Усе почалося з його поштової скриньки. У мене й гадки не було її зламати. Це все ті дивні люди зі сну. Вони сказали мені, щоб я подивилася, з ким він листується.

Я вірила Віктору, як самій собі. Він твердив – відрядження, поїздки, сесії. Він вів заняття з екстремальних переговорів. Віктор – фонтан ідей. Відколи пішов зі своєї насидженої роботи програміста в супермаркеті, він змінився. Став вищим, сильнішим, міг бачити далі й думати ширше. Став більше знати. Єдиною бідою, як на мене, було те, що все це він робив без мене. Я знала, що він досягав чимраз вищих цілей, і що попереду у нього великі вершини (якщо так кажуть, звісно – великі вершини), але дедалі більше відчувала, що ми з Мирославою стаємо для нього другим планом, затиллям, і що я не знаю про нього ще дуже багато.

«Зрештою, може, так і треба?» – думала я, вводячи у пошуковик фразу «як зламати поштову скриньку». Може, так і треба, чоловік – він же завойовник. Він повинен бути в світах. Вікінґи плавали в далекі мандри і їх місяцями не було вдома, а жінки, поки там що, ростили дітей в своїх тихих північних селах, де хати покриті мохом.

Треба запостити це на ФБ. Знайти світлину хати, зарослої мохом, фото осені в Данії чи Норвегії, і зробити акуратний пост. Поки не прокинулася Мирослава.

Віктор Чиж сидів навпроти свого товариша, Слави Жуковського, у тісній підвальній кав’ярні. На столі стояли кальян, склянки з чаєм і попільничка з двома тліючими сигарами. Відколи Віктор відкрив для себе медитацію, він відмовився від алкоголю. Замість нього в його життя надійно увійшли мате, міцний чай і добрі сигари. Його товариш, Слава, теж практикував. Як і Віктор, він відмовився від алкоголю заради чистоти свідомості, і, здається, почав нехтувати жінками. В обох, з появою в їхньому житті медитації, з’явилися гроші та респект, і вільний від роботи час вони присвячували конвертуванню цих двох валют: гроші – респект, респект – гроші. Віктор пробив у Києві основні крапки, де продавалися сигари, він став великим поціновувачем якісного тютюну. Перевагу надавав, звісно, Гавані. Щойно, днями, головний хірург США прирівняв курців сигар до тих, хто не палить, і це було ще одною нагодою завітати в їхнє потаємне місце зустрічі, де принаймні на дві години можна було схоронитися від телефонних дзвінків, від гарячих (часом аж надто) мейлів клієнтів, студентів, шанувальників і шанувальниць їх величностей.

Їх величності вибрали сьогодні нікарагуанські темно-коричневі Don Juan, а що сигари були тільки приємним аранжуванням до кальяну, то кальян вони вже добирали як слід: м’ятно-динний в яблучній чашці, на молоці.

Віктор злетів за останній рік, наче ракета. Його запрошували проводити тренінги з медитації в місця, які звикли вважати дірами світу. Так, він їздив проводити сесії до Казахстану і Молдови, його запрошували до Владивостока й Улан-Батора, Мінська і Києва. Мізкуваті інтелектуали, які, за відсутності грошей, роботи і перспективи, присвятили себе жовчному аналізові світових трендів і серйозному опануванню східної філософії, схоже, замірялися взяти реванш у суспільства споживання. Здавалося, зараз, а може, завтра, станеться черговий технологічний стрибок, і ринок, з його шаленими трильйонами доларів, увірветься у світ людської свідомості – те, що вчора було набутком психологів і філософів, стане золотою жилою нових ґейтсів та джобсів.

Отож, їх світлості мали нагоду відпочити від бурхливого світу за кальяном і доброю розмовою. Медитація давала сили витримувати понаднормові навантаження, пов’язані з постійними переміщеннями. Графік Віктора нагадував графік рок-зірки, яка наближається до свого першого золотого диску. Слава, що переслідувала його, була особливою славою героя легенд. Чи чули ви про Вітю Че, великого і жахливого? Вітю Че, який палить гаванські сигари і може змусити вас медитувати шість годин поспіль, абсолютно нерухомо, після чого у вас почнеться ворушіння в свідомості, в тих її закутках, про які ви навіть не здогадувались? Дух особливої свободи формував його слід. Свобода не дається задешево, тож була ціна, яку Вітя Че платив за неї.

– Вчора я спробував запустити шість процесів мислення одночасно, – ділився своїми переживаннями Віктор. – Стрибок тонусу був таким, що мені здалося: я можу продавити своєю увагою шибу в автобусі. Зараз голова просто розколюється.

Слава уважно слухав. Таких видатних успіхів, як Вітя Че, він не досяг, однак його таємниця приємно гріла серце. Слава знав – він Бог, і крапка. Бути Богом було нелегко, раз по раз траплялися рецидиви старого, «інфантильного» світосприйняття. Слава добре знався на психоделіках, вивчав культури світу, і в культурах світу віднаходив докази того, що всі живі істоти у Всесвіті – це єдиний Господь, який розділився на безліч і забув про це.

– Якби це було так, як тоді всемогутній, за визначенням, Бог міг стати жертвою забуття? – резонно запитував Віктор, потягуючи кальян. Тільки з ним одним, страшним і жахливим, Слава наважувався ділитися сокровенним.

– На те Він і всемогутній, щоб могти забуватися, – парирував юнак. – Це у Нього такі розваги. Зрештою, Він, тобто Я, тобто всі Ми, все одно приходять в Одне.

– Ні, тобі треба зміцнювати свою позицію глибше, – сказав Віктор, пускаючи кільця диму. – Рано ще такі висновків доходити.

Віктор був практиком і не розділяв передчасного ентузіазму Слави. Він методично опановував багатопроцесне мислення, вчився вимикати то праву, то ліву півкулі мозку, умів одним оком спати, а іншим пильнувати, бачив на відстані та передчував події. Що не таланило побачити своїм орлиним оком, те з лишком доповнював своїм чітким, ритмічним мисленням програміста. Вже й не програміста – скоріш, гросмейстера, що грає шість партій одразу.

Так чи інак, завдяки медитацям загальноприйнята картина світу добряче осунулася в обох колег, і вони давно вихопилися за межі звичного розуміння причин і наслідків. Вітя, мовби й не знаючи традиційних уявлень економістів про маркетинг і менеджмент, поступово входив на ринок як новий гравець.

Він був не один – тисячі їх. Інструктори з йоги й пілатесу, майстри голотропного дихання і реберфінґу, тантрики і цигуністи, кастанедівці і трансерфери, енелпери і шанувальники сирих овочів та фруктів, всі вони так чи інакше грали на цьому полі. Всі вони нема-нема та й витягували на світ Божий то чакру, то кундаліні, то заговорювали про тонкі тіла та поле варіантності. Віктор сміявся їм всім у вічі. Учень великого Р. Х., чиє ім’я варто шифрувати з огляду на постійний інтерес до його діяльності з боку спецслужб, він кидав виклик найгнучкішим йогам і найпрокачанішим цигуністам (принаймні з тих, що ходили в йога-студії) від Пруту до Обі. Кидав і перемагав. Його виклик полягав у тому, що жоден із цих «йогів» не розумів, що ж він робить, плутав свідомість з увагою, а увагу з положенням точки збирання, змішував в одну купу самадхі, медитацію, зупинку внутрішнього діалогу і напівсонні стани. Годі й казати про теоретичне обґрунтування всіх цих маніпуляцій – то був темний ліс за дві тисячі років до перших сірих вовків, не кажучи вже про червоні шапочки. То була епоха динозаврів, кам’яновугільна ера, Земля Санникова, доколумбова Америка – що завгодно, тільки не розуміння. Віктор, переконуючись, що справи стоять саме так, діставав свій знаменитий чорний круг на білому квадраті, з якого він починав екскурсію в свідомість, і, опираючись на ілюстрацію, починав давати інструкції: чітко, лаконічно, начебто говорив афоризмами, наче то не він, а сам Патанджалі, легендарний автор «Йога Сутр», промовляє до публіки. Якби Патанджалі народився в епоху комп’ютерів, він говорив би так, як говорив Вітя Че, тримаючи в руках білий квадрат з чорним кругом посередині.

– А я, – озвався Слава, пахкаючи сигарою, – зараз формую тіло сновидіння. Вчуся впливати ним на хід подій.