– У нас буде дитина.

– Дитина?

– Так, дитина. Мені щойно наснилося, що мій тато прийшов до мене.

Паша обійняв її та пригорнув до себе. Аліна відчула незрозуміле тепло, наче крім неї, Паші, й тієї нової душі в її лоні був іще хтось, і від цієї присутності робилось безпечно й тепло.

«У мене буде дитина».

2.01.2014

На перетині трьох священних рік стояв чоловік.

Чоловіка звали Амріт Абхішек Капур, але учні кликали його Свамі Кумар.

Чоловік плакав. Він приїхав сюди з далекої Москви, щоби втопитися.

От-от мало зійти сонце. Було холодно – стояв січень. Чоловік потер плечі, щоби трохи зігрітися, але від думки, що йому більше не потрібно грітися, сльози полилися гіркіше. Втираючи долонею очі, чоловік став рішуче знімати з себе одяг.

Роздягнувшись до нижньої білизни, Амріт розпустив волосся, заплетене у хвіст, і сів, схрестивши ноги, лицем до праяґи – місця, де зливалися три ріки: Ґанґ, Ямуна і невидима ріка Сарасваті.

Чоловік зняв із шиї вервицю рудракші та спробував прочитати молитву, але це не допомагало. Навіть у такий відповідальний момент до голови лізли дурні думки. Ось як воно – бути проклятим.

Дитинство Амріта (повне ім’я при народженні Амріт Ґоуранґа Абхішек Капур) проминуло у Калькутті, в Західній Бенгалії. Він народився в сім’ї працівника телефонної компанії, був наймолодшою дитиною, але від цього жодних бенефіцій не отримував. Його батьки були шудрами, ходили до храму Калі, їли сіль і м’ясо, читали американську пресу. Єдиною славою в його дитинстві було те, що батько працював у тій самій телефонній компанії, що й батько Мітхуна Чакраборті. Це дало свої десять хвилин слави потім, у Росії. А так – усе як у всіх.

Амріт ходив до школи, де викладали на гінді, був захисником у шкільній футбольній команді, брав участь у театральній самодіяльності, у постановці «Махабхарати» грав роль Ґанеша. Все виглядало безхмарно, Амріт давав перспективи, Індія любила Амріта, Калькутта ж була загалом байдужою.

У шістнадцять батьки віддали його до Шотландського католицького коледжу в надії, що дитина опанує інґліш і поїде до Штатів шукати кращої долі. Батьки хотіли, щоб Амріт доробився до кращого життя, Амріт хотів скуштувати гамбургер, Калькутта залишалася до нього холодною.

У віці двадцяти одного року він поїхав у Лос-Анджелес, аби вивчитися на медика. Йшов 1967 рік.

Боб Ділан, Донован, Джоні Мітчел, Брюс Спрінґстін. Їхні імена закарбувались у пам’яті сильніше, ніж мантри. Медика з нього не вийшло – Амріт злився з потужним рухом курців трави, споживачів ЛСД і слухачів рок-н-ролу, співав «All you need is Love» на концерті у Вудстоку в компанії напівголих дівчат із Сан-Франциско, допомагав «Чорним пантерам», жив на даху військового госпіталю, переховував від військової повинності студентів-медиків, їв гамбургери, чіпси, пив колу з льодом, курив «Лакі страйк», читав комікси про Супермена. В листах додому він писав: «Мамо, в Америці настали дивні дні. Всі ходять майже голі. Зараз дуже весело. Демонстрації, страйки. Студенти бойкотують, перекривають залізниці. Я – серед них. Здається, скоро ми захопимо владу. Мамо, я знаю, ти зі мною не погодишся, але я, дивлячись на цю країну, впевнений – справа Ґанді хороша і зробить іще багато доброго для Індії та для всього світу».

З Індії йому приходила така відповідь: «Амріте, не будь дурнем. Кидай це діло і знайди хорошу роботу. Тато каже, щоби ти з’ясував, які можливості експорту бобових до Лос-Анджелеса».

Після цього листа Амріт батькам писати перестав і тільки час від часу бачив у сні то рідну школу на Радхарані-роуд, то заплакану маму, то містера Ґанешу з плакату, що висів у них на кухні.

У 1967 році здавалося, що свято триватиме вічно. Амріт поїхав у подорож Америкою та опинився у Сан-Франциско, де й познайомився з професором Рамою.

Професор Рама читав лекції для студентів Берклі, Амріт мив підлоги у коридорах кампусу. Професор Рама був поважним індусом, який добре розмовляв англійською. Амріт носив джинси «левіс» і бейсболку «Доджерсів», команди з дивною назвою, яка грала в дивну американську гру. Вони зустрілися в коридорі.

– Намасте, – сказав Амріт і захитався, коли професор глянув на нього.

– Обережніше! – сказав професор Рама і допоміг Амрітові не впасти у відро для миття підлоги.

Вони одразу ж упізнали один одного за характерним акцентом. Професор Рама теж був із Бенгалії, жив у США від часів революції Ґанді, читав тут лекції з культури Давньої Індії й вів заняття з йоги. Професор Рама натякнув, що був би зацікавлений побачити молодого Амріта у себе на лекціях. Амріт, відчувши підступ, сказав, що зайнятий і що сьогодні не може.

– А завтра?

– І завтра… І післязавтра теж… Ні, ви знаєте, професоре, стільки роботи…

Професор Рама з розумінням кивнув.

– До зустрічі, – загадково кинув він на прощання, і Амріт довго проводжав його постать, що віддалялася по коридору, поглядом.

Років зо три минуло, перше ніж Амріт знову згадав ту зустріч. Амріт зійшовся й розійшовся з британкою Трейсі, купив і продав автомобіль «мустанг», підсів і зіскочив з кокаїну, знайшов і загубив сенс життя. Коли розпалися «Бітлз», Амріт відчув, що в серці його щось розкололося навпіл, і почав шукати учителя.

У день, коли для Амріта закінчилося старе життя, він гуляв по Ломбард-стріт. Проходячи повз вітрину книжкової крамниці, Амріт побачив книгу, яка привернула його увагу. «Шишумара Баба: біографія йога».

На обкладинці було зображено обличчя йогіна.

– Професор Рама! – вигукунув, не стримавшись, Амріт.

Це був він. Сумнівів бути не могло. Амріт почав гортати книгу. З тексту слідувало, що Шишумара Баба – йогін, який живе уже четверте століття поспіль. Йог цей, згідно з книгою, проживає зараз десь у Тамілнаді та є живим доказом безсмертної природи людини.

– Ні, ні! – вигукнув Амріт. – Цього не може бути!

І побіг купляти книгу.

Виявилося, що всіх його грошей вистачає заледве на половину. Амріт був на мілині. Гроші мали прийти по кількох днях.

Коли Амріт прийшов по книгу, її вже не було.

Професора Раму він упізнав за тим самим тамільським акцентом. Той і надалі викладав культуру Давньої Індії в Берклі, і Амріт почав ходити як вільний слухач на цикли лекцій із мітології рідного краю.

Після чергової лекції Амріт підійшов до професора і спитав, чи можна було б відвідати його заняття з йоги.

Професор якось невпевнено відповів, що занять уже немає, і що взагалі все вже помінялося в цьому нескінченному Всесвіті, і що молодий Амріт утратив свій шанс три роки тому.

– Візьміть мене в учні, – попросив нарешті Амріт.

– Ні, – відповів професор Рама.

– Чому?

– Вам іще рано, молодий чоловіче.

Амріт розлютився.

– Я знаю, хто ви насправді, – тихо сказав він. – Ви ніякий не професор Рама. Ви – безсмертний йог Шишумара Баба! Ви живете чотириста років і вводите в оману інших.

Професор відповів спокійно:

– Ми всі – частини одного цілого. Як може бути смертним те, що не має ні початку, ні кінця?

– Ви… ви дурите інших! Агов! Люди! Це – Шишумара Баба! Це – безсмертний йог, який видає себе за смертного!

Студенти в коридорі почали озиратися. Всі дивилися чомусь на Амріта, а не на безсмертного йога.

– Ви даремно хочете мене в чомусь звинуватити, молодий чоловіче. Я нічим не відрізняюся від усіх інших, хто є тут.

Амріт відчув насмішку в словах професора Рами. Насмішка ця ранила його в саме серце. В коридорі, як і три роки тому, наче покинуте ним власноруч, стояло відро для миття підлоги.

– Обережно, – сказав професор Рама, коли Амріт знову ледь не втрапив у відро ногою. Коридором уже біг зі шваброю молодий негр.