І вона побігла назад стежкою, якою прийшла, до батьків і до свого світу.

На кожному цвинтарі є могила, що належить гулям. Якщо довго вештатися кладовищем, ви її обов'язково знайдете, поплямовану і криву, з тріснутим, а то й розбитим надгробком, порослу неохайною травою чи густим бур'яном, і від цієї могили аж віятиме занедбаністю. Надгробок її може бути холоднішим за інші, а ім'я похованого майже годі розібрати. Якщо на такій могилі колись поставили пам'ятник, то він або буде безголовим, або таким густо вкритим наростами і лишайниками, що сам скидатиметься на великий наріст. Якщо якась могила видається просто створеною для забав вандалів — це точно брама гулів. Якщо якась могила наводить бажання опинитися деінде — це брама гулів.

Була така й на кладовищі, де жив Ніх.

Така є на кожному цвинтарі.

Сайлас полишав кладовище.

Коли Ніх дізнався про це, то попервах дуже засмутився. Одначе згодом смуток минув, а хлопець розізлився.

— Чому? — допитувався Ніх.

— Я вже пояснював. Мені треба перевірити деяку інформацію. Для цього потрібно поїхати. І щоб поїхати, я мушу полишити кладовище. Ми ж уже говорили про це.

— Але що може бути таким важливим, щоб ти мусив іти? — уява шестирічного хлопчика відмовлялася змалювати щось аж таке важливе, що могло би змусити Сайласа покинути його. — Так нечесно.

Втім, опікун лишався незворушним.

— Це ані чесно, ані нечесно, Ніхто Овенс. Це просто факт.

Така відповідь не справила враження на хлопчика.

— Ти маєш піклуватися про мене. Ти сам казав.

— Як твій опікун я відповідальний за тебе, не заперечую. На щастя, я не єдина особа на світі, яка воліє взяти на себе цю відповідальність.

— А куди ти взагалі зібрався?

— За межі кладовища. У зовнішній світ. Є речі, які я маю з'ясувати, але неспроможний з'ясувати їх тут.

Ніх пирхнув і пішов, буцаючи дорогою уявний камінець. Північно-західна частина кладовища поросла такими хащами, що ні доглядачі, ні «Друзі кладовища» не були здатні їх приборкати. Отуди неквапливо вирушив Овенс, розбудив дітей з вікторіанської родини (їм усім було не більше десяти), і вони побавилися в хованки серед залитих місячним світлом джунглів з ліан плюща. Ніх намагався переконати себе, що Сайлас нікуди не йде, все буде, як раніше, але коли забава скінчилася і він побіг до старої каплиці, то побачив те, що звело всі його надії нанівець.

Спочатку він побачив сумку. З першого ж погляду Ніх зрозумів, що це Сайласова сумка. Їй, прегарній, було щонайменше років сто п’ятдесят: чорна шкіра, мідна фурнітура, чорна ручка, такий саквояж міг носити лікар чи працівник похоронного бюро вікторіанської доби, й у цьому саквояжі знайшовся б будь-який потрібний інструмент. Доти Овенс не бачив Сайласової сумки, навіть не знав, що в того вона є, але така річ могла належати винятково Сайласу. Ніх спробував зазирнути всередину, але сумка замикалася величезним мідним замком. Хлопець його й підняти не здужав би.

А потім він помітив жінку, що сиділа на лавці коло каплиці.

— Ніх, — мовив Сайлас, — це панна Лупеску.

Панна Лупеску вродою не вирізнялася. На змученому обличчі застиг осудливий вираз. Жінка була сивою, хоч і явно замолодою для сивини. Передні зуби — кривуваті. Довершували образ мішкуватий макінтош і чоловіча краватка на шиї.

— Як ся маєте, панно Лупеску? — привітався Ніх.

Панна Лупеску не відповіла. Вона втягла носом повітря. Потім подивилася на Сайласа і спитала:

— Отже, це і є хлопчик?

Вона підвелася з лавки й обійшла Овенса; її ніздрі роздувалися, наче вона обнюхувала його. Зробивши повне коло, жінка мовила:

— Як прокидатимешся і перед тим, як лягатимеш спати, звітуватимеш мені. Я винаймаю кімнату в тому будинку, — і вказала на дах, ледь-ледь помітний з того місця, де вони стояли. — Однак я майже завжди буду на кладовищі. Тут я в ролі науковця, дослідника історії давніх могил. Ти розумієш, хлопчику? Да?

— Мене звати Ніх, — відповів Овенс.

— Скорочено від Ніхто, — продовжила вона. — Дурне ім'я. А Ніх — це якась кличка для домашньої тварини. Я не схвалюю. Називатиму тебе «хлопчик». А ти кликатимеш мене «панна Лупеску».

Ніх прохально позирав на Сайласа, але на обличчі опікуна не було й сліду співчуття. Він підібрав саквояж і сказав:

— З панною Лупеску, Ніх, ти будеш у надійних руках. Я впевнений, що ви потоваришуєте.

— Ні! — вигукнув Ніх. — Вона жахлива!

— Це дуже неввічливо з твого боку, — зауважив опікун. — Я думаю, ти маєш вибачитися. Згоден?

Ніх був незгоден, але на нього дивився Сайлас, і Сайлас тримав саквояж, і збирався піти бозна-наскільки, тож хлопчик вимовив:

— Я перепрошую, панно Лупеску.

Спочатку вона нічого не відповіла. Просто хмикнула. А потім додала:

— Я приїхала дуже здалеку, щоб глядіти тебе. Сподіваюся, ти цього вартий.

Обійматися з Сайласом було якось незручно, тож Ніх простягнув йому руку, а опікун нахилився і легенько потис її, сховавши маленьку немиту долоньку у своїй, великій і блідій. Відтак Сайлас підняв свого чорного шкіряного саквояжа, наче той був пір'їнкою, і попростував доріжкою, яка вела за межі кладовища.

Ніх розповів про це батькам.

— Сайлас пішов, — пожалівся він.

— Повернеться, — бадьоро відповів пан Овенс. — Не бери в голову, Ніх. Повернеться, як пташечки з вирію.

Пані Овенс додала:

— Коли ти народився, він пообіцяв, що як матиме кудись піти, то знайде когось, хто буде приносити їжу й глядіти тебе замість нього. Сайлас дуже надійний.

Сайлас і справді приносив їжу хлопчику та лишав її у склепі, але, як вважав Ніх, це було найнезначніше, що опікун для нього робив. Адже він давав Овенсу поради, спокійні, розсудливі й завжди правильні. Він знав більше за мешканців кладовища, адже його нічні прогулянки назовні дозволяли йому розповідати про світ сьогоднішній, а не сторічної давнини. Незворушний і надійний, він щоночі був поруч усе хлопцеве життя, і уявити маленьку каплицю без її єдиного мешканця здавалося неможливим. А найголовніше — з ним Ніх почувався у безпеці.

Панна Лупеску теж вважала, що її обов'язок не обмежується постачанням їжі. Щоправда, харчі вона теж приносила.

— Що це таке? — спитав настрашений Ніх.

— Правильна їжа, — відповіла панна Лупеску. Все це відбувалося у склепі. Вона поставила на стільницю два пластикові контейнери і зняла з одного кришку.

— Це буряково-ячмінний суп, — вказала вона на перший контейнер. Потім на другий: — Це салат. А тепер їж. Я приготувала їх для тебе.

Ніх втупився очима в панну Лупеску, в надії, що та пожартувала. Їжа, яку приносив Сайлас, була переважно пакетована, куплена в місцях, що працюють допізна й де не ставлять зайвих питань. Ніхто й ніколи не приносив йому їжу в пластикових слоїках з кришками. Хлопчик мовив:

— На запах — жахливо.

— Якщо не з'їси суп зараз, буде ще гірше, бо він вистигне. Їж давай.

Ніх був голодний. Він взяв пластикову ложку, занурив її в пурпурово-червону рідину і став їсти. Страва була густою, неприємною і незвичною, але він не зупинявся.

— А тепер салат! — сповістила панна Лупеску й відкрила другий слоїк. Там лежали накраяні великими шматками сира цибуля, буряк і помідори, политі густою кислою заправкою.

Ніх поклав до рота шматочок буряка і став жувати. Відчуваючи, як збирається слина, хлопчик зрозумів, що як ковтне, то виблює.

— Я не можу це їсти.

— Це корисно.

— Мене знудить.

Вони свердлили одне одного поглядами — маленький хлопчик з розкуйовдженою сірою чуприною і худа бліда жінка з ретельно зачесаним сивим волоссям.

— Ти з'їси ще один шматочок.

— Не можу.

— З'їси один, або не встанеш, поки не доїси всього.

Ніх взяв шматочок кислого помідора, пережував і спромігся ковтнути. Панна Лупеску закрила контейнери кришками і склала їх у пакет. А далі заявила: