Гулі нічого не будують. Вони паразитують, копирсаються у смітті й пожирають падло. Місто, яке вони звуть Гульхаймом, вони не побудували, а знайшли колись дуже давно. Ніхто не знає, які створіння (відомі людям чи ні) звели ці будівлі, хто поцяткував скелю тунелями й вежами, але було очевидно, що ніхто, крім гулів, не захотів би не те, що жити, а навіть наближатися до них.

Навіть з дороги на Гульхайм, навіть за багато миль до нього, Ніх бачив, що все там було викривлене, стіни вигиналися під шаленими кутами, це місто втілювало всі його нічні жахіття, зібрані в одному місці, схожому на велетенську пащеку з вищиреними іклами. Це було місто, зведене лише для того, щоби бути покинутим, з усіма страхами, божевіллям і огидою будівельників, вирізьбленими у камені. Гулі його знайшли, зачарувалися й назвали домом.

Гулі швидкі. Вони мчали юрбою і долали пустельну дорогу швидше за стерв'ятників, і несли за собою Овенса, тримали його високо над натовпом і перекидали з одних міцних гулячих рук в інші. Хлопця нудило, йому було страшно і тривожно, а ще він почувався дурнем.

А в сумному червоному небі над ними хтось кружляв на великих чорних крилах.

— Пильнуйте, — сказав Герцог Вестмінстерський, — і приберіть хлопця. Не хочу, щоб його поцупили нічні кощавці. Чортові злодії.

— Так! Ненавидимо злодіїв! — вигукнув Китайський Імператор.

Нічні кощавці в червоному небі над Гульхаймом… Ніх набрав повні груди повітря і закричав, як його вчила панна Лупеску. Видав горловий лемент, як кричать орли.

Одне з крилатих створінь спустилося, стало кружляти нижче, і Ніх заволав знову, аж поки кощава долоня не затулила йому рота.

— Хороша ідея — прикликати їх униз, — сказав Високоповажний Арчибальд Фіцг'ю, — але повір мені, їх неможливо їсти, поки вони не погниють тиждень-другий, і від них сам клопіт. Ми з ними не надто товаришуємо.

Нічний кощавець знову піднявся вище в сухе пустельне небо і приєднався до своїх родичів, а з тим усі надії Овенса згасли.

Гулі поспішали дістатися міста на скелі й несли з собою хлопця, тепер безцеремонно перекинутого через смердюче плече Герцога Вестмінстерського.

Мертве сонце зайшло, натомість з'явилися два місяці: один величезний, білий і поплямований, що спочатку, здавалося, заступав півнеба, але що вище сходив, то дрібнішим ставав, і менший місяць, синьо-зеленого кольору плісняви в сирі, сходженню якого гулі зраділи. Вони зупинилися і розбили табір на узбіччі.

Один з новоприбулих — здається той, що його представили «відомий письменник Віктор Гюґо» — дістав мішок, напханий дровами. Деякі з них ще мали петлі чи бронзові ручки. Там само знайшлася і металева запальничка. Невдовзі багаття вже палало, а гулі розсілися навколо й відпочивали. Вони витріщалися на зелено-синій місяць і боролися за найкращі місця біля вогнища; інколи в хід ішли кігті й зуби.

— Невдовзі ми поснемо, а коли зайде місяць, рушимо далі на Гульхайм, — повідомив Герцог Вестмінстерський. — Лишилося дев'ять чи десять годин бігти. Доберемося до наступного сходження місяця. А потім влаштуємо святкування, еге ж? Щоб відзначити твоє перетворення на гуля.

— Це не боляче, — додав Високоповажний Арчибальд Фіцг'ю, — ти навіть не помітиш. І тільки подумай, яким щасливим ти станеш потому.

І всі вони заходилися розповідати про те, як чудово і прекрасно бути гулем, про всі ті смакоти, які можна пережувати їхніми потужними зубами і проковтнути. Хтось додав, що хвороби й недуги їм не страшні. А що їхній обід уже давно мертвий — тю! Ним же можна похрумкати, це головне. Гулі розповідали про місця, в яких їм довелося побувати, переважно катакомби і чумні ями. («Чумні ями — це просто бенкет», — сказав Китайський Імператор, і всі з ним погодилися). Вони розповіли, як отримали свої імена і як він, коли настане пора, дістане ймення, вже трохи побувши безіменним гулем.

— Але я не хочу ставати одним з вас, — відповів Ніх.

— Так чи інакше, — радісно зауважив Єпископ Бата й Уельсу, — а ти станеш гулем. Другий спосіб неприємніший і включає в себе перетравлювання, тобі це не вельми сподобається.

— Це не дуже добра тема для розмови, — встряг Китайський Імператор. — А гулем бути прегарно. Ми нічогісінько не боїмося.

У відповідь на цю заяву всі гулі навколо вогнища, розпаленого з трунних дощок, завили, і заспівали, і заволали, які вони мудрі, і могутні, і як чудово нічого не боятися.

І тоді з пустелі долинув звук, далеке виття, від якого гулі забурмотіли і присунулися ближче до багаття.

— Що це було? — запитав Ніх.

Гулі захитали головами.

— Просто щось у пустелі, — прошепотів один з них. — Тихенько, щоб воно нас не почуло.

На якийсь час гулі принишкли, поки не забули про те щось у пустелі, і заходилися співати гульських пісень, пересипаних брудною лайкою і з ще бруднішими темами: найпопулярнішими були переліки, в яких повідомлялося, які частини мерців і в якому порядку краще споживати.

— Я хочу додому, — сказав Ніх, коли у піснях «дожували» останні шматки. — Я не хочу тут бути.

— Та облиш, — відказав Герцог Вестмінстерський. — Ну ж бо, дурнику, я обіцяю, коли ти станеш одним з нас, ти навіть не пам'ятатимеш, що в тебе колись був дім.

— Я взагалі не пам'ятаю нічого зі свого негульского буття, — підтвердив відомий письменник Віктор Гюґо.

— Я теж, — гордо підтримав Китайський Імператор.

— І я, — підтвердив Тридцять третій Президент Сполучених Штатів.

— Ти станеш одним із вибраних, найрозумніших, найсильніших, найхоробріших створінь, — вихвалявся Єпископ Бата й Уельсу.

Гулі не здавалися Овенсу ні хоробрими, ні мудрими. Менше з тим, вони були сильні й нелюдськи прудкі, і було їх дуже багато. Прорватися крізь натовп просто неможливо. Хлопчик не подолав би й дюжини ярдів, коли б його наздогнали.

Далеко в нічній пітьмі хтось знову завив, і гулі посунулися ближче до багаття. Ніх чув, як вони сопуть і лаються. Хлопчик лежав із заплющеними очима, нещасний, переповнений тугою за домівкою і небажанням ставати гулем. Він сумнівався, що зможе заснути в такому безнадійному і схвильованому стані, але, на диво, поспав дві-три годинки.

Його розбудив шум поблизу, голосний і знервований. Хтось сказав:

— Ну, і де вони поділися, га?

Ніх розплющив очі й побачив, як Єпископ Бата й Уельсу волає на Китайського Імператора. Скидалося на те, що кілька гулів зникли, і ніхто не міг пояснити, що з ними сталося. Решта були як на голках. Вони хутко згорнули табір, а Тридцять третій Президент Сполучених Штатів підняв хлопця і перекинув через плече.

Гулі спустилися скелястим схилом назад до шляху на Гульхайм і, під небом кольору поганої крові, попрямували до міста. Раніше вони були не такими жвавими. Тепер гулі наче тікали від чогось, принаймні так здавалося Овенсу, яким мотиляли з боку в бік.

Десь опівдні, коли мертве сонце стояло просто над головою, гулі зупинилися і збилися в юрбу. Попереду, високо в розпеченому повітрі, кружляли нічні кощавці, десятки кощавців, що осідлали висхідні потоки.

Думки гулів розділилися: одні вважали, що їхні товариші самі кудись повіялися, а інші — що хтось (можливо, нічні кощавці) був причиною їхнього зникнення. До спільної думки вони так і не дійшли, окрім як до висновку жбурляти в кощавців камінням, якщо ті спустяться нижче, і понабивали кишені своїх убрань і балахонів галькою, назбираною на узбіччі.

Ліворуч від товариства хтось знову завив, і гулі перезирнулися. Цей хтось вив голосніше, ніж уночі, значно ближче, і то було тужливе вовче виття.

— Ти це чув? — спитав Лорд мер Лондона.

— Ні, — відповів Тридцять третій Президент Сполучених Штатів.

— І я нічого не чув, — підтримав Високоповажний Арчибальд Фіцг’ю.

Виття почулося знову.

— Нам треба швидше дістатися додому, — мовив Герцог Вестмінстерський, піднімаючи ваговиту каменюку.

Гульхайм, місто з нічних жахіть, височіло попереду на оголених скелях, і юрба пострибала дорогою в його бік.

— Нічні кощавці спускаються! — заволав Єпископ Бата й Уельсу. — Закидайте паразитів камінням!