Раптом Батя зрозумів, що йому однаково, як складеться його життя далі, – геть однаково. Він і раніше приходив до цього відчуття, але тільки тепер почув по-справжньому, що йому все одно.

Все одно.

Його нога ступила на камінь скраю стежини, і раптом наче якась сила потягнула його донизу – він явно встиг почути, як хтось хапає його за ногу і смикає. Він тільки й встиг, що вхопитися пальцями за сухий ґрунт і заламати кілька нігтів, провалюючись під важкістю власного тіла. Його пальці нарешті впіймали якусь коренюку – схоже, що корінь ялівцю, – і падіння припинилося. Якийсь час йому ще сипалося в обличчя каміння, яке він зачепив своїм сходженням.

Батя спробував знайти опору для ніг і відчув, що ноги його провалюються у порожнечу.

Він вхопився другою рукою за коренюку, знову промацав ногами повітря під собою і, не знайшовши там нічого, глянув униз.

Унизу він побачив ущелину, вздовж якої бігла річечка. Занурений у думки, він не надавав значення урвищу, вздовж якого, ступаючи стежкою, він ішов останні кілька хвилин. Висячи на корені, Батя відчув, як перша хвиля адреналіну, що вистрибнула в кров, уже потроху вщухала, і спробував підтягнутися на коренюці догори, допомагаючи собі ногами. Коренюка від його розгойдувань почала видиратися з ґрунту, і Батя лише встиг міцніше вхопитися за стовбур деревця. Бовтаючи ногами над проваллям, він раптом оцінив усю іронію своєї ситуації.

Боги сміялися з нього.

Боги напевне що сміялись.

Наче в якійсь даоській притчі, він опинився завислим над прірвою, тримаючись за тонку билину, що якось прижилася тут, на камені. Десь тут мала б іще рости суниця.

Батя подумав, що він більше за все зараз хоче зробити, – і йому на думку прийшла Аліна. Подзвонити малій. Попросити пробачення. Попросити пробачення за весь той біль, що він їй причинив.

Наче за його бажанням, перед очима виник образ. Він побачив Аліну на далекому пляжі, в парео та брилі, а поруч із нею – Пашу, її чоловіка, якого він заледве знав. Пашу, через якого все пішло наперекосяк. Через якого Аліна кинула Вадима, через якого почалася вся розруха, через якого…

А може, так і мало бути – може, це було неминучим поворотом долі, щоби вона розлучилася з Вадимом, щоб усе старе життя Баті внаслідок тонкої, майже невловимої гри ниток, що смикають обставини, повисло на одній волосині, – тільки для чого? Невже для того, аби він зрозумів, що не має й не мав жодної влади над стихіями? Що бик, якого він приручав усе життя, як на чанських картинках, врешті, тільки вдавав, що став покірним, і, варто було відвести око, знову вирвався на волю?

Ох, цей бик.

Батя відчув, що йому далеко – незмірно далеко до досконалості, до святості, до просвітлення. Що все, з чим він стикався у своєму житті, було тільки ілюзією, оманою, хитрою грою, аби вселити йому впевненість у власній всемогутності, непідвладності долі, аби зробити підніжку тоді, коли він менше за все чекатиме цього. Чи міг бути за цим якийсь план? Чи, може, на це була воля Бога, якого він так і не знайшов? А якщо й була на те воля Бога, то чому Він не захотів прийняти його підношення? Чому не захотів відкритися Баті? Невже для того, аби й тут Батя повторив помилку Каїна? Убив у собі слабшого, убив із заздрості, через відсутність смирення?

Що ж, коли така воля Твоя, нехай. І смішно вже переживати за поїзд Сімферополь – Київ. Смішно переживати за Лару й Вікторію.

Лови мене, коли так, Господи.

Корінь, на якому він висів, раптом обірвався, і Батя відчув, як він летить униз. А ще за якийсь, дуже короткий, час відчув сильний, німий удар, тільки щелепи клацнули так, аж загуло. Здається, він навіть почув дзюркіт води, такий безглуздий у цій ситуації і непояснимо, нав’язливо звичайний. «Аліна», – тільки подумав він.

Біль прийшов майже одразу, наче долетів із запізненням. Біль був таким сильним, що Батя не повірив спершу – чи могло бути правдою, що людське тіло розраховане відчувати так багато болю водночас? Це було несправедливо, пекельно несправедливо з боку Бога, щоби такий тяжкий біль тривав у свідомості так довго. Але біль цей, як не дивно, виявився цілющим. Він пропікав його до самої середини, туди, де жили всі його вузли, до яких не було змоги дістатися жодними практиками, жодними асанами. І коли біль дістався й туди, уже не фізичний, а біль розуму – більше за все йому було образливо, що Бог був таким несправедливим до нього, – коли біль розуму досяг і цього затаєного, внутрішнього вузла, він розтиснув зуби, бо не мав сили витримувати цей біль, і крик вирвався з нього, а вузол розповзся. Все потьмяніло всередині нього, пути спали, і він відчув, як випурхнув, звільнений, з гарячої, ремигаючої маси болю. А далі настала сяюча пітьма.

«Я в Бардо», – подумав він за невизначену кількість часу.

Але нічого не відбувалося. Свідомість була рівною, сяючою.

«То, може, Я таки і є Бог?» – прийшла ще одна думка довго-довго по тому.

Аліна і Паша гуляють пляжем. Пісок. Пальми. Над берегом сходить фіалковий вечір. Вони тримаються за руки. Густина барв зелені, вологість, цвірчання комах, сутінкова прохолода, торкання вітру – його розум був наче голий. А потім щось ніби сни: Вікторія в жалобі, вся в чорному. Палить і витирає сльози рукою. Лара на похоронах, стоїть збоку, аби та не зауважила, але Вікторія все одно здогадується, хто вона. Тисячі голосів його учнів – часом здивованих, часом – розгублених, але майже всі – повністю байдужі.

Але це все – сни. Все одно.

Все одно.

І знову – сяюча пітьма ніщо. Навіть не пітьма – те, що навіть більш відсутнє, ніж ніщо. Тому що навіть на ніщо можна вказати, тоді як тут не було й цього. Не було й тут. Не було й цього.

Не було.

А потім, із сяючої темряви, він почув голоси. Почулися церковні дзвони. Почувся голос відправи. І він почув, як щось тепле, велике, вічне огортає його, і раптом, мільйони років по тому, коли світло почало вгасати, з’явилася якась нова сила, яка тягнула його. Тільки й подумалось: відмолили.

Щось ніжне, лагідне завиднілося йому – і він побачив Аліну. Серед ночі вона була разом з Пашею, обоє – нагі, як Єва з Адамом, з’єднуючись у тропічному раю, під тихий шелест пальм і далекий шум моря. Яка любов, яка гаряча любов до доньки – настільки гаряча, що вже не відрізниш, батько він їй чи чоловік. Він хотів бути з нею.

І коли Аліні стало добре, коли її лоно почало наповнюватися водами, а Паша почав дихати гарячково, наче великий мужній кентавр, він відчув, як входить у помисли Паші й у цей момент усіх трьох осяює спалах – величний, золотий, і він, мов у прочинені двері – великі, золоті двері, формою схожі на мигдалину, з гідністю входить досередини, туди, де починаються нові дороги.

Він увійшов у цю королівську браму, і брама зімкнулася за ним. І настала темрява.

Він відчув, як густа, тяжка матерія охопила його, і раптом усе, що сиділо у нього в пам’яті, почало пригадуватись йому – він був ними всіма: жаби, метелики, мурахи, ящірки, люди, жінки й чоловіки, перси й китайці, нубійці й алеу ти, ацтеки і єгиптяни, індуси, цигани, знову тварини: коні, корови, жуки, скорпіони, змії, далі – дерева, далі – знову птахи, землерийки, ведмеді, знову люди – монахи, йоги, різнороби, безхатьки, царі, генерали, попи, архітектори, змієлови, коханки й коханці, мудреці й простаки, а коли все це зімкнулося над ним, коли ця товща моря змішалася в нього над головою, він зрозумів, що його знову впіймали.

І тоді він змолився, заревів, застогнав, і з нього полилась беззвучна молитва.

І коли та молитва вирвалася з нього, серед ночі Аліна, лежачи на розметаних простирадлах, огорнута теплим тропічним повітрям, серед нічного шуму пальм та прибою, його Аліна розтулила очі, і невідомо, чия то була думка, що запала їй в голову, – його чи її, – можливо, вони подумали її одночасно, з двох кінців. Тепер у них довго все буде на двох.

Аліна притулилася до Паші.

– Ти спиш?

Паша мугикнув. Аліна підповзла до нього ближче і прошепотіла в самісіньке вухо: