– Я зробив їм дещо, і в них був переді мною боржок. – Віктор перевів погляд на мундштук кальяна. – Коротше, все склалося, як пасьянс. Я відчув, що потрапив у містерію. Все зробилося багатозначним. Речі перетворилися на символи.

Коли він повернувся додому, я била його рушником, била шматою до підлоги, била руками по щоках і по грудях. Він стояв, наче витесаний з каменю, я дивилася на це незворушне, холодне обличчя, і розуміла, що більше не знаю цієї людини. Не знаю, хто це переді мною.

Мирослава дивилася на нашу сцену широко розплющеними очима і врешті спитала:

– Мамо, а чому тато нічого не каже?

Так я зрозуміла, що чекаю від нього дитину. У мене все обвалилося всередині. Але та легкість, з якою ми зійшлися, – в ній щось було. Романтика, від якої неможливо прокинутись. Наче сп’яніння, яке триває і триває, і воно вже вивернуло мене всю назовні, а я все одно відчуваю, як крутиться голова. Я надсилала йому листа за листом, аж поки він не озвався з нової скриньки: «Не пиши мені більше на старе мило, дружина прочитала наше листування».

– І тоді виявляється, що ця містерія, цей пасьянс, затягує мене дедалі глибше. І я розумію, що все це – вся ця авантюра з тою дівахою – все організовано тільки для того, щоб упіймати мене. Ти розумієш? На мене влаштували полювання, як на звіра. Вони побачили, що я зайшов занадто далеко, – ці, що зсередини. Вони злякалися, що я здобуду їхній вогонь. Я приїжджаю додому всього на день.

Зразу після семінару, лише на один день. І дружина вагітніє. А потім вони приходять до неї у сні й пояснюють, як відкрити мою поштову скриньку. І вона знаходить усі ці листи…

Ідучи до поліклініки, притискаючи носовичок до очей, щоб не було видно, які мішки від сліз у мене під очима, я раптом пригадую куплет із вірша, який цитував мені Віктор. Здається, то був Гумільов, я вже не пам’ятаю, але куплет крутився у мене в голові знову і знову, й волосся почало ставати диба, коли я зрозуміла нарешті, що мені хотів весь цей час сказати Віктор. Він говорив до мене, а я його не розуміла.

– І раптом на мене починається облава. Дружина робить аборт. Ця діваха пише мені, що вагітна. Я дізнаюся, що банк заморозив мої рахунки. Мені дзвонить тесть і каже, що в тещі інфаркт через новини від доньки. І я розумію, що біля мене гуляє смерть. І все, що я можу, – це продовжувати йти далі вглиб, укріпляти позицію, виходити на новий рівень абстракції. Пам’ятаєш гру «Принц Персії»? «Хто хоче володіти вогнем, повинен померти».

Він переїхав від дружини до мене, я чекала дитину. Мені кілька разів снилося, що то має бути дівчинка. Я вже стала придумувати їй ім’я. Можливо, Зоя? Досить екстравагантно, але зараз така мода пішла – дітей називають хоч як.

Він і надалі їздить по своїх семінарах. Постійно в дорозі, я його майже не бачу. Коли приїздить – одразу здається, ніби якась важка сила причавлює мене. Я відчуваю, яким сильним він став. Він хоче, щоб я ішла слідом за ним.

Іноді мені здається: йому байдуже, що буде зі мною. Іноді я шкодую, що все так склалося. Загалом же добре, що він багато їздить. Своїм командним тоном він допікає мене до живого.

З іншого боку, добре, коли у дитини є батько.

На маму він справив переконливе враження. Це з нею рідко буває. Вона у мене серйозна жінка, півжиття на підприємстві директором пропрацювала.

Ми так і не розписалися. Дружина не дзвонить йому. Він дзвонить їй, запитує, як там донька. Часом, коли він їздить у свої краї, каже, що заходить до них, побачитися з малою. Каже, що у них все нормально.

– На Різдво я приїхав у своє місто і збагнув, що мені просто нема де зупинитися. Всі друзі відвернулися від мене. – Віктор не дивився на Славу, він дивився кудись усередину себе. – І я попросився зупинитися в них. І ти знаєш, мене прийняли, як рідного. Ніби нічого не сталося. П’ять днів я жив у них, і ніхто мені не сказав ні слова кривого, ніяк не згадали, що я вже не живу в них… – Слава почув, що дихання Віктора помінялося. – І донька питає: «Тату, коли ти прийдеш з нами жити?»…

Віктор затулив обличчя долонею, щоби Слава не бачив його сліз. Він перечекав хвилю, але сльози не висихали. Він витер їх п’ястуком, видихнув і знову затягнувся кальяном.

– Цей шлях треба пройти до кінця, – процідив Віктор крізь зуби.

Славі не було що відповісти. Йому хотілося сказати другові: «Ти – Бог, хлопче», але страждання, яке зморшками лягало на різьблене обличчя товариша, замкнуло йому вуста. І його слова враз видалися легковажними і беззмістовними. Юнак відчув дивне спустошення, а потім повторив собі: «Я – Бог, Я – Бог». І вдав, що співчуває Вікторові.

– Все. Цей кальян уже догорів до кінця, – промовив Віктор суворо і відсторонено. – Треба просити рахунок.

Іноді, коли він спить біля мене, я відчуваю, що є два Віктори. Один Віктор, якого я знаю. Він буде суворим, але жартуватиме, він буде жорстоким, але втримає контроль над ситуацією. Піде по трупах, але то будуть трупи ворогів, трупи скажених вовків.

І є інший Віктор. Віктор, якого я боюсь. Віктор, якого я не знаю.

Дослухаючись до порухів усередині мого черева, де плаває майбутня Зоя Вікторівна, я відчуваю, що цей Віктор не спить. Тіло засинає, а Віктор не спить. Усеньку ніч він пильнує в повній зосередженості. Готовий на будь-що. Великий і жахливий. Понад законом.

Що тут сказати ще? Я й далі молюся за нього, прошу Бога, щоб у нього все склалося добре. А за нас із Мирославою хтось свічку та й поставить. Так воно все склалося, стрімко якось. Спершу швидкість, а потім – наче порожнеча розверзлася переді мною.

Друзі вийшли на повітря. На вулиці стояла відлига. Було вже темно. За пару хвилин почнуть приходити есемески про пропущені виклики. Їх уже давно шукають. Вони потрібні. Вони – на гребені.

Їх високості стояли у внутрішньому дворику київського будинку.

– Слухай, – озвався раптом Слава. – Ти мені колись вірш класний розказував. Я ніяк згадати його не можу… Як там? «Милый мальчик, ты так молод…»

– Милый мальчик, ты так весел, так светла твоя улыбка, не проси об этом счастье, отравляющем миры, – продекламував Віктор і уважно, проникаючи внутрішнім зором углиб Слави, подивився на товариша. Хлопцеві стало не по собі від цього погляду. – Ты не знаешь, ты не знаешь, что такое эта скрипка, что такое темный ужас начинателя игры!

Слава усміхнувся, але мурахи забігали у нього по тілу.

– Ну все, успіху тобі. Ти на метро?

– Ні, мені вниз, на маршрутку, – сказав Віктор, перервавши дивну паузу в їхній розмові. Все, Віктор знову був у бою. – Йдеш?

– Так. Щасти.

– Давай, друже, тримайся, – сказав йому Віктор, і Слава пішов на метро.

Надійшло повідомлення від чергової пасії його світлості: «Я чекаю на платформі. Де ти?». Слава усміхнувся, пригадуючи розмову з Віктором. Як людей заморочує часом, це ж треба! Все ж так просто. Адже ти – Бог!

«Зараз буду, 7 хв.», – відписав він дівчині.

І, насвистуючи, попростував до метро.

24.12.2012