– І як верифікація? – поцікавився Віктор. – Як валідність?

– Валідність висока, – запевнив Слава. – Верифікація присутня. І онтологічність засновків зберігається.

– А рефлексія?

– Не переривається.

– Ясно, – сказав Віктор і випустив дим.

Над столом повисла тиша. Віктор занурився у себе, і Слава заворожено спостерігав, як увага його колеги поринає кудись у глибочінь розораної психіки, порослої молодими сходами нових можливостей, там, де в інших – суцільна цілина.

– Ось що я тобі хочу сказати, Славо, – озвався врешті Віктор, не дивлячись на сусіда. Його увага схоплювала всю кімнату водночас, тож дивитися на співбесідника окремо потреби не було. Точений, наче з каменю, профіль легенди езотеричних семінарів нагадував силует шуліки. – Я готую зараз новий тренінг, це просто бомба. Народ порве. На малій групі уже пробував, результати вражаючі. Те, що ми раніше досягали за півроку, тепер таланить зробити за три сесії.

– Яка тема? – пожвавився Слава.

– Внутрішня свобода. Вихід за межі звичних поведінкових моделей.

– Бомба, – погодився знавець ентеогенів.

– Відносини в сім’ї. Відносини на роботі. Відносини між людьми. Я хочу зробити цей семінар для менеджерів середньої ланки. Це найбільший сегмент ринку, який зараз споживає лайт-езотерику. Їм потрібна ефективність. Зроби або здохни. Знаєш, як їх називають? Їх називають офісним планктоном. Вони як маленькі рачки, що їх тоннами поглинають кити корпорацій – проціджують крізь вуса і ковтають. Я хочу дати їм інструмент, який допоможе їм звільнитися. Припинити плисти за течією. Почати невидиму революцію. Я хочу долучити до цього Фейсбук. Це буде новий тип семінару – таємні заняття, де інструкції надсилатимуться через соціальні мережі, через скайп, через аську. Не треба нікуди йти. Достатньо один раз зустрітися, щоб отримати один-єдиний практичний досвід. Короткий, але дуже сильний.

Віктор глибоко затягнувся кальяном, тримаючи паузу, і ефектно видихнув.

– Я передаватиму їм момент істини. Летючу мить свободи. Так, аби вони відчули – свобода реальна. Все інше відбуватиметься в повній таємниці. Я розсилатиму їм повідомлення із завданнями, які підштовхуватимуть їх долати нові й нові внутрішні перепони. Можливо, я назву цей семінар «Три пекла». Перше пекло буде холодним – коли їм доведеться чекати. Уяви: ти один, на холоді, в темряві. Ти не знаєш шляху. Ти не знаєш, чи прийде зв’язковий. Можливо, про тебе забули. І ніч – така довга… – Віктор вдоволено пустив дим. – Друге пекло – гаряче. Треба діяти. Перед тобою – низка неможливих завдань. Щось таке, за що тебе можуть звільнити… Або посадити… Щось, де треба переступити межу. І тебе потихеньку підсмажують на вогні твої думки. Здається, секретарка про щось здогадується. І твій сусід починає щось підозрювати. Можливо, вони вже зазирали у твою поштову скриньку? Треба стерти всі послання одразу ж. Все, що ти боявся дізнатися про себе, починає підійматися на поверхню. Ти наче граєш у гру «Мафія»: навколишні здогадаються чи ні, що ти – мафія? Ось так…

Віктор кивнув головою, і Слава невпевнено засмикався на кріслі. Часом ідеї Віктора видавались позамежними навіть йому, знайомому з «АК-47», вжитому на піку дії «В’єтнамського різдва».

– І третє пекло – це надра чорної діри. Пекло тиску. Момент істини. Момент, коли тебе приставляють до стінки для розстрілу і ти мусиш вирішити, хто ти: той, хто дозволяє робити щось із собою, чи той, хто сам вершить реальність.

Віктор усміхнувся, замилований змальованою картиною.

– Я хочу зробити революцію серед менеджерів. Уже практично готовий пакет інструкцій. Це особливі команди, побудовані за принципом мозаїки Пенроуза. Вони почнуть ширитися країною, як вірус. Славо, я боюсь тобі це розповідати, та що там, я боюся зізнатися в цьому самому собі… Здається, я відкрив, що таке «вибухова технологія». Коли пакет команд буде запущено, події, які почнуть відбуватися з цим сегментом, уже ніхто не спинить. Це ширитиметься, як пожежа в степу. І головне, до останньої хвилини ніхто з босів нічого навіть не запідозрить. Мозаїка буде самоорганізовуватись. Ну, це, звичайно, мої припущення. Я просто знаю, що у мене в руках бомба, і я гадаю, що час поміняти розстановку сил на ринку.

Саме таким я його побачила. Засмаглим. Зарослим щетиною, наче останній тиждень він не жив, а виживав. Голим по пояс. Він стояв на кручі над рікою, немов генерал іще невідомої мені армії, а біля його ніг, в ряд, сиділо з десяток людей. Всі з рівними, як штики, спинами, із заплющеними очима, занурені у себе. Тривала третя година медитації. Я запізнилася, як завжди, я скрізь запізнююсь, але, здається, сьогодні це запізнення варте того – аби побачити його, великого і жахливого, який веде військо, ні, не військо – таємний загін особливого призначення, внутрішніх надвояків, веде їх глибше і глибше, туди, де закінчуються території нашої батьківщини, нашої самості, і де починаються дикі землі – далі вглиб, у світ непроявлений, зі світу форм у киплячі надра психіки, туди, де зароджується дійсність.

Ах, мамо-матусю, де моя молодість, де мої зошити з віршами? Чому я більше не пишу сонетів? Коли я дивлюсь на нього, у мене в голові починають з’являтися рими.

Віктор підкликав офіціанта-араба, аби той поміняв вугілля в кальяні. З новим жаривом тютюн розкурився відмінно. Сигари не дійшли ще й до половини. Їх високості підіймалися вище і вище.

– Так що, знаєш, що я тобі скажу, друже, – мовив Віктор, потягуючи свіжий дим. – Я їздив до Улан-Батора, там відбувалася футурологічна конференція. Були представники російських корпорацій, були калмики і китайці. Я так бачу, зараз починає здійматися нова хвиля пасіонарності, і нею ніхто не цікавиться. Всіх цікавлять курс нафти, золото, нанотехнології. Великим рибам байдужі збіговиська в Улан-Баторі. Але я тобі кажу, Славо. Якщо після Владивостока й Улан-Батора мода на всі ці фішки свідомості перескочить в Японію, тоді вже тримайся, друже. Їм не треба пояснювати, що означає вислів «вибухові технології» і що таке «сьомий технологічний уклад». Ці любителі манґа знають, чим пахне долар. Їм не треба смоктати руру з нафтою, вони мислять ширше. Японія вивчає каліграфію, аби зберегти особливості свого світовідчуття. Китай планує на сто років уперед. Вони знають, що таке порожнеча між мисленням Сходу і Заходу, і знають, чому є солодким плід першопроходця. І далась тоді їм та Європа, з її куцим клаптем землі десь на периферії нової імперії, з її варварською кулінарією й аутичними дітьми.

Промовивши це, Віктор пронизав Славу палаючим поглядом і тріумфально затягнувся кальяном.

А коли я побачила всі ці його листи, я обімліла.

Її: «Дорогий Вітторіо…», «Ваша високосте…», «Мій жар до вас…», «На тих кручах, де ви стояли, наче генерал ще невідомої мені армії…»

Його: «Ваша світлосте…», «надзвичайний збіг обставин», «Венера в екзальтації…».

По якімсь часі…

Її: «Як там ваша шановна дружина? Ви розказуєте їй про свої подвиги?»

Його: «Дружина вдома, бавить дитину. Вона далека від цього…»

А ще по кількох днях…

«У мене дивна пауза в моєму циклі»… А потім: «Ви знаєте, Ваша високосте, на вас чекає великий сюрприз…»

Ні, великий сюрприз чекав на мене.

Це у мене почалася пауза в циклі. Я сходила в аптеку, придбала тест на вагітність. Сидячи на кришці унітаза, поки Мирослава дивилася мультики, я провела необхідні заміри. Як виявилося, я вагітна. І мені здалося, що світ захитався просто перед очима.

Віктор рідко ділився своїми інтимними подробицями. В особистому житті він був напрочуд потайливим. Але, мабуть, Слава викликав у нього певне відчуття довіри. Слава був тим і знаменитий, що добре вмів слухати і давав іншому відчути себе потрібним.

– У мене було пікове переживання цього літа, близьке до ексцесу. Я підійшов до внутрішньої межі, за якою починається свобода. Я торкнувся цього переживання тільки трохи, але воно мене повністю поміняло, друже. Це було на виїзному семінарі – у нас був зліт практикуючих. Були практики з Пітера, з Москви, з Мінська, з Кишинева, навіть з Улан-Батора. Там була одна діваха… Коротше, я не буду тобі розказувати подробиць. Після того, коли сталася ця ілюмінація, я побачив ідеальний шанс для себе. Наші свідомості пасували, як рука і рукавичка. Ніби склалася мозаїка – таке відчуття було. Я знаю – це не просто так. Мені підігнали її, звідти. – Віктор невизначено кивнув плечем кудись вбік. «Із тамтешнього боку очей», – мав на увазі він.