— Вибач, що я називала їх уявними, — промовила дівчинка. — Тепер я вірю, вони справжні.

Чоловік кольору індиго здійняв над головою щось подібне до гострого кам'яного ножа.

— Усіх, хто порушить спокій цього місця, чекає смерть! — виголосив він своєю горловою мовою.

Ніх згадав чоловіка, що посивів після побаченого тут, більше ніколи не повертався на кладовище і не розповідав про це.

— Ні, думаю твоя правда. Цей — точно.

— Точно що?

— Уявний.

— Не будь дурним. Я ж його бачу.

— Саме так. А трупа не бачиш.

Роззирнувшись, хлопчик мовив:

— Припиняй. Ми знаємо, що ти несправжній.

— Я зжеру вашу печінку! — заволав чоловік кольору індиго.

— Не зжереш, — підтримала Скарлет з глибоким зітханням. — Твоя правда, мабуть, це опудало.

— А що таке опудало? — запитав Ніх.

— Така штука, яку ставлять фермери на полях, щоб відлякувала ворон.

— А навіщо? — не зрозумів хлопчик, бо любив ворон. Він вважав їх кумедними й шанував за те, що вони допомагали підтримувати чистоту на кладовищі.

— Точно не в курсі, дізнаюсь у мами. Якось я побачила опудало з вікна поїзда і запитала, що воно таке. Ворони думають, що то жива людина. А насправді це лише схожа на людину штука, яка має відлякувати ворон.

Ніх знову роззирнувся і сказав:

— Хто б ти не був, твої хитрощі не діють. Ми не боїмося. Ми знаємо, що вартовий несправжній, припиняй.

Чоловік кольору індиго зупинився. Потім підійшов до кам'яної брили, ліг на неї і зник.

Скарлет вже не бачила нічого, крім суцільної темряви. Але в цій темряві знову залунали шурхотливі звуки; вони ставали все голосніші, немов щось кружляло по кімнаті.

Щось мовило: «МИ — ВИНИЩУВАЧ».

Ніх відчув, як підіймається дибки волосся на шиї. Цей голос, який він чув у думках, належав комусь дуже давньому і був подібний до шкрябання сухої гілки об шибку каплиці; крім того, здавалося, що голос не один, а кілька їх звучать в унісон.

— Ти чуєш? — спитав він Скарлет.

— Я нічого не чую, крім якогось шурхоту. І він дивний. Мені все в животі від нього клубочиться. Наче має статися щось жахливе.

— Нічого жахливого не станеться, — відказав Ніх. І спитав потім: — Хто ти?

«МИ — ВИНИЩУВАЧ. МИ ЧАТУЄМО І ЗАХИЩАЄМО».

— Що ти захищаєш?

«МІСЦЕ ХАЗЯЇНОВОГО СПОЧИНКУ. ЦЕ — НАЙСВЯТІШЕ З УСІХ СВЯТИХ МІСЦЬ, І ВИНИЩУВАЧ ЙОГО ОХОРОНЯЄ».

— Ти не можеш нам нічого зробити, — мовив Ніх. — Ти лише лякаєш.

У шурхотливому голосі почулося роздратування. «СТРАХ — ОСЬ ЗБРОЯ ВИНИЩУВАЧА».

Ніх подивився на кам’яне узвишшя.

— Оце і є скарби твого хазяїна? Стара брошка, чашка й маленький кам'яний ножик? Не дуже схоже на коштовності.

«ВИНИЩУВАЧ ОХОРОНЯЄ СКАРБИ. БРОШКУ, КУБОК І НІЖ. МИ БЕРЕЖЕМО ЇХ ДО ПОВЕРНЕННЯ ХАЗЯЇНА. ВОНИ ПОВЕРТАЮТЬСЯ. ВОНИ ЗАВЖДИ ПОВЕРТАЮТЬСЯ».

— Скільки вас тут?

Але Винищувач нічого не відповів. Хлопчику здалося, наче всю голову йому заполонило павутиння, і він похитав нею, щоб прочистити думки. Потім стис руку Скарлет і мовив:

— Нам треба йти.

Ніх повів дівчинку повз мерця в коричневому пальті, думаючи, що якби охочий до скарбів не злякався і не упав, то був би розчарований знахідками. Те, що було коштовностями тисячі років тому, тепер жодної цінності не мало. Хлопчик обережно вів Скарлет угору сходами, крізь пагорб в опуклу темряву кам'яного мавзолею Фробішера.

Крізь щілини в кладці й замкнені двері пробивалися промені весняного сонця, такі сліпучі, що Скарлет від неочікувано яскравого світла кліпнула й затулила очі рукою. З кущів лунав спів пташок, неподалік дзижчав джміль, усе було напрочуд звичайним.

Ніх розчахнув двері мавзолею, а потім замкнув їх за Скарлет. Її яскравий одяг густо вкривали бруд і павутиння, а смагляве обличчя і руки посіріли від пилу.

А нижче пагорбом хтось — і цей хтось був не один — волав. Волав голосно. Волав несамовито.

Хтось покликав: «Скарлет! Скарлет Перкінс!» Скарлет відповіла: «Так?!», і ще до того, як вони з Ніхом змогли поговорити про побачене, про чоловіка кольору індиго, нізвідки з'явилася жінка у яскраво-жовтій куртці з написом «ПОЛІЦІЯ», яка хотіла знати, чи зі Скарлет усе гаразд, де вона була, чи не намагалися її викрасти, а потім повідомляла когось по рації, що дитину знайдено.

Поки вони спускалися вниз пагорбом, Ніх нечутно йшов поруч. Двері в капличку було прочинено, а всередині чекали батьки Скарлет, мама плакала, схвильований тато одночасно говорив з поліціянткою і ще з кимось по телефону. Ніхто не помічав хлопчика, який стояв у куточку.

Усі розпитували Скарлет, що сталося, а вона чесно відповідала — розказала про друга на ім'я Ніхто, який повів її вглиб пагорба, де з темряви вийшов чоловік з пурпуровим татуюванням, що насправді виявився лише опудалом. Їй дали шоколадку, витерли обличчя і спитали, чи чоловік з татуюванням був на мотоциклі, а батьки Скарлет, втішені й більше не настрашені за доньку, розсердилися на себе та на неї, і почали звинувачувати одне одного в тому, що дозволяли своїй маленькій дівчинці бавитися на кладовищі, навіть якщо це кладовище — природний заповідник, і що сучасний світ украй небезпечний, і якщо хоча б на мить випустити дитину з поля зору, на неї чекають такі жахи, що й уявити страшно. Особливо таку дитину, як Скарлет.

Мама знову почала схлипувати, через що розридалася Скарлет, а тато завів суперечку з однією з поліціянток, намагаючись пояснити, що він, як платник податків, робить внесок у її зарплатню, на що вона зауважила, що теж платить податки, які, цілком можливо, йдуть на його зарплатню, а Ніх сидів у притіненому кутку, ніким, навіть Скарлет, не помічений, дивився і слухав, поки стало снаги.

Коли посутеніло, Сайлас знайшов хлопчика біля амфітеатру, той дивився на місто. Опікун просто стояв поруч і, за звичаєм, мовчав.

— Вона не винна, — сказав Ніх. — Це все через мене. А тепер вона має клопіт.

— Куди ти її водив? — спитав Сайлас.

— Углиб пагорба, подивитися на найстарішу могилу. А там нікого немає. Тільки якась зміє-істота, що зветься Винищувач і лякає людей.

— Прекрасно.

Вони спускалися пагорбом і дивилися, як стару капличку знову замкнули, і поліція, Скарлет та її батьки розчинилися в нічній пітьмі.

— Панна Борроуз навчить тебе писати прописом, — сказав Сайлас. — Ти вже читав «Кота в капелюсі»?

— Так, — відповів Ніх. — Уже давно. Ти принесеш мені ще книжок?

— Маю такий намір.

— Як думаєш, ми з нею ще побачимося?

— З дівчинкою? Дуже сумніваюся.

Але Сайлас помилився. Три тижні потому, сірої пообідньої пори, Скарлет прийшла на кладовище в товаристві обох батьків. Вони наполягали, щоб вона не зникала з очей, хоча самі йшли трохи на відстані. Мама Скарлет знай твердила, яке все навколо гнітюче і як добре, що невдовзі все це лишиться в минулому. Коли батьки поринули в розмову між собою, Ніх сказав:

— Привіт.

— Привіт, — дуже тихо відповіла Скарлет.

— Я навіть не сподівався тебе знов побачити.

— Я відмовлялася їхати, допоки вони не приведуть мене сюди востаннє.

— Куди їхати?

— До Шотландії. Там є університет, де тато викладатиме фізику елементарних частинок.

Вони йшли стежкою поруч — маленька дівчинка в яскравому помаранчевому анораку й маленький хлопчик у сірому савані.

— А Шотландія далеко?

— Так.

— Ясно.

— Я сподівалася, що знайду тебе тут. Щоб попрощатися.

— Я завжди тут.

— Але ж ти не мертвий, Ніхто Овенс, правда ж?

— Звісно, що ні.

— Ти ж не можеш лишатися тут усе життя? Колись ти виростеш, і тобі доведеться вийти з кладовища й жити у зовнішньому світі.

Ніх похитав головою:

— Там я буду в небезпеці.

— Хто це сказав?

— Сайлас. Моя родина. Усі.

Скарлет замовкла.

Тато покликав:

— Скарлет! Ходімо, доню! Час повертатися. Ти погуляла тут востаннє, а тепер — додому.

Дівчинка мовила:

— Ти хоробрий. Найхоробріший з усіх, кого я знаю, і ти — мій друг. І неважливо, що ти уявний.