Батя дістав свій «Марк 5» і клацнув пару світлин на пам’ять. У Криму не можна заблукати – це те саме, що заблукати у власній квартирі. Він вирішив розтягти цю паузу без координат і орієнтирів на якомога довше, відчути цей стан підвішеності. Він уже так відвик від непередбачуваності світу, її в житті йому сильно бракувало. Ця медитація в тумані, де перед ним почало пролітати його життя, повністю поглинула його. І хоча це були найбанальніші факти з його біографії, він дивився на них зачаровано, наче вперше, як дивиться у калейдоскоп дитина.

…На світлинах того періоду, зроблених Ларою, він – смурний і зажурений, наче людина, котра зіткнулася, врешті, з правдою, від якої довго намагалась утекти. Якщо просвітлення й наздогнало його, то воно тільки показало, наскільки жалюгідне життя проживають люди навколо, а передовсім він сам.

Усвідомивши факт, що немає нікого, хто дивиться на нього і кому він потрібен, він ураз наче перейшов якийсь рубікон і щось у ньому обірвалось остаточно.

Раптом усе, що було цінного в його житті, – сім’я, успіх, можливо, ця нібито духовність, – усе це випарувалося з його серця, наче краплі дощу з розпеченого каміння. Він навіть не просльозився – його очі враз стали сухими й колючими. Батя пам’ятав день, коли це сталося, – він був тоді на курорті в Єгипті, в Хургаді, просто пірнув на глибину, зробив затримку, довшу, ніж звичайно, і виринув уже іншою людиною – з іншим розумом, іншим поглядом на речі. Весь день він ходив у стані легкого афекту і лише казав щось про блек-аут,[33] що спіткав його дорогою на поверхню, коли друзі почали розпитувати, що з ним сьогодні трапилося. Насправді ж то було щось, прямо протилежне блек-аутові. То було як спалах всепроникної ясності.

Всі навколо почали говорити, що Юра змінився. Поступово він зрозумів, що це таки було воно – просвітлення. Якось він зустрів відомого в езотеричному андеграунді містика, що практикував ще з середини 70-х і на старість дійшов дуже простого і гіркого висновку щодо життя.

«Скажіть, Йосипе Омеляновичу, а чому так усе? Чому нема радості? Усе ж зрозумів нарешті», – відкрив він своє серце старому йогові.

«Понімаєш, Юра, оно так і єсть всьо. Пока ти молодой, всьо кажется такім прівлєкательним, очаровующім. Но когда ти понімаєш, что ето всьо только ігра ума, ти больше нє радуєшся. А чого радоваться? Нєчєму радоваться. Сколько я людєй встречал, коториє понялі ето, – нікто із тєх, кто по-настоящему понял что-то, оні нє радовалісь. Наоборот, Юра, когда ти відіш всьо, как єсть, всьо становітся очєнь пєчально».

Безсенсовність життя, що розкрилася йому і з якою він зіткнувся лобом у лоб після того випадку в Хургаді, найбільше допекла його при зустрічі з Ларою, тоді ще молодою дівчиною з московської богеми, яка фотографувала його для якогось із тих крутих англомовних видань, що їх розвелося доволі наприкінці 90-х у Росії. З метою просування бізнесу (діяльність сама по собі ідіотська, що вже казати про бізнес на тлі глобального обвалу цінностей – і тим не менше його йога-бізнес процвітав) він переїхав на якийсь час до Москви. Там, у златокупольній, у серці померлої імперії, він почував себе значно затишніше, аніж у рідному Києві. Там простіше дивились на речі, там менше приховувалися справж ні мотиви. Наче краплина крові давнього бога Мардука в тілі вбитої ним власноруч богині Тіамат, він почував свою інаковість до навколишнього середовища і на якийсь час переїхав туди, залишивши Віку і підростаючу доньку доглядати за йога-студією в Києві. Їхні сімейні стосунки вже давно охололи, більше ніщо не тримало його в Києві. Батя, почуваючи, що відкриває останні сторінки свого життя, поїхав під виглядом бізнес-відрядження до білокам’яної.

Справи, як не дивно, стояли з кожним роком дедалі краще – це лише зайвий раз доводило йому, що він таки розшифрував коди Всесвіту. Про нього писали у пресі, осередки його йога-студії відкривалися по всій Україні, він став розкрученим брендом – трохи дивно було чути таке про себе, та він приймав це як данність, як частину безглуздої гри в реальність. Тепер он і росіяни зацікавилися його напрацюваннями – дух урбан-йоги якнайкраще доповнював мертвотний вираз обличчя гримотливого мегаполіса. І ось уже не заспокійливі звуки сякухаті, а ритми драм-н-бейсу стали супутні його московським заняттям, чим викликали додатковий захват у тих, кому за двадцять. На його заняття потяглися місцеві етноботаніки, його коло знайомств різко помолодшало і посвіжіло. Аби доповнити собі картинку сучасності, він, заради експерименту, пройшовся по тутешніх фармацевтичних новинках у сфері психотуризму. Як досвідчений гурман, він куштував екзотичні ентеогени, відчуваючи, що вже справді не має чого втрачати, заразом називаючи здивованим юзерам «рослин сили» пранаями,[34] крийї[35] та бандги,[36] які викликали ефект ЛСД, мескаліну, грибів, ололілукві чи гавайської троянди.

Доктор Гофман, винахідник ЛСД, мабуть, і не сподівався, що в Москві початку 2000-х підніметься новий рух за духовність – духовність молекулярну, напівсинтетичну, десь навіть на стику свідомості людини й комп’ютера, оскільки всі результати «духовних» дослідів молоді люди зажбурювали в Інтернет у вигляді фотожаб, креативу, гігабайтів флейму[37] на форумах, живучи в мережі своїм, мало зрозумілим йому віртуальним життям. Хвиля відродження начебто прокотилася московськими інтелектуальними колами.

Він став свідком того, як на дорогих квартирах московських ділків під голоси дельфінів і крики касаток молоді дівчата, занурені у вир метафізики пологового періоду, на високих дозах ЛСД ідуть у трип, проходять витручені спогади із дитинства, наражаються на уламки спогадів із (начебто) попередніх життів, продихують невротичні «затиски» і болісне розлучання з матір’ю в грудному періоді, знову тяжко дихають у спогадах про спазм материнської матки, переживають повторно власне народження, все чітко за Грофом, перероджуються в нові перинатальні матриці, начебто зцілюючись, а насправді кружляючи тим самим колом народження й смерті, смерті й народження, що його називають сансарою і безсенсовне кружляння якого гіпнотизувало, манило, манило… Стоп! – кричав іноді він серед ночі, з жахом відчуваючи, як чергове народження в цьому важкому, наче мокрий кожух, світі підстерігає його. Цей світ – це й було пекло. Світ мегаполісів, рур котелень, заводів, смогу, газів, фреонів у атмосфері, інфікованих СНІДом матерів-наркоманок та абортованих немовлят, вкинутих до озер біля поліклінік. Народитися на цьому смітнику знову – що могло бути гірше? Гірше могло бути тільки залишитися без тіла. Тому-то й печаль так звучала в той час в його авторській пісні – він раптом відкрив для себе гітару і віршоване слово і став невеличким фурором серед московської богемної буржуазії: йог, що виконує бардівську пісню, – це було навіть крутіше, аніж Анатолій Кашпіровський, що співає в караоке на Брайтон-Біч пісні Віктора Цоя.

Десь тоді він і зустрів Лару. Вона була ще порівняно молодою. Після розлучення, з дорослим сином, виглядала вельми пристойно на свої тридцять сім. Успішна, доглянута, з почуттям гумору і власним помешканням на Садовому кільці. Вона відвідувала його заняття на замовлення котрогось із тих новомодних англомовних журналів, уже не пригадати, якого саме. Їхня пристрасть розвивалася поволі, тягло, він неохоче відповідав їй взаємністю, розуміючи, що це чергове потрапляння на карму, а потім зриваючись і розуміючи, що хай їй морока, кармі, і даючи вихід для хоті.