– Ви! Ви!.. – Амріта охопило таке відчуття несправедливості, що він незчувся, як схопив відро з водою і ледь не вихлюпнув його на сивочолого професора. В останню хвилину він послабив замах, і вода з відра окотила ноги професора Рами. Той усміхнувся.

Амріт більше не міг стримувати себе. Осоромлений, він побіг коридором на вихід, збиваючи на льоту студенток-першокурсниць.

«Ошуканець! Блюзнір! Аферюга!» – носилось у нього в голові того вечора. Всю ніч Амріт мучився невідомими почуттями, які здавлювали, шматували, розкатували, спресовували його серце у млинець і продавлювали крізь п’ястук гарячими краплями на нутрощі.

Амріт зрозумів, що втрачає глузд.

Амріт почав молитися. Коли стало ясно, що молитва не допомагає, Амріт зателефонував одному своєму знайомому з Берклі.

– Чуваче, у тебе є що випити?

– О, чувачелла! Пацани, це Амріт-гіндустан телефонує! Приїжджай, брателла!

Амріт напився так, як не напивався ніколи до цього. П’яний, обкурений, на відхідняках від ЛСД, надранок він вийшов на вулицю в бідному кварталі Сан-Франциско і почав вигукувати прокляття і грозити п’ястуком. Амріт був п’яний, злий, на його очах стояли сльози образи. Він погрожував п’ястуком небу і землі.

Потім він зайшов назад у бунґало. У кімнаті лежало п’ятеро тіл. Ввімкнутий телевізор транслював сірий шум. Програвач розтоплював простір звуками ситара від Раві Шанкара.

– Пацани, а є ще цукор?

Одне з тіл підвело голову.

– На, браток, – протягнуло тіло п’ястук із п’ятьма шматками цукру, змоченого «кислотою», і Амріт із вдячністю прийняв милість.

П’ять кубиків «кислоти» ледь не виявилися останніми для пам’яті людини, яка називала себе Амрітом Капуром. По нього прийшла страшна сторука богиня Калі з храму, до якого ходили його батьки. Вона розрубала його на маленькі шматки і з’їла. Амріт кричав, але ніхто не чув його криків. Він умирав, повзав хробаком, стискався в цяту, замовкав, не видавши і звуку, був безіменним, невизнаним, неназваним. «Я Бог! Я Бог!» – стогнав він із заплющеними очима і здирав зі стін бунґало плакати з дівчатами місяця від «Пентхаус».

Коли Амріта попустило, він закурив і вийшов на вулицю. Останній раз він бачив це місто на світанку. Тепер він був іншою людиною.

На Сан-Франциско спадали приємні рожеві сутінки. Вдалині прогримотів трамвай.

– Чуваче, це не круто, – почув він за спиною. – Чуваче, ти обригав мені весь диван.

Амріт, не обертаючись, усміхнувся. Він знав тепер, ким йому бути, і знання це приємно обпікало серце.

Амріт поїхав назад до Лос-Анджелеса, туди, де було побільше жирних і тупих гаманців на ніжках. Він вирішив почати свою діяльність з коледжів та університетів. «На курси йоги запрошує відомий сиддх,[39] просвітлений йогін з Індії Свамі Кумар. Просвітлення – не казка, а реальність! Пізнай Вищий Дух зі Свамі Кумаром!»

Амріт винаймав спортзал у лос-анджелеському університеті. До нього почали ходити молоді ботаніки і зубасті зубрилки з перших курсів. Амріт розповідав про єдність із космічною свідомістю, про все у всьому, пропонував бажаючим скуштувати ЛСД, показував, як сісти у позу для медитації, зрештою, проганяв тих, кому було нецікаво, і запрошував на чергове заняття тих, хто йому подобався.

Бізнес зі скрипом, але пішов. Амріт придбав книгу Дейла Карнегі «Як завойовувати друзів», і справи пішли краще. Він переорієнтувався зі студентської аудиторії на середній клас, винайняв студію ближче до історичної частини міста. Він потроху ставав популярним. ЛСД пропонувати перестав, зате освоїв книгу Айєнґара «Прояснення йоги». Додавши до Айєнґара позитивне мислення, він зрозумів, що створив власну систему, і назвав її «Просвітленням Навпаки».

Коли він став популярним серед жінок бальзаківського віку, Амріт зрозумів, що пора братися за книгу. Так з’явився бестселлер «Убивча Посмішка: Просвітлення Навпаки зі Свамі Кумаром».

Він став відомим як один із найбільш екстраординарних ґуру свого часу. Його студенти пили сечу і курили по три паки сигарет на день, і Свамі Кумар пояснював, що куріння сприяє циркуляції прани. Вони робили колективні походи в кінотеатр на сеанс порнографічного фільму, після чого Свамі Кумар читав лекцію з науки тантри. Пік слави Свамі Кумара припав на 1976 рік, коли його запросили на регіональне телебачення у ток-шоу «Гарячий собака», де у прямому ефірі Свамі Кумар показав, як можна пускати гази, підпалюючи їх запальничкою. Далі популярність Свамі Кумара стала спадати, особливо з появою нової хвилі фітнес-йогів, які вигідно вирізнялися на тлі Просвітленців Навпаки знанням фізіології та анатомії. У вісімдесятих Лос-Анджелес затопило сарасватівцями, кундалінцями, прихильниками бікрам-йоги, які полюбляли проводити заняття у приміщенні, розігрітому до температури турецької бані, а також мускулястими хлопцями, які казали, що вони ведуть «просто йогу, чуваче».

Після скандалу з Ошо у 1985 році Амріт зрозумів, що пора залягти на дно. Він зібрав свої пожитки і поїхав на інший кінець Америки, до Флориди. Там він тихо прожив епоху Буша, викладаючи йогу в санаторії для пенсіонерів під Сент-Пітерсбергом.

Після чергового стрибка цін на пальне та електроенергію Амріт зрозумів, що далі так жити не можна. Він іще молодий, неодружений, повний сил. Йому потрібен політ, краса життя, смак перемоги. По телевізору він побачив кадри з далекого Радянського Союзу, уже, здається, колишнього. Маленький хлопчик гугнявив у мікрофон: «Pe-re-stroy-ka!» Амріт зрозумів, що це воно.

Коли ти повний сил, твоє волосся чорне, обличчя – мужнє і засмагле, коли на тебе спрямовано очі юних слов’янок, коли тобі відкрито серця людей, – що може бути краще за це? Коли ти – голос давнього світу, ти – носій вищого знання, ти – істота неймовірної долі, що може бути солодше?

«Ґуру Свамі Кумар проводить посвячення у традицію індійських йогів у четвер, у колишньому Палаці піонерів. Вхід – 3000 карбованців».

У Росії було холодно. Але ніде його не обпікав вогонь слави з такою силою, як на цих північних землях. Його обожнювали. Йому надягали на шию гірлянди з квітів. Він зрозумів, що означає слово «tzar». Винайнявши офіс на Преображенській, Свамі Кумар відкрив власний Духовний Інститут Вдосконалення Дійсності імені Свамі Кумара.

Єдиною його похибкою стала «Olyin’ka». «Olyin’ka» з’явилася зненацька. Вона осліпила його своєю красою, її слов’янські форми, випещені московським маслом і киселем, паралізували його розум, її пелехата мова пробудила в його серці жадібність, яка терзала його вдень і вночі.

Він запропонував «Olyin’ka» стати його секретарем. Вона прийняла пропозицію, і Амріт Капур відчув, що Бог є.

Він назначив «Оlyin’ka» особистим перекладачем. Вона погодилась, і Амріт Капур зрозумів: щастя не в грошах.

Амріт Капур запропонував відсвяткувати індійський Новий рік удвох у нього вдома. «Olyin’ka» не заперечувала, і Амріт почав вірити, що Він є любов.

Коли вони, скуштувавши індійських страв, почали говорити про душу, дух і вічність, Амріт зрозумів, що він прожив це життя, аби на тісній кухні московської однокімнатної квартири говорити тендітній юнці високі слова Істини.

Він пригасив світло, запалив пахощі й оволодів нею, і на нього зійшло знання, що він – її раб, її черв, найнижчий слуга слуги її найнижчого слуги.

Засинаючи на Оліньці, Амріт Капур знав: вічність – це те, що завжди з тобою.

Серед ночі він прокинувся, і Оліньки під ним не було.

У коридорі невеличкої квартири горіло світло.

У ванній сиділа Олінька і гірко плакала.

«Я думала… я думала, ви мій духовний вчитель, – захлинаючись, проговорила вона російською. – А ви… а ви… ско… скористалися мною…»

І зайшлася у плачі.

Амріт спершу відчув, ніби над ним зімкнулися якісь двері. Стало тяжко дихати, стало нудотно на серці, стало по-справжньому страшно.