Віка знала, що в нього є ще хтось.

Віка була суворою жінкою. Вміла керувати людьми. На старість зробилася ще вродливішою, тільки в манерах її з’явилося щось неприродно мужнє, сталеве, попри позверхню жіночність. І ще вона, після того як Батя поїхав до Лари, стала палити – потай, звичайно, бо це не личило би директорці йога-студії.

Він іноді приїжджав до Києва, чимраз більше почуваючи себе чужим, наче відвідував не дуже близьких родичів у провінційному закутку, не сильно й розуміючи, навіщо взагалі повертається сюди, почуваючись дедалі менш комфортно від їхньої м’якосердності й суто української сентиментальності. Віка намагалася вивідати: «У тебе є ще хтось?», на що Батя тільки відмахувався, мовляв, яке це має значення зараз, коли між ними вже згоріло все. На цих словах він ішов до власного йога-залу у великому чотириповерховому будинку, який вони збудували з розрахунку на велику родину і натовпи друзів, ну а Вікторія зачинялася на кухні, аби не йшов дим у хату, і курила там дамські сигарети слімз, запиваючи сльози, що самі бігли з очей, гіркою кавою.

У розмовах із подругами-тренерками Віка дедалі частіше нарікала на життя: їй тяжче було керувати студією, проводити заняття за його відсутності. Вона ганила публіку, яка наче «вампірила» її енергію, винуватила заздрісних конкуренток, які давили її своїм негативом, скаржилася на екологію, на неякісну косметику, на шкідливі продукти у супермаркетах, на молодих матерів, на Аліну та її хлопця, що вправляються у сексі, не думаючи про контрацепцію.

Його ж – його прибивало не те, що в нього є хтось, – мучило те, що в нього є почуття, яких так і не поталанило позбутися. Є серце, яке ще не було видерте. І воно боліло.

Так тривало кілька років. Минула весна видалась особливо тяжкою.

У сім’ї почав творитися справжній жах. Аліна, його донька, після майже семи років зустрічей із Вадимом, до якого Батя вже звик і вважав мало не рідним сином, раптом дала малому відкоша і хутко, менше ніж за півроку, зблизилася з невідомо яким московським жевжиком – йога-тичером Пашею Мордором, казали, ніби він був сильно модний там, у столиці. Паша, не надто старший за свого попередника, був уже солідним чоловіком зі статусом: власна квартира, авто і пристойні доходи від тренувань – він проводив заняття з йоги московським знаменитостям. І хоча матеріальне питання, здається, у випадку з Аліною було вирішене, Батя відчув іще один поштрик тривоги, яку вже встиг прийняти і полюбити, як щось рідне і незмінне – вона з’являлася в серці тепер щоразу, коли він думав про рідних. «Зажими повертаються», – казав він своєму масажистові й просив глибше розмасувати грудну ділянку, а потім, вдома, не зізнаючись старанному Віталію Павловичу, що його робота не мала успіху, намагався розслабити це місце в грудях, у ділянці серця, особливими асанами та дихальними вправами, від чого дедалі більше упевнювався (десь глибоко в собі, куди не сягали жодні фізичні зусилля), що цим викрученим хребтом і заломленими ногами він тільки тугіше змотує себе у вузол, аби витримати тайфун, який дрімає в ньому всередині і який, не дай Боже, одного дня може вирватися на світ. Від цієї думки йому ставало зовсім холодно всередині, і він тихцем брав з полиці в малої вже давно не відкриваний том Кастанеди, аби перечитати ще раз про «самотнього птаха».

Друзі Аліниного нареченого, відомого в йогічних колах як Паша Мордор (а друзі ці були багатими бізнесменами, які увірували в йога-бізнес і не щадячи гаманця свого вкладалися в цей напрямок усіма своїми коштами), будували на одному з островів у Сіамській затоці великий ретрит-центр, куди найбагатші люди Росії могли б приїхати зняти стрес у комфортних, сповнених високоякісної благодаті будиночках із бамбуку, насолодитися аюрведичними процедурами і, прогулюючись викладеними гірськими каменями стежинами серед тропічного саду, розмірковувати над всесвітньою гармонією дао.

На дев’ятому місяці вагітності Аліна і Паша полетіли народжувати у ще не добудований аюрведичний пансіонат на Ко-Тао, й однієї місячної ночі, одразу після шторму, Аліна народила дитину просто в теплі води Індійського океану – останній писк моди серед фанатів «усвідомленого батьківства». Паша сам приймав у неї пологи і перерізав пуповину. Немовля підхопило інфекцію з води і за три дні померло. На Пашиній сторінці у Фейсбуку з’явився запис: «У такі моменти запитуєш себе: чи правильні основи, на які опирається твоє життя?».

Коли ця звістка дійшла до Баті, він відчув, як темні хмари невідомого прокляття огортають його сімейне гніздо. Брудна клякса емоцій, схожа на виплеск чорнила кальмаром, розповзлася у нього всередині. Тривога за доньку, передчуття катастрофи, що от-от мала спостигнути його сім’ю, – все це трощило його внутрішні узбережжя штормовими хвилями не згірше цунамі, що накидалися на Таїланд. Сповнившись чогось, що він не наважився назвати відчаєм, Батя поїхав до Голосіївського монастиря, де, як йому розповідали знайомі, лежали мощі святої Аліпії. Туди, до Голосієва, вчащали йогині, котрим життя задало перцю. Батя завжди вважав цих матрон несерйозними практиками і ніколи близько з ними не спілкувався. Вони були фанатками Аюрведи, лікування медом і травами, шукали гармонії і спокою і впадали в транс від аромаламп та інших приладів побутового підвищення серотоніну. У сутужних ситуаціях вони чомусь забували настанови йогів та містиків Тибету і бігли до найближчої церкви ставити свічку святому Пантелеймонові. А у серйозних справах їхали, звісно, до матінки Аліпії. Сподіватися, що з їхніми гріхами хтось, окрім юродивої святої, міг би їх прийняти ще, не доводилось.

Потай від інших Батя поїхав до Голосієва, готуючи заздалегідь фразу про те, що ходив на місце сили, в тому разі, якщо доведеться зустріти там когось зі своїх тренерів чи учнів – всі ж бо знали, що Батя таких речей не сприймав.

На монастирі його різонув напис: окрім католиків, протестантів і п’ятдесятників, до храму заборонялося входити йогам, магам та екстрасенсам, і Батя, вже налаштувавшись на піднесене, знову занурився в скепсис. Повторюючи за іншими парафіянами, він перехрестився і зайшов до святої. Дух свічок, кадила і людського подиху стояв у гробівні. Горіли лампадки. Люди молилися, хтось плакав, інші підходили до мощей, прикладалися чолом, цілували, залишали записки.

Батя написав на записці: «Нехай в Аліни все буде добре» – і поклав її під покривало над мощами. Перехрестився і вийшов на свіже повітря.

Його огорнув спокій, уже забуте відчуття тепла. Не бажаючи їхати з монастиря, він блукав засніженим храмовим подвір’ям, спустився до озера і, присівши там, серед дерев, охопив руками голову. Він надто довго скручував себе у тугий вузол, і сподіватися, що зараз цей вузол, змащений миром, розв’яжеться, а серце запахтить ладаном, було марно. Він відчув себе по-дурному – йому вже п’ятдесят, а він, як ідіот, приїжджає раптом ні сіло ні впало до монастиря.

«Спаси, Господи, добрий чоловіче, – почув він голос за спиною. Над ним, на кручі, стояв довготелесий монах. Чоловік у кілька кроків збіг до нього. Він мав бороду, виглядав свіжо, був іще молодим. Батя не без в’їдливості зауважив, що в бороді у монаха шматочки дерми і крихти їжі. – Красиво, та?»

Лід скував озеро, верби було вкрито інеєм.

«Вітаю, – озвався Батя, щоб не бути неввічливим, уже передчуваючи спробу проникнути в його внутрішні кордони. – Я вже йду».

«Та можете й не спішити, – відказав монах. – Сам сюди приходжу помилуватися. Я вам не заважатиму».

Батя кивнув головою, ще не довіряючи монахові. Вони трохи постояли біля берега, монах щось бурмотів під ніс. Батя, відчуваючи себе зобов’язаним чимось чоловікові, який стояв біля нього (мовчати в його присутності було незручно), спитав: «Скажіть, а в чому все ж таки сенс історії про Каїна та Авеля? Чому Господь не прийняв жертви Каїна?»

«Така була Божа воля, – відказав монах. – Бог ні від кого не залежить. Хоче – приймає, а не хоче – не приймає».

«Так що, сенс не в тому, що Господь не вегетаріанець?»