Ми заночували в товариша Ніколая – молодика з Каїра, якого звали Ґамаль. Спершу той не хотів впускати мене до квартири, але Чарлі запевнив, що я – добрий хлопець, і мені дозволили залишитися в коридорі. Я, звісно, не упустив шансу роздивитися місце, де нам випадало переночувати і, поки мене не затягли назад у коридор, пробігся квартирою. То була порожня, непривітна хата з обшарпаними стінами. Господар спав на матрасі. Окрему кімнату відвели Ніколаю й Наташі, Чарлі ж приліг на диван.

На одній із обдертих стін я зауважив річ, що слугувала, вочевидь, за прикрасу. Вона довго привертала мою увагу, і думки самі поверталися до неї, наче намагаючись зрозуміти, в чому ж її призначення.

Серед ночі я прокинувся і втямив, що на стіні висить музичний інструмент. В мої вуха наче який безтілесний голос прошепотів: «Ау́д». І я зрозумів, що то – ім’я дивної речі.

Це розуміння принесло радість, а водночас засудомило болем. Вночі я думав про ауд і все намагався здогадатися, як він звучить і як на ньому грають, і що більше намагався зробити те, то більше мене охоплював щем і відчай, для якого, здавалося б, не було ніякої підстави.

Квартал, де стояв наш багатоквартирний будинок, жив своїм життям. Навіть уночі. З вулиці чувся такий же гамір, як і вдень. Хтось кричав, свистів, хтось плакав і стогнав, десь чувся сміх, десь не змовкали розмови, іноді вили сирени. У вікна, наче вдень, било різке світло ліхтарів. Часом до моїх вух долинав віддалений собачий гавкіт, і мені кортіло дати про себе знати теж, але доля вчинила так, що ця проста радість була мені недоступною. Я лежав і чекав світанку, а коли чекати стало несила, пішов і почав скавуліти Чарлі під вухом. Той вийшов зі мною на вулицю, і я з полегшенням зробив свої термінові справи, після чого умиротворення прийшло й до мене.

Заспокоєний, я спостерігав за нашою подальшою мандрівкою. Машиною ми вирушили у місце, звідки мали летіти в Індію. На під’їзді до цього місця я відчув поштрик чогось особливого, величного. Я побачив, як над нашими головами зі страшним гуркотом пронеслася велетенська срібляста птаха, і, притисши вуха до голови, з переляку став брехати на неї. А що з горлянки моєї міг вириватися хіба шепіт, виглядало це, звісно, жалюгідно, але срібляста птаха пролетіла й не зачепила нас, і ми залишилися живі. Я відчув, що наближається велике випробування.

– Не бійся, – сказав Чарлі, притуляючи мене за шию до себе. Я важко дихав і дивився у вікно, вдаючи, що геть не боюся. – Це просто літак. Ми полетимо на такому в Індію.

Від його слів я здригнувся.

Велетенське приміщення, куди ми потрапили, було наповнене людьми і звуками. Різкі запахи парфумів та косметики врізалися мені у ніздрі, аж захотілося чхати. Блиск ламп, гамір людей змушували мене мружитись і притискати вуха міцніше до голови.

– Нам потрібно здати нашого хлопця у багаж, – сказав Ніколай біля стійки, де моїх супутників стали запитувати про документи.

– Потерпи трохи, малий, – сказав мені хлопець. – Пару годин – і ми в Делі. Ось тобі булка на дорогу. Чарлі, допоможи мені його запхати сюди, поклич його.

Чарлі потріпав мене за вуха і сказав своїм невиразним голосом:

– Не бійся, скоро ми побачимося. Ходи сюди.

І я покірно заліз у тісну клітку, скрутився у ній калачиком, і за мною зачинили дверці. «Прощавай, Чарлі, – подумав я. – Не знаю, чи ще колись побачимося, ти був хорошим другом, але міг би давати більше сендвічів із тельбушками».

Від безвиході я зжував булку, що пахла ліками, і по якімсь часі відчув, як сон зморив мене. Дорога була тяжкою, і я, віддавши себе в руки долі, поринув у забуття.

Приходити до тями я почав тоді, коли відчув, що клітку зі мною кудись везуть. Моя компанія в цьому холодному бетонному тунелі була розмаїтою. Поруч, у клітках, лежали хом’яки, морські свинки, коти – всі вони були в тій чи тій формі сну, хто вже прокидався, а хто ще спав, як цуценя, не чуючи під собою ніг. Я зрозумів, що всім нам дали щось на сон, і постарався поскоріше видряпатись із обтяжливих лабет хімічного безпам’ятства.

Минуло чимало часу. Здавалося, час просто завмер, як цей бетонний тунель навколо, і все, що я бачив упродовж цього замороженого періоду, – це одноманітна сіра стіна з жовто-чорною попереджувальною наліпкою, освітлена неприродно білим електричним світлом. Після сонного порошку в мене геть пропав нюх, і я почував себе безпорадним, як ніколи.

Врешті у просвіті отворів у клітці з’явилося обличчя Ніколая, і я з полегкістю відчув, що здаля, мовби крізь сон, до мене починає повертатися колишня гострота чуттів. Я знову міг розрізняти запахи.

– Ось де ти! – сказав хлопець. – Ходімо, Чарлі вже чекає на тебе!

Він витягнув мене з клітки, зачепив намордника, пришпилив до повідка, і я, на слабких, тремтячих ногах, озираючись на причмелених хом’яків і переляканих котів, послідував за ним.

То був час перед світанком. Щось сильне, незвідане мені, щось гаряче і світле раптом почало прибувати всередину. Такого я ще не відчував.

Світ назовні прокидався. Раптом я зрозумів, що чую далеко, і нюх мій гострий, і тіло моє легке та сильне. Раптом я відчув, що я молодий. Я чув щебет пташок за вікнами і зрозумів, про що говорив мені Чарлі: так, тут мешкала свобода.

Ми зустрілися з Чарлі у великому залі, серед натовпу. Я кинувся ластитися, і він притулив мене до себе. На цій новій землі, у Великому Світі, я відчув, ніби у мене з плечей звалився тягар, до якого я вже встиг був звикнути. Я зрозумів, що почав відчувати, – то було щастя.

Ми вийшли на вулицю, і шквал нових запахів увірвався в мої ніздрі, і я ледь чутно заскавулів. Окрім страшенного смороду паленого сміття, окрім вихлопних газів і бензину, там були десяти тисяч інших запахів – запахи посліду незнаних мені тварин і птахів, невідомих мені рослин, запахи нечуваної їжі. Кров у моїх жилах забігала швидше, в грудях закалатало від почуттів, що переповнювали мене. Індія.

Я відчув, як щось вологе накопичується у мене в носі. Мабуть, це була та волога, якою плакали люди і якою тепер плакав і я. Край неба, коли ми вийшли з аеропорту, зарожевів, і я, вже не стримуючи себе, став гавкати – на людей, на машини, на хмари і небо. Світ переповнював мене, але з горлянки видобувалося лише сухе хрипіння.

Пам’ятаю довгу дорогу. Знову люди, знову автобуси. Знову тулюся до ніг Чарлі. Але тепер уже – все по-іншому. Тепер – світло. Тепер – свобода. Я бачу смаглявих жінок, загорнутих у зелені, малинові, блакитні шматки тканини, у золотих прикрасах, з червоними цятками між бровами, і все це якось відгукується в моєму нутрі, наче я повертаюся додому, наче з мене – після тисячі років – спадає пелена забуття. Я вчуваюся в цю нову землю, в нове небо над головою, і мені здається, що то – інше небо. І що небесні птахи літають у повітрі, і що все тут дихає чимось особливим, для чого в мене ніколи не вистачало слів, але на що я завжди повертав свій нюх. Це був він – запах повернення. Запах рідного дому, кубла, у якому ти завжди був і будеш.

Звідки ці дивні думки зайшли до моєї голови? Я й сам не розумів, та наче важке рядно спало з мого розуму, і мені одразу стало в усьому легше. Я зрозумів просту річ – я є. Я реальний. Я існую.

Надихнутий цим новим усвідомленням, я вивчав обличчя людей, і, здавалося, що більше я прислухаюся до їхньої мови, що більше вдихаю їхній запах та вдивляюся в їхні постаті, то більше розуму повертаю собі, то ясніше починаю мислити.

Я бачив безліч маленьких будиночків, що траплялися нам по дорозі. Бачив дерева, часом невисокі й приземкуваті, а часом – стрімкі та кошлаті. Бачив поля, пустирі, смітники, бачив корів і болота, бачив печі при дорозі й дим з тих печей, і мені було від усього добре. Звідкілясь я вже знав усе це. І серце моє калатало в ритм двигуну автобуса – я повертався. Я повертався додому.

То була тяжка дорога, та я терпів – бо мав тепер заради чого. І коли ми вийшли з автобуса, коли ми проїхалися ще маленьким візочком із двигуном, схожим на триколісний автомобіль, коли ми зійшли врешті на тверду землю, що продовжувала ще якийсь час після трясучки на дорозі так само вібрувати під ногами, я несміливо ступив кілька кроків, і мої лапи самі підкосилися – я упав на черево, простягнувшись усім тілом на цю землю, в її пилюку, наче в поклоні, і мені здалося, що більше я з неї вже й не встану.