З кишені Ніх дістав пап'є-маше, яке всередині переливалося тисячами яскравих кольорів, слоїчок з фарбою і пензлик.

І, зануривши пензель у фарбу, він старанно намалював на пап'є-маше коричневі літери:

А під ними дописав:

Уже був час лягати в ліжечко, а з огляду на останні події запізнюватися додому в найближчі дні було б нерозумно.

Ніх поклав пап'є-маше на землю, де раніше була сама кропива, на те місце, де приблизно мала би бути голова, затримався лише на мить, щоб окинути оком свою роботу, проліз крізь ґрати і попрямував, уже менш насторожено, назад на пагорб.

— Непогано, — долинув з Гончарного поля нахабний голос. — Зовсім непогано.

Але, коли Ніх обернувся, там нікого не було.

Данс-макабр[7]

Щось відбувалося, Ніх був у тому впевнений. Було щось у хрусткому зимовому повітрі, у зірках, у вітрі, у темряві. У ритмі довгих ночей і швидкоплинних днів.

Пані Овенс випхала хлопця із затишної сімейної могилки.

— Іди погуляй, — сказала вона, — мені треба дещо зробити.

Подивившись на матір, Ніх зауважив:

— Але ж там холодно.

— Не сумніваюся, — відповіла вона, — зараз же зима. Так, — це вже більш до себе, ніж до сина, — черевички. І гляньте-но на цю сукню, її треба облямувати. І павутиння, Боже милий, усюди павутиння. Іди гуляй, — цього разу це стосувалося хлопчика, — у мене купа роботи, і я не хочу, щоб ти плутався під ногами.

А потім вона заспівала короткий куплет, якого Ніх ще ніколи не чув:

— Що це було? — запитав Ніх, і краще б він цього не робив, бо пані Овенс насупилася, наче грозова хмара, і хлопець чкурнув з могили до того, як її невдоволення вихлюпнулося ще бурхливіше.

На кладовищі було холодно, холодно й темно, але зірки вже повиходили. Ніх проминув Матінку Скрегіт, яка вдивлялася у плющ, що оплітав Єгипетську доріжку.

— Юначе, в тебе кращий зір, ніж у мене, — звернулася до нього вона. — Скажи-но, ти бачиш квіти?

— Квіти? Взимку?

— Хлопче, не витріщайся на мене так, — відказала стара, — всякій квітці свій час. Пуп'янки з'являються, розпускаються, цвітуть і в'януть. Але на все свій час.

Вона щільніше закуталася в накидку, сильніше натягнула на голову капор і мовила:

— «Час роботі, співам час, й ось макабр прийшов до нас». Еге ж, хлопче?

— Не знаю, — відповів Ніх. — А що таке макабр?

Але Матінка Скрегіт уже зникла, пройшовши крізь зарості плюща.

— От чудасія, — подивувався вголос хлопець. Він мав надію знайти душевну компанію в галасливому мавзолеї Бартлбі, але вся родина — сім поколінь — тої ночі не мали на нього часу. Всім кагалом, від найстаршого (помер 1831 р.) до наймолодшого (помер 1690 р.), вони прибирали й чепурили помешкання.

Фортінбрас Бартлбі, який помер у десятирічному віці (від сухот, як він сказав, і Ніх упродовж кількох років вірив, що той насправді усохнув, тож був надзвичайно розчарований, коли дізнався, що це просто назва недуги), попросив вибачення:

— Ми, паничу Ніх, не можемо зараз бавитися. Адже зовсім скоро настане завтрашня ніч. А таке хіба часто трапляється?

— Щоночі, — відповів Ніх. — Завтрашня ніч завжди настає.

— Але не така, як ця, — заперечив Фортінбрас. — Така буває вкрай рідко і знову настане ще дуже нескоро.

— Але ж це не Ніч феєрверків,[8] не Геловін, не Різдво і не Новий рік.

Широковиде й веснянкувате Фортінбрасове обличчя осяяла радісна усмішка.

— Ні, ця ніч дуже особлива.

— Як вона зветься? — спитав Овенс. — І що завтра станеться?

— Це найкраща з ночей, — відказав малий Бартлбі, і Ніх був упевнений, що той розказуватиме далі, але його бабуся, Луїза Бартлбі (якій насправді було лише двадцять років) покликала його й щось різко проказала на вухо.

— Нічого, — сказав Фортінбрас і додав: — Вибач, я мушу йти допомагати.

І він заходився витирати ганчіркою свою запилюжену труну й наспівувати «Ля-ля-ля оп, ля-ля-ля оп». І з кожним «оп» він розмахував ганчіркою, смикаючись усім тілом.

— Це ти співаєш ту пісеньку?

— Яку?

— Ту, що всі зараз співають.

— Ще не час, — сказав Фортінбрас. — Завтра, все завтра.

— Не час, — додала Луїза, яка померла, народжуючи двійню. — Роби свої справи.

І заспівала дзвінким, приємним голосом:

Ніх пішов до маленької каплички, яка потроху осипалася. Прослизнув між кам'яних стін до склепу й сів чекати на повернення Сайласа. Було холодно, але хлопця холод не турбував, адже кладовище прийняло його, а мертві температурою не переймаються.

Опікун повернувся о досвітній годині з великим пакетом.

— Що там?

— Одяг. Приміряй, — Сайлас витяг сірий светр, такого ж кольору, як саван Овенса, джинси, білизну і взуття — блідо-зелені кеди.

— Навіщо це?

— Тобто, крім того, щоб носити? По-перше, я думаю, ти достатньо дорослий — скільки тобі вже, десять? — а живі люди не носять саванів. Рано чи пізно тобі доведеться носити звичайний одяг, то чому б не почати вже зараз? І крім того, це може бути маскуванням.

— А що таке маскування?

— Це коли щось має вигляд чогось іншого, і коли люди дивляться на це, то не знають, що бачать насправді.

— Ага. Зрозумів. Мабуть…

Ніх перевдягнувся. Зав'язати шнурівки було непросто, і Сайласу довелося показати, як це робиться. Хлопцеві це завдання видалося дуже непростим, і він зав'язував та розв'язував шнурівки, аж поки результат Сайласа не задовольнив. І лише тоді Ніх наважився спитати:

— Сайласе, а що таке макабр?

Сайлас звів брови.

— Де ти це почув?

— Усі на кладовищі тільки про це й говорять. Здається, це має статися завтрашньої ночі. То що таке макабр?

— Це танець, — відповів Сайлас.

— «Данс-макабр танцює всяк», — пригадав Ніх. — А ти його танцював? Що це за танець такий?

Опікун подивився на нього очима, схожими на чорні ставки, і сказав:

— Не знаю. Ночами я ходжу по цій землі дуже, дуже давно, тому знаю багато чого, але й гадки не маю, як це — танцювати макабр. Щоби стати до цього танцю, треба бути живим або мертвим, а я ні той, ні другий.

Ніх здригнувся. Він хотів обійняти опікуна, сказати, що він ніколи його не покине, але зробити це було просто немислимо. З таким же успіхом він міг обійняти місячне сяйво, не в сенсі, що Сайлас був безтілесним, а в сенсі, що це неправильно. Є люди, яких можна обіймати, і є Сайлас.

Опікун прискіпливо оглянув хлопчика у новому вбранні.

— Зійде, — підбив він підсумок. — Тепер ти виглядаєш так, наче все життя жив поза кладовищем.

Ніх із гордістю усміхнувся. Але усмішка зникла, і він знову спохмурнів.

— Але ж ти завжди будеш тут, Сайласе? І мені не треба буде полишати кладовище, якщо я не захочу?

— На все свій час, — тільки й мовив Сайлас.

Наступного дня Ніх прокинувся рано, ще коли сонце срібною монеткою висіло в сірому зимовому небі. Проспати світлі години доби було дуже просто, прожити всю зиму як одну нескінченну ніч і не бачити сонця, тому щоразу, перед тим, як заснути, Ніх обіцяв собі встати ще завидна і вийти із затишної могилки Овенсів.