказати, що одяг створює людину, і здебільшого це не так. Однак буде правдиво сказати, що коли хлопець, який пізніше став маркізом, уперше вдягнув на себе це пальто і глянув у свічадо, він вирівняв спину і змінив поставу, бо, побачивши своє віддзеркалення, зрозумів, що людина в такому пальті не може бути простим пацаном, звичайним кишеньковим крадієм чи збирачем послуг. Хлопчина в пальті, яке тоді ще було на нього завелике, усміхнувся до свого віддзеркалення і згадав ілюстрацію з колись баченої книжки, на якій кіт мельника стояв на задніх лапах. Такий безтурботний кіт у чудовому пальті й великих показних чоботах. Тоді хлопець і дав собі ім'я.