Коли ж я глянув на своїх хазяїв, то побачив, що їх оточило з добрий десяток жебраків страшного вигляду. Замотані в брудні шмати, з палицями в руках, вони всі голосили до Чарлі та до нашого друга: «Бакшиш! Садгу! Садгу! Бакшиш!» Хлопець почав роздавати гроші кожному, хто просив, а Чарлі, до якого я продерся крізь натовп прохачів, лише безпомічно роззирався, не в силах сказати ні слова проти торохтіння їхніх швидких язиків. Це було воно – те, заради чого ми сюди приїхали. Аби віддатися цьому морю людей, морю рук і відчути, що воно тримає нас.

Пам’ятаю той перший день, проведений у селі, в яке ми приїхали, – уже не пригадаю, як його звали. Пам’ятаю лише, що там був храм на храмові, скрізь линули співи, скрізь звучала музика, і я захлинався цим новим світом. Скрізь майоріли шматки кольорової тканини, барвисті прапорці прикрашали кожне дерево. Товсті свині, зарослі щетиною, ходили поважно вулицями, доїдаючи послід з таким важливим виглядом, наче вони тут – справжні господарі, позираючи на мене, істоту значно більш розвинуту і шляхетну, як на недоумка – як на село, що приїхало у справжню цивілізацію.

Не варто й казати, що я одразу роззнайомився з усіма місцевими псами і виявив, що то були істоти зовсім іншого складу, аніж я звик зустрічати в нас на селі, в Дахабі. Що то були за пси! Що за кров, що за настрій! Хай вони й були найжалюгіднішими псами з тих, що мені коли-небудь доводилося зустрічати, я відразу розпізнав у них піднесених тварин, котрі знають, що таке життя. Не було й сліду тої захланності, жадібності, до котрої я призвичаївся на Сінаї та яка так обпікала мені серце. Того ж вечора, коли ми приїхали, я пішов блукати вуличками села і натрапив на велику гору з помиями, куди збиралися поласувати недоїдками усі пси з навколишніх кварталів. Яким же був мій сором того вечора! Чи міг я знати, що між ними прийнято щось, що виходило за рамки звичного етикету – «відкуси і втікай»? Коли двоє людей почали висипати недоїдки з відер, я відчув, що втрачаю останнє самовладання – за весь день я не мав і крихти в роті, тож утік від Чарлі поблукати містом у пошуках чогось смачного із місцевих делікатесів. Отож, побачивши ту гору їжі, яку насипали переді мною, геть не стримуючи себе, я кинувся до неї й почав жадібно заковтувати її великими шматками. Уже не пригадую, що то було, але пам’ятаю, що ковтав я цю їжу, практично не прожовуючи. І смак її був неземним. То було щось солодке, щось гостре, щось маслянисте, якісь смачнющі окрайці, клапті, грудки і здирки… І тільки сковтнувши кілька пригорщ цього добра, я раптом відчув на собі пильні погляди десятків старших собак, що теж прийшли поласувати харчем. Ніхто не кидався мені на шию, ніхто не видирав шматок із зубів – і це було дуже дивно. Вони всі лежали, втомлені денною спекою, майже й не дивилися в мій бік, а так все, позирали по сторонах, наче прилягли біля цієї гори їжі цілком випадково. Раптом із самих глибин свого розуму я відчув приплив незнайомого мені почуття – мені стало соромно. Під їхніми начебто недбалими, а насправді уважними поглядами я розтулив пащеку і мені випала з зубів недожована паляниця. Низько пригинаючи голову, я підібгав хвоста і поплентався в кінець двору, де лежали найшолудивіші пси. Коли я озирнувся через плече, то побачив, що ніхто й не думав кидатись до купи об’їдків, як то було заведено у нас, у Дахабі. Я втомлено впав у куряву біля шолудивих, котрі вдали, буцім не зауважують мене, і, поклавши морду на землю, став спостерігати, що буде діятись далі, картаючи себе за нестямний смак хліба, що продовжував мозолити мені ясна і розпалювати вогонь у шлунку.

Врешті, коли вже, здавалося б, усі роздумали куштувати їжу, один із настаріших, найпобитіших життям псів піднявся і пошкандибав до помийної купи. Він обережно закинув собі до пащі кілька шматків хліба і, накульгуючи, підтискаючи хвоста, відійшов убік. За ним, мов по команді, чи то наче в суворому, невідомому мені порядку стали підходити інші місцеві собаки – нещасні, недолюблені життям, з подертими вухами, з покритими лишаєм боками, майже голі, з шерстю, поїдженою волосяним кліщем, вони поволі підходили по одному, по двоє до купи, трохи їли – хтось зовсім коротко, хтось довше, – але, врешті, відходили, даючи можливість відхопити шматок іншим. Я все чекав, коли ж закінчиться ця валка облізлих собацюр, самий лише вигляд яких вселяв жах і смуток за тим, що й мене тут, варто мені загубитися серед тубільців, чекатиме те ж саме.

Коли від купи помиїв залишилась лиш тінь, ми – я та ще кілька собак, що лежали поруч, – таки вийшли зі свого сховку в куті двору й попід’їдали те, що позоставили нам інші. Намагаючись не показувати їм, наскільки я голодний, я виїв усе, що знайшов, а потім ще довго вилизував язиком бетон двору, приваблений незвичним ароматом нових страв.

Так почалося наше інше життя – життя в Індії. Чарлі оселився у скромному кемпінгу для паломників – як я згодом зрозумів, ми опинилися в особливому місці, повному якоїсь вищої, незрозумілої мені благодаті. Незрозумілої – однак відчутної. Що довше я залишався в тому місці, то більше мене наповнювало дивне, радісне передчуття, що от-от я зрозумію дещо виняткове, дещо, здатне змінити мене, зробити мене іншим…

Одного дня я відчув, що цей день настав.

Чарлі зазвичай проводив свій день у повільних прогулянках містечком. Ми сумирно йшли вузькими вуличками містечка, пропускаючи вперед свиней, жінок та бородатих садгу[40] в оранжевих одежах – так називали тут жебраків, що просили милостиню. Вони були такі ж, як я, – у них не було нічого, крім палиці та миски для подаянь, у яку їм при храмі накладали якоїсь їжі. Дні свої вони проводили в затінку дерев, перебираючи вервицю, сплючи або розмовляючи одне з одним. Деякі з них виглядали навіть більшими бідолахами, аніж мій Чарлі, – худі, з кістлявими руками та ногами. Деякі справляли враження несамовитих. Іноді котрийсь із них дивився на мене, й мені від цього погляду ставало недобре. Здавалося, він проникає своїм зором кудись у саме моє нутро, і коли я відчував, як у мої глибини пробивається цей пронизливий погляд, я починав гарчати. Ті ж тільки сміялись і йшли собі далі.

Чарлі був майже таким садгу – бракувало хіба жовтого балахона та палиці, а в усьому іншому він був їм майже ріднею. Мало говорив, мало їв, іноді забував нагодувати й мене, від чого я мусив повертатися у двір при храмі, де раз на день висипали гору відходів, і знову вистоювати чергу, страждаючи від того, як зав’язується в тугий вузол мій шлунок і зводить судомою всі мої чуття. Здається, я починав потроху ненавидіти це місце, де ніхто не чинив мені ніякого зла. Я настільки звик виказувати опір світові, що тепер, коли боротися за виживання було ні з ким, а все, що вимагалося, – то тільки терпіння й смирення, я відчув нездоланне бажання накапостити. Показати усім цим безхатченкам, облізлим, безлапим та безхвостим, хто тут по-справжньому господар.

Ця ідея повністю заволоділа мною, і я шукав нагоди, аби здійняти бунт. Можливо, я почав би задиратися до когось із шанованих псів біля гори з помиями. Можливо, я міг би ухопити за ногу котрогось із тих прохачів з металевими мисками. Щось таке дуже праведне підіймалося і бурлило в мені, і ось, коли я вже був готовий показати іншим свій справжній образ, зі мною сталася та дивна річ, від якої я досі не можу оговтатися.

Мушу сказати, що поселення, де ми зупинилися з нашими друзями, справило чарівний ефект не тільки на мене, а й на моїх компаньйонів. Чарлі, якого раніше я знав як вдумливого, посидючого і зосередженого чоловіка, якого не раз я бачив за молитвою з вервицею в руках у Дахабі, тут, у Місті п’яти тисяч храмів (Скільки це? Стільки, скільки в мене волосин на тілі? Більше? Менше?) нараз повністю знеохотився до релігії. Він проводив весь свій час у чайній, де полюбляли посидіти найбільш легковажні туристи, котрим, окрім дешевих тутешніх дармовисів та яскравого одягу, від цього місця прощ нічого потрібно й не було. Чарлі враз наче ожив, але не від духу місця, а від того, що його тут стали сприймати за більшого садгу, аніж тих, що сиділи біля храмів з горням для пожертви. Чарлі практично не гуляв містом, не заходив до святинь, і навіть мене, дворового пса без роду та прізвиська, це дивувало. Місцина, слід сказати, справляла враження своїм настроєм – настроєм радісної покори, відчуття, наче все, що трапляється тут, під цим особливим небом, має вищий, пророчий зміст. Навіть я це відчув – і, зрозумівши це, я відчув деяку вищість над Чарлі, якого звик уважати своїм старшим товаришем, заступником та мудрим господарем – усім тим, що тут, у цьому місці неперервного поклоніння називали Найвищим, Найсильнішим, Найпрекраснішим – іншими словами, Богом. Чесно кажучи, мені було й незручно повертатися до нього, котрий, замість того аби відвідувати святі місця і присвятити своє нікчемне собаче (звісно, воно було тільки з мого погляду нікчемним і собачим) життя тому, щоб віддати шану чомусь незбагненно світлішому й мудрішому, що пронизувало всю цю місцевість, аніж спілкуватися з неробами туристами, дарма що вони годували тебе з огляду на твоє знання англійської. Спершу я лежав біля ніг Чарлі й вислуховував усі ті історії, що ними ділилися з Чарлі випадкові заїжджі, які не знаходили собі місця серед нескінченної вервиці паломників, що штовхалися вузькими вуличками біля базару, а потім у моє серце ввійшло якесь нове, незручне відчуття – мені стало прикро бути біля Чарлі, і я дедалі частіше ходив гуляти містом сам, заворожений то тишею занедбаних храмів, то, навпаки, пишними церемоніями поклоніння. Мене вже самого стало манити на цей звук урочистих молитов, і я, не розуміючи до пуття, що зі мною коїться, ходив по селищу, наслухаючи, де відбуватиметься чергове служіння божествам, аби можна було тихесенько пройти скраю і подивитися на натовп зачудованих людей, проникнутих єдиним сильним почуттям, настільки сильним, що пробивало навіть мене, – почуття, змісту якого я, на жаль, не розумів.