Утім, це тепло щоразу так швидко закінчувалося. Уже за пару годин настирливий жар у череві знову змушував прокидатися, шукати маму, панічно добиратися до її грудей по головах братиків і сестричок у надії на те, що вони не висмоктали її насухо.

Одного дня молоко стало іншим на смак, зробилося гіркішим. Я відчув, що мама сама стала жертвою тої зарази, яка літала в повітрі, – її переносив поривчастий вітрюган, наганяючи жах своїми завиваннями темними безмісячними ночами.

Якогось дня не стало мами.

Люди, в яких ми жили, поклали її тіло в пакет і винесли кудись, вже не знаю куди – кудись туди, у Великий Світ, що починався за Кам’яною Стіною. Нас залишилося троє – я і двоє моїх братів, голодних, з розпухлими від спраги горлянками, безсилих зробити щось проти цієї серпневої задухи, окрім як лежати й чекати, коли нас забере смерть.

Кілька днів у будинку не було нікого, і я вже вирішив, що цей полудень, з його пекучими променями, які добиралися до нас навіть крізь затінок пальм, буде останнім. Однак, виявилося, я можу витерпіти й це. Я вижив, вже не знаю, якою милістю, а от мої братики – ні.

Після того гарячого полудня, коли спека почала потроху спадати, до нас у двір нарешті зайшов хтось із людей – напевне, вони жили по сусідству, за Кам’яною Стіною. Мене знайшли у коробці, де я, притиснувшись черевцем до картону, насилу втягував у себе повітря, і мене забрали з собою. Мої братики залишилися там – далебі їх чекала та сама доля, що й нашу маму, й інших моїх братів і сестер, – їх ховали в пакет і виносили кудись у Великий Світ, і я вже був достатньо тямущим, аби зрозуміти, що їх не чекало там нічого доброго.

Їх було двоє – моїх нових господарів і повелителів. Мені дали миску з водою і миску з молоком. Я насилу зміг ковтнути трохи молока – горло висохло, і в ньому вже не було сили видобути жодного звуку. Можливо, саме через той випадок потім я був таким тихим, не подавав голосу навіть у найскрутніших обставинах.

Вони назвали мене Джеремі, або просто Джеррі. Щo я мав їм на це сказати? Я міг лиш махати хвостом, показуючи, що повністю і цілком їхній і вони можуть зробити зі мною все, що хочуть.

Мені виділили місце в коридорі, темному і тінистому, на шматині, що лежала на холодній кахлі – та кахля після розжареного картонного коробка видавалася справжнім раєм. У мене з’явилася власна миска, яку двоє моїх господарів – то були Він і Вона – наповнювали молоком частіше, ніж я міг би його випити. Перші кілька днів я просто пив його й одразу ж засинав. Прокидався, впивався знову і тут же поринав у сон.

За тиждень, чи, може, трохи більше, я відчув, що сили повертаються до мене – я можу спинатися на лапи, а не лише безпомічно бити хвостом із появою Господаря чи Господині. Я відчув себе живим, потрібним, біля мене була увага людей, я відчув, що важу тепер значно більше (у переносному значенні), аніж раніше, коли, забрьоханий, лежав у куряві, навіть не маючи снаги відігнати від себе мух, що залазили в очі.

Я, якоюсь мірою, став осердям життя цієї пари. Це було трохи дивне життя: мені закладали нашийник, зроблений зі шматка червоної хустки Господині. Ми почали ходити з Господарями на прогулянки – у мені прокинулося бажання бігати, стрибати, повискувати з радості, от тільки гавкати я чомусь не міг. Здавалося, та спрага, що її довелося пережити під пальмами на закинутому подвір’ї, позбавила мене голосу раз і назавжди.

Отож, ми веселою гурмою – я, Господар і Господиня – намагалися прив’язати мене до повідка – при цьому я докладав усіх зусиль, аби ця гра тривала якомога довше. Далі ми йшли гуляти набережною. Дивно було почувати себе прив’язаним до когось – ти наче й володієш свободою, яку мав раніше, але вже – на значно меншому радіусі. Тепер ти зобов’язаний іти біля чужої ноги. Це було й дивно, й цікаво, й навіть викликало у мене щось схоже на гордощі. Я проходив повз інших псів з відчуттям, що життя було направду ласкавим до мене й значно менш ласкавим до інших. Мені ж у спину впивалися заздрісні погляди волоцюжок, які не знали, що означає власна миска чи тепла шматина у коридорі. Я був певен, що виграв невидиму лотерею – що я винятковий пес, котрий повинен прожити особливе життя, сповнене вищої насолоди, безпеки і захисту.

Однак моє щастя тривало недовго. Я був геть іще цуциком – варто було першому-ліпшому вуличному псові настовбурчити шерсть на загривку, як я тут же підбирав хвоста і ховався за ногу Господаря або ж залазив під лаву, на якій сиділа Господиня. Я знав, що цей світ наповнений хижаками і щойно я вийду в нього сам, без рятувального зв’язку з людьми у вигляді повідка, як усі нещастя й недолі тут же накинуться на мене.

Одного дня я побачив машину біля нашого дому. Це був старий джип, з розряду тих, яким возять різні вантажі. За кермом був хтось із місцевих, і він нетерпляче постукував по керму автомобіля пальцями. А поки там що, Господар заносив речі у машину, а Господиня ходила з кімнати в кімнату й перевіряла, чи вони нічого не забули. Я зрозумів – настає мить розлуки. І крім туги за моїми хазяями відчув заштрик страху – відчув, що більше не буде загорожі між мною і цим Великим Світом і що я повністю стаю відданий самому собі.

Господар наблизився до мене й сказав:

– Ну що ж, Джеррі. Ми поїхали, хлопче.

Я благально подивився на нього і замахав хвостом. Він засміявся і почав гладити мене за вухами.

– Ти був добрим псом, але нам із Дженнет пора.

Я почав лизати йому руки, благаючи не робити цього.

– Ну, ну, припини. Ти вже дорослий хлопець, ти впораєшся, – сказав він і швидким рухом здер мені з голови нашийника.

То було останнє, символічне дійство, яке перервало мої стосунки зі світом людей. З нашийником я ще мав якийсь шанс на те, що хтось із людей зглянеться наді мною і візьме до себе. Без нього я ставав тим, ким завжди боявся стати, – бездомним волоцюгою, котрому більше немає дороги у світ людей. Двері авто зачинилися, і джип повіз моїх господарів кудись настільки далеко, що я не міг би собі цього навіть помислити.

Я залишився сам і заплакав.

Під вечір я волочився по набережній, де колись із гордо піднятим хвостом бігав разом з Господинею і Господарем, радіючи ситою думкою про шматок хліба в мисці й про недогризену кістку. Тепер я йшов як намочений, ловлячи на собі мовчазні, сповнені злої радості позирки псів, з якими, як раніше гадалось, мені ніколи не доведеться перетнутись.

Там, на набережній, у перший же день я зрозумів, яке місце відводиться тим, хто гордо бігав на повідку в людей. Шукаючи чогось поживного у закапелку за кемпом на набережній, я відчув на собі чиїсь погляди. Їх було четверо, усі – дебелі псяри. Звісно, сили були нерівними. Але ж страх мій перед ними був настільки великий, що я навіть не наважився прийняти виклик, навіть не спробував укусити когось у відповідь. Вони накинулися на мене, і я вже гадав, що на цьому моє життя урветься, та знову доля подарувала мені свою усмішку – вирвавшись із їхніх щелеп на набережну, я кинувся людям під ноги, і забіяки не наважилися побігти за мною. Що ж, у мене була перевага над ними – я знав щось про світ людей, тоді як для них люди були чимось чужим, лякаючим і незрозумілим.

Люди захистили мене. Стікаючи кров’ю, якось я докульгав до берега. Була вже ніч, зійшов червоний місяць, над затокою стояла парка вереснева духота. Мої лапи залишали на піску криваві сліди, одне моє вухо, здається, теж збиралося покинути мене, як мої господарі, – мені здавалося, від нього залишилися самі клапті. Я подумав: «Якщо мені судилося здохнути прямо тут, сьогодні, нехай це станеться». Більше тягти це життя у мене сил не було. Тож я, віддавши себе в руки провидінню, безсило повалився на пісок – якщо мене мали розтерзати цієї ночі, що ж, нехай роблять це, я більше не мав за що триматися в цьому світі.

А все ж доля була незмінно лагідна до мене, і на ранок я з подивом виявив, що все ще живий. Живий, голодний, жадібний до життя.

У смітнику, ще не розпатраному старшими псами, я виловив кілька скоринок хліба, а в ящиках за ресторанами до своєї радості знайшов дивом уцілілі кістки птиці, не доїдені людьми. То була справжня учта! Втім, я розумів, що перебуваю на чужій території, ще трохи, і мене помітять і знову як слід пошарпають. Охоплений страхом, здригаючись від кожного шерхоту й готовий будь-якої миті накивати п’ятами, я виїв усе, що знайшов, і потупцював берегом, аби не потрапити на очі старим господарям вулиць, подалі від пляжів. Куди мені податися, я не знав. Знав тільки те, що на окраїнах людей майже не було, а отже, знайти там щось для поживи теж було складно. Однак і жити тут, у постійному жахові, було для мене нестерпно. Раптом я відкрив у собі не знану раніше любов до життя, до своїх чотирьох лап і носа, все це здалося мені надзвичайно цінним і вартим того, аби прожити ще якомога довше. Отож, без ясного плану в голові, а лише покладаючись на чуття, я подріботів (наскільки дозволяли мені подерті в учорашньому бою боки) подалі від кав’ярень і ресторанів, окупованих сильнішими і дорослішими псами, на схід, туди, де закінчувалися жилі квартали й починалась пустеля.