У повітрі кружляв дивний — виразно квітковий — аромат. Ніс хлопця довів його до Єгипетської доріжки, оповитої густими заростями плюща, вічнозеленими джунглями, що ховали під собою псевдоєгипетські стіни, статуї та ієрогліфи.

Тут запах був найбільш насиченим, і на якусь мить Овенсу здалося, що випав сніг, бо листя було скрізь поплямоване білим. Ніх уважніше придивився до цих плям. Усі вони виявилися скупченнями маленьких п'ятипелюсткових квітів, і хлопець уже був нахилився, щоб понюхати їх, як почув кроки — хтось наближався до доріжки.

Ніх зникнув у плющі і згодом побачив, як стежиною піднялися троє чоловіків і жінка — усі живі — та попрямували до Єгипетської доріжки. На шиї у жінки висів візерунковий ланцюжок.

— Отут? — запитала вона.

— Так, пані Керевей, — відповів один з чоловіків, захеканий кругловидий коротун із сивим волоссям. І він, і двоє інших тримали по великому порожньому кошику з лози.

Вираз обличчя жінка мала водночас недовірливий і спантеличений.

— Ну, як скажете, — мовила вона, дивлячись на квіти. — Але я так нічого і не розумію. І що робити далі?

Найнижчий чоловік витягнув зі свого кошика срібні ножиці, вкриті патиною, і подав їх:

— Ножиці, пані мер.

Вона взяла інструмент і заходилася відрізати китиці квітів, а потім, разом із чоловіками, збирати цвіт у кошики.

— Це, — згодом пробурмотіла пані Керевей, мер міста, — повна нісенітниця.

— Це, — заперечив товстун — традиція.

— Повна нісенітниця, — наполягала пані Керевей, але не припиняла зрізати китиці і складати їх у кошик. Коли перший наповнився, вона спитала:

— Може, вистачить?

— Ми маємо наповнити всі чотири кошики, — сказав низенький, — а потім роздати по квітці кожному, кого зустрінемо у Старому місті.

— І що це за традиція така? Я питала попереднього мера, але він ніколи про неї не чув, — сказала пані Керевей, і додала: — У вас немає відчуття, що за нами спостерігають?

— Що? — відгукнувся третій чоловік, який досі мовчав. Бородань у тюрбані, він тримав два кошики. — Ви маєте на увазі привидів? Я не вірю у привидів.

— Ні, я не про привидів, — відповіла пані Керевей, — просто відчуття, наче хтось дивиться.

Ніх ледве стримав бажання ще глибше заховатися у зарості плюща.

— А те, що попередній мер не знав про цю традицію, зовсім не дивно, — сказав гладун, чий кошик уже був майже повний. — Зимовий квіт з'явився вперше за останні дев'яносто років.

Бородань у тюрбані, який не вірив у привидів, нервово роззирався.

— Кожен у Старому місті повинен отримати квітку, — додав низенький. — Байдуже, хто: чоловік, жінка чи дитина.

І повільно, наче пригадуючи щось дуже давно забуте, додав:

Пані Керевей хмикнула:

— Маячня і нісенітниці, — але й далі різала квіт.

По обіді почало сутеніти, і вже о пів на четверту було темно. Ніх блукав цвинтарними стежинами, шукаючи, з ким би потеревенити, але нікого не зустрів. Він пішов до Гончарного поля подивитися, чи є там Ліза Гемпсток, але її теж не знайшов. Хлопчик повернувся до родинної могили, а та виявилася порожньою: ані пана Овенса, ані пані Овенс там не було.

І тоді Ніх злякався, трохи, але злякався. Уперше за ті десять років, що хлопець себе пам'ятав, він почувався покинутим у місці, яке вважав своїм домом. Він чимдуж помчав до старої каплички, де став чекати Сайласа.

Але Сайлас не прийшов.

«Може, ми розминулися», — переконував себе Ніх, але й сам у це не вірив.

Хлопчик піднявся на самісіньку верхівку пагорба і роззирнувся. Вгорі, в морозному небі висіли зорі, а внизу під ним розгортався підсвічений візерунок міста — вуличні ліхтарі, фари машин, рухомі предмети. Ніх повільно зійшов пагорбом до головної цвинтарної брами і зупинився перед нею.

Він почув музику.

Ніх чував усяку музику: і солодке пихтіння фургона з морозивом, і пісні, які по радіо слухали робітники, мелодії, які Джейк Клареті грав мертвим на своїй запилюженій скрипці, — але такого не чув ще ніколи: періодичного наростання і згасання звуку, наче вступ якогось музичного твору, прелюдія чи увертюра.

Ніх прослизнув крізь замкнені ворота і пішов у бік Старого міста.

Він оминув пані мера, яка стояла на розі й саме тієї миті чіпляла маленьку білу квітку на вилогу бізнесмену, що проходив повз неї.

— Особисто я доброчинністю не займаюся, — сказав той. — Цим опікуються у конторі.

— Це не доброчинний захід, — відказала пані Керевей. — Це місцева традиція.

— Он воно як.

Чоловік випнув груди, виставляючи напоказ маленьку білу квітку, і пішов собі, гордий, як павич.

Наступною з'явилася молода жінка з дитиною у візочку.

— Нашо це? — підозріло запитала вона, коли пані мер наблизилася до неї.

— Одна вам і одна малятку, — відповіла та.

Пані Керевей приколола жінці квітку до пальта булавкою, а малюку приліпила до одежі скотчем.

— Але нашо це? — знову спитала жінка.

— Це якась традиція, поширена у Старому місті, — невпевнено відповіла пані мер.

Ніх пішов далі. Й усюди він бачив людей з білими квітами на одязі. На іншому розі Ніх минув чоловіків, які були на кладовищі з пані мер, і кожен з них тримав кошика та роздавав білі квіти. Їх брали не всі, однак більшість таки приймали.

Музика не вгавала, вона лунала десь на межі чутності, урочиста й незвична. Ніх нахилив голову, намагаючись визначити, де грають, але це йому так і не вдалося. Музика висіла у повітрі й була всюди — у тріпотінні прапорців і маркіз, у гуркоті далеких машин, у стукоті підборів об бруківку…

І коли Ніх дивився на людей, що розходилися по домівках, він помітив дещо дивне. Усі вони рухалися у такт музиці.

Бородань у тюрбані роздав майже усі квіти. Ніх підійшов до нього і сказав:

— Перепрошую.

Бородань мало не підстрибнув:

— Я тебе не помітив, — промовив він осудливо.

— Вибачте. А можна й мені квітку?

Чоловік у тюрбані підозріливо оглянув Овенса і спитав:

— Ти місцевий?

— О так, — відказав Ніх.

Той подав хлопцеві білу квіточку. Ніх взяв її і скрикнув, коли щось укололо його в палець.

— Їх до одягу приколюють, обережно з булавкою.

Червона краплинка виступила на хлопцевому пальці. Він смоктав його, поки бородань чіпляв квітку до Овенсового светра.

— Я тебе тут ніколи не бачив, — промовив чоловік.

— Але я тут живу, — відповів Ніх. — А нащо ці квіти?

— Це така традиція Старого міста, яка з'явилася ще до того, як навколо нього виросли нові квартали. Коли на кладовищі розпускаються зимові квіти, їх зрізують і роздають усім: жінкам і чоловікам, дітям і старим, багатіям і біднякам.

Музика тепер була голоснішою. Ніх подумав, чи не завдяки квітці він чує краще — тепер він розрізняв удари, наче далекий барабанний бій, і звуки волинки, непевну мелодію, яка змусила його підхопитися і крокувати в ритм із нею.

Ніх ніколи нікуди не ходив гуляти. І він забув, що йому заборонено виходити за межі кладовища, забув про те, що всі померлі кудись поділися з цвинтаря на пагорбі, він міг думати лише про Старе місто і почимчикував вуличками до скверу перед старою ратушею (яка тепер була музеєм і туристичним інфоцентром, а сама ж міська рада переїхала у більш ефектну, але новішу й нуднішу офісну будівлю в іншій частині міста).

Там уже збирався натовп, блукав сквером — голим серед зими, — порожніми газонами, на яких де-не-де проглядала сходинка, кущ чи статуя.

Ніх зачаровано дослухався до музики. На площу підтягувалися люди, хто поодинці, хто парами, хто цілими родинами, хто сам. Хлопчик ніколи не бачив стільки живих водночас. Їх там були сотні, усі вони дихали, як і він, усі з білими квітами.

«Невже це і є те, що зазвичай роблять живі?» — подумав Ніх, але й сам розумів, що це непересічна подія, хоч би що там насправді не відбувалося.