Околиці відлякували безлюддям. Що я робитиму тут? Де брати поживу? Ці думки настирливо оберталися у моїй голові, та я, ситий знайденими скоринками та кістками, не бажав думати далі свого носа.

Там, на околицях, де валялися купи сміття, викинутого морем, де були лише розжарений пісок, сіль і гаряча прибережна вода, я знайшов собі сховок під одним із перекинутих догори дном човнів і в гарячому затінку його днища вирішив перепочити до темряви.

Життя в околицях починалось уночі. Запалювалися вогні вздовж дороги, і десятки таких самих одинаків, як я, обережно вилазили зі своїх укриттів для того, аби рушити на пошуки поживи. Така була доля вигнанців – тих, кому не знайшлося місця в товаристві собак із середмістя. Ми могли лише жалібно позирати одне на одного, полохливо, підібгуючи хвоста, підходити одне до одного, аби краще обнюхатись, в надії на те, що це не злякає й не викличе нападу люті в нашого випадкового знайомого і ми не зчепимося у виснажливій бійці ні за що.

То був голодний період, але навіть там, серед розпеченого каміння, мені щастило.

Ми – я та ще один пес, із яким у нас склалися приязні стосунки, – почали обходжувати один готелик на узбіччі. В якомусь сенсі знайти такий готель – великий успіх. Можна було валятися вранці під лежаками, поклавши морду на холодний ще камінь плитки, що нею було викладено підхід до басейну. Можна було без перешкод перечекати спеку в густих кущах, куди, траплялось, залазили й коти, яких було весело заскочити зненацька, підкрадаючись, поки ті дрімали. А ще там була чудова кухня, повна ароматів гарячого м’яса, бульйону і хліба, куди мене манило, як за магічним покликом. Але підходити надто близько до кухні було небезпечно. Один із охоронців (ми знали вже, що його звуть Хусейн) не любив, коли ми крутилися поруч. Отримавши кілька разів його міцного копняка під черево, я став обережнішим і виходив на пошуки їжі насторожі.

Дехто з кухарів, що працювали в ресторані, кидав щось зіпсуте нам у кущі. Ми з товаришем ділили усе по-чесному – хто голодніший, той і спритніший.

Іноді нам перепадало щось від туристів, які зупинялися у готелі й полюбляли довго сидіти за сніданком, попиваючи сік і палячи сигарети. У них в тарілці завжди залишалося чимало хліба, а часом і шмат яєчні чи ще чогось смачного. Все те було нам за радість.

Одного разу, коли мій товариш вирішив перейтися пляжем у пошуку чогось смачного, а я залишився в готелі, мене спіткав рідкісний тріумф – мариноване м’ясо, що було заготовлене для кебабу на великий обід, несподівано зіпсувалося. Усе воно опинилося пожбуреним до контейнера зі сміттям. І хоч воно й було загорнуте у пакети, його запах не могли приховати ні целофан, ні стінки сміттєвого баку. Як за сигналом, я прокинувся, і ноги самі принесли мене до нього.

То було непросте завдання, та врешті й воно піддалося мені – з розбігу я таки спромігся застрибнути у сміттєвий бак. Там я роздер целофан і занурився у солодку вакханалію, від якої пам’ятаю лише рожевий туман у голові й жарку пульсацію щастя в череві.

Здається, я вмістив у себе кілька кілограмів свіжини. Коли мені почало здаватися, що я ось-ось лусну від переїдання, я відчув легенький дзвоник тривоги, який дав мені зрозуміти, що у контейнері залишатися небезпечно. Ледь не убившись у падінні з бака, я все ж подужав вибратися з нього і почвалав до кущів перетравлювати з’їдене.

На половині дороги я збагнув, що моє тіло не здатне вмістити в собі стільки щастя одразу, тож я, не маючи сили стримати позиви, виблював майже усе, що з’їв, під найближчою клумбою. Аби свіжина не дісталася нікому, я акуратно прикопав її піском та камінням, а сам, розморений тим, що таки зміг заковтнути, заліг у кущі перепочити.

Яким же було моє здивування й обурення, коли я, щойно прокинувшись, побачив свого товариша – мов не було нічого, він, повернувшись із прогулянки, доїдав мій розкішний сніданок. Весь гнів, що встиг накопичитись до нього, раптом піднявся в мені, і я накинувся на нього з бажанням як слід надерти йому вуха.

Ми зчепилися в зажерливій бійці. Товариш бився так, наче збирався покласти мене мертвим, і я вирішив не відступати – надто бо вже серйозним був проступок із його боку. Отак ми гризлися й навіть не почули, як постать Хусейна нависла над нами. Із запеклої бійки мене швидко вивів міцний копняк Хусейнового військового черевика. Такого ж гарячого отримав і мій приятель. Ми розбіглися хто куди і до вечора не вилазили зі своїх схованок, не бажаючи бачити одне одного.

В сутінках ми мовчки, не даючи взнаки, що знайомі, зустрілися біля сміттєвих баків, приваблені слідами запаху м’яса, що зранку валялося у такій неймовірній кількості. Але вдень, вочевидь, приїжджала вантажівка, що забирала сміття, тож баки тепер стояли порожні.

Ми подивилися одне на одного і мовчки пішли разом на пляж, подивитися на захід сонця, пошукати, чи не знайдеться що закинути за ребра там.

Таке розмірене життя тривало досить довго, може, що й до весни. Ми пережили голодну зиму – взимку дув холодний суховій із пустелі, від якого ніде не було спасу, вночі приходив особливий зимовий незатишок, від якого неможливо нікуди подітися і який мовби гнав нас то до людей, а то – в пустелю: блукати, принюхуючись до незнайомих запахів, принесених із далеких-далеких країв.

З запалими боками, на довгих худих лапах, що сильно витягнулися за зиму, я вже мало нагадував той милий клубочок шерсті, яким був колись. Я став цілком зрілим собацюрою, з подертим вухом, пошарпаною губою, зваляною шерстю. Я вже не дуже-то й пам’ятав, що це означає – належати людям, мати їхні ласку та спілкування. Це був мій найдикіший період, голодний та холодний, коли мною керували самі лише інстинкти. Ноги самі несли мене у пошуку їжі, ніс підказував, куди йти, де шукати, де брати слід. Я не відчував щастя від свого існування, але й горя особливого теж не знав. Спав де доведеться, чимраз частіше – на пляжі, як правило, під перевернутим човном або й просто на піску, пригрівшись калачиком десь за стовбуром поваленої пальми, куди не задував так сильно вітер. У мене пропав страх бути розтерзаним старшими собаками – бо, хоч я й сам був уже старшим псом і міг би дечого навчити молодих щенят, я не розумів, за що ж мені цінувати оте життя, котре кидало мене з боку в бік, як благенького човника – море.

Бувало, я лежав, поклавши морду на лапи, і цілими днями спостерігав, як хвилі то накочують, то відступають, і щось ніби народжувалося у мені, якесь нове відчуття, та я ніяк не міг уторопати, що то було.

Навесні не стало мого приятеля. Люди з міста розклали отруту на березі. Я не довіряв їжі, що валялася, нечіпана, на березі, – від неї смерділо смертю. А мій товариш, підхльоснутий голодом, все ж з’їв пару шматків хліба з трутизною. Вже до вечора йому стало зле і він занеміг, а на ранок я знайшов лише холодний труп з присохлою піною біля рота та висолопленим язиком.

Якась розпука огорнула усе моє єство. Весь день я бродив містом, наче болісно щось передчуваючи, наче пронюхуючи щось, що було сховане від мене. Того дня всі кафе та ресторани наче віддалилися від мене, більше вони не викликали в мені інтересу. Навіть голодне черево, хоч і дошкуляло, не захоплювало мене з такою силою, як завжди.

Надвечір я, стомлений цілоденним бродінням, прийшов на край пляжу, де берегова лінія загорталась у щось на взір мису, і ліг на сам його ніс (чи хвіст?). Я спостерігав, як сідає сонце, і якби міг, то про щось думав би.

Тоді, власне, і з’явився він.

Його звали Чарлі. Я бачив його багато разів у місті, на набережній чи на пляжі, бачив часом на базарі, а часом ми перетиналися на вузькій вуличці біля мечеті. Я знав, що він мешкав у будинку біля моря – у тому великому занедбаному маєтку, біля якого мешкала старенька Момо, що пекла пиріжки та іноді давала мені який окраєць власноруч виготовленого хліба.

Чарлі був нашого роду-племені. Я одразу впізнав у ньому самітника – такого ж потертого життям, як і всі мої друзі, як і я сам. Щось страхітливе сталося з ним колись давно, мабуть, ще у дитинстві – щось, що повикручувало йому руки і ноги, що скрутило йому шию і поперек так, що Чарлі міг ледве плентатися без сторонньої допомоги. Він пересувався повільно, обережно ступаючи, аби не зашпортатися і ненароком не впасти. Завжди у тому самому одязі, у незмінному капелюсі. Він носив велику бороду, сиву і кошлату, а сам був худим і слабким, наче жив, як ото я, на самому хлібі й воді. Вже не знаю, звідки він брав собі харч, але виглядав він украй жалюгідно й покинуто. Я ніколи не бачив, щоб він розмовляв із кимось, хіба іноді помічав його у компаніях, що зазвичай збиралися у дворі Момо (часом я встромлював свого носа між ґрат її хвіртки, аби рознюхати, чим пахне, – у Момо завжди пахло свіжим домашнім хлібом, і часом, особливо взимку, холодними вечорами, ці запахи тьмарили мені розум), але й то – сидить завжди мовчки, з насунутим на вуха капелюхом, із-під якого визирали хіба очі.