Тридцять третій Президент Сполучених Штатів перекинув Ніха через плече, тож хлопець тільки й бачив, що піщану куряву дороги, яка летіла йому в обличчя. Але він почув клекіт, схожий на орлиний, і знову закричав «Рятуйте!» мовою нічних кощавців. Цього разу ніхто не затуляв йому рота, але хлопчик не був упевнений, чи почув його хтось крізь крики кощавців і лайку гулів, які жбурляли каміння в повітря.

Знову долинуло виття, але цього разу з правого узбіччя.

— Цим чортовим паршивцям кінця-краю немає, — похмуро зауважив Герцог Вестмінстерський.

Тридцять третій Президент Сполучених Штатів передав хлопця відомому письменнику Віктору Гюґо, який запхав Овенса в мішок і закинув на плече. Ніх страшенно зрадів, що мішок пахне лише запилюженими дошками.

Хтось із гулів закричав:

— Вони відступають! Дивіться, як вшиваються!

— Не хвилюйся, хлопче, — почувся біля мішка голос, такий як у Єпископа Бата й Уельсу. — Коли ми доправимо тебе в Гульхайм, нам уже ніхто не заважатиме, бо Гульхайм неприступний.

Ніх не знав, чи когось із гулів поранили або вбили в сутичці з нічними кощавцями. Але з того, як лаявся Єпископ Бата й Уельсу, виснував, що кілька їхніх товаришів накивали п'ятами.

— Швидше! — вигукнув хтось, можливо, Герцог Вестмінстерський, і гулі дали чосу.

У мішку Овенсу було незручно й боляче — його вдаряло коли об спину відомого письменника Віктора Гюґо, а коли і об землю. А ще більше незручності додавали залишки від зотлілої труни: кілька уламків дощок, не кажучи вже про гострі гвинти і цвяхи. Один з них опинився прямо під хлопцевою рукою, вгвинчуючись йому в долоню.

І хоча малого підкидало і штовхало, трясло й смикало з кожним кроком його поневолювача, Ніх примудрився схопити той гвинт. Хлопець намацав гострий кінчик, і надія знову зажевріла. Овенс пробив у мішку дірку, а потім ще одну, трохи нижче.

Ззаду знову почулося виття, і Ніх подумав, що коли хтось спромігся налякати гулів, то цей хтось має бути таким страшним, що й уявити годі. На якусь мить хлопець припинив дірявити мішок, бо що як він вивалиться просто в пащеку невідомому лихому чудовиську? Але тоді він принаймні помре собою, не позбавлений спогадів, знаючи, хто його батьки, хто такий Сайлас і навіть хто така панна Лупеску.

То був хороший варіант.

Ніх знову заходився колупати і розтягувати гвинтом тканину, аж поки не зробив ще одну дірку.

— Ну, хлопче! — вигукнув Єпископ Бата й Уельсу. — Лишилося піднятися сходами, і ми вдома, захищені стінами Гульхайма!

— Слава, ваша милосте! — підхопив хтось, мабуть, Високоповажний Арчибальд Фіцг’ю.

Рухи гуля, який ніс хлопця, змінилися. Тепер мішок смикався не вперед, а вгору.

Ніх спробував розширити дірку руками, аби хоча б одним оком побачити, що там, зовні. І побачив. Згори — похмуре червоне небо, а знизу… Знизу — все та ж пустеля, але вона була за десятки метрів під ним. Позаду простягалися сходи, але сходи для велетнів, праворуч — руда скеля. Ліворуч — урвище. Падати треба вниз, на сходи, і сподіватися, що у відчайдушному прагненні опинитися вдома, в безпеці, гулі не помітять його втечі. Ніх бачив, як кружляють у червоному небі нічні кощавці. Його потішило, що позаду не було видно жодних гулів, відомий письменник Віктор Гюґо ліз останнім, і ніхто не міг вказати йому на діру в мішку, яка все більшала. Або на хлопця, якби той вивалився. Проте було видно декого іншого…

Овенса кинуло вбік, він відлетів од дірки, але встиг помітити на сходах когось величезного й сірого, і цей хтось їх наздоганяв. Ніх чув сердите гарчання.

Коли пану Овенсу були неприємні якісь дві речі водночас, він казав: «Я між молотом і ковадлом». Ніх ніколи не міг зрозуміти, що це означає, бо на кладовищі ні молотів, ні ковадл не було. Але тепер він подумав: «Я між гулями і чудовиськом».

І саме цієї миті гострі зуби вчепилися в мішок, потягли й розірвали тканину вздовж дірок, які надлубав Ніх, і хлопчик випав на кам'яні сходи, а над ним нависла велетенська сіра тварюка, схожа на собаку, але значно більша, з палаючими очима і білими іклами. Вона гарчала і крапала слиною, важко хекала і витріщалася на Овенса.

Попереду гулі зупинилися.

— Щоб я луснув! — крикнув Герцог Вестмінстерський. — Пекельний пес злапав дурного хлопця!

— Облиш його, — відгукнувся Китайський Імператор. — Тікай!

— Йой! — зойкнув Тридцять третій Президент Сполучених Штатів.

Гулі побігли сходами вгору. Тепер Ніх був упевнений, що ті сходи вирубали велетні, бо кожна сходинка була вища за нього. Гулі тікали, але на мить зупинилися, щоб показати непристойний жест чудовиську, а може, заразом і Овенсу.

Чудовисько не рухалося.

«Зараз воно мене з'їсть, — гірко зітхнув Ніх. — Ото я розумник».

Хлопець подумав про домівку на кладовищі, і вже не міг пригадати, навіщо взагалі полишив її. Чудовиська, не чудовиська, але він мав повернутися додому. Там на нього чекали.

Ніх кинувся повз тварюку, зістрибнув на сходинку за метр нижче, невдало приземлився, підвернувши щиколотку, і важко упав на скелясту поверхню. Хлопчик чув, як чудовисько кинулося навздогін, стрибнуло в його бік, і спробував вивернутися, підвестися, але нога не слухалася, боліла й німіла, і не встиг він опанувати себе, як знову упав. Він падав зі сходів, убік від скелястої стіни, у прірву жахливої глибини, якої він навіть уявити не міг.

І падаючи, Ніх зрозумів, що з боку сірого чудовиська долинає крик. Кричали голосом панни Лупеску.

— Ніх!

Це було схоже водночас на всі жахіття про падіння, які йому снилися, — страшний і нестямний політ крізь порожнечу, коли земля невпинно наближається. Здавалося, в голові могла поміститися лише одна думка, і за те місце боролися: «Цей великий собака насправді — панна Лупеску» і «Я упаду на скелі й розіб'юся на гамуз».

Щось, що падало так само швидко, як і Ніх, огорнулося навколо нього, хлопчик почув гучне лопотіння шкірястих крил, і все навколо вповільнилося. Земля наближалася вже з іншою швидкістю.

Крила залопотіли частіше. Ніх піднявся трохи вище в повітрі, і тепер єдиною думкою, що поміщалася в голові, було: «Я лечу!» І він таки летів. Хлопчик обернувся. Над ним нависала темно-брунатна, цілковито лиса голова з глибоко посадженими очима, що скидалися на два чорні блискучі скельця.

Ніх знову проскреготів «Рятуйте!» мовою нічних кощавців, на що кощавець усміхнувся і відповів голосним уханням. Вигляд він мав задоволений.

Після неквапливого спуску вони гупнулися на пустельну землю. Ніх спробував підвестися, але щиколотка знову підвела, і хлопчик упав у пісок. Сильний вітер жалив шкіру Овенса гострими піщинками.

Нічний кощавець склав шкірясті крила за спиною і скоцюрбився поруч. Ніх виріс на кладовищі, тому зображення людей з крилами його не дивували, однак янголи на надгробках і кощавці були геть не подібні між собою.

А тим часом пустелею, вкритою тінню Гульхайма, до них мчало велетенське сіре чудовисько, схоже на здоровезного собаку. І цей собака говорив голосом панни Лупеску.

— Ніх, це вже втретє нічні кощавці рятують тобі життя. Вперше це сталося, коли ти покликав на допомогу і вони почули. Вони дали мені знати, де ти є. Вдруге вони врятували тебе під час вчорашньої ночівлі, поки ти спав. Кощавці кружляли в темряві й почули, як дехто з гулів казав, що ти псуєш їм удачу й тебе слід прибити каменем, заховати десь і повернутися, коли ти добряче зогниєш, щоб уже тоді тебе з'їсти. Кощавці тихенько про них подбали. А тепер ось.

— Панна Лупеску?

Велетенська, схожа на собачу, голова нахилилася, і на якусь навіжену мить Овенсу здалося, що його зараз вкусять, але малого лише обережно лизнули в щоку.

— Ти поранив щиколотку?

— Так, я не можу стояти на цій нозі.

— Давай посадимо тебе мені на спину, — сказало величезне сіре чудовисько, яке було панною Лупеску.

Вона проскреготіла щось іще нічному кощавцю, і той підійшов та підтримав хлопця, поки той хапався за шию панни Лупеску.

— Тримайся за хутро, — мовила вона. — І тримайся міцно. А перед тим, як ми рушимо додому, скажи оце, — і видала пронизливий скрегіт.