Трава під ногами кишіла усілякою живністю – мишами, скорпіонами, мангустами, що прийшли до Ґуруджі на прощу. Поміж кущами шаруділи тіла кобр, і я, побоюючись їхнього гнівливого характеру, йшов стежками, пильнуючи, аби не наступити на якогось отруйного гостя лапою.

Зійшов місяць і освітив старий палац примарним, блідо-білим світлом. Пейзаж обмалювався виразно й холодно, нагадуючи від того череп мерця. Мені настовбурчилася шерсть на загривку від такої думки. Здається, тут і справді шугало ще чимало привидів, хоча, кажуть. відколи Ґуруджі оселився тут, привидів на шмашані поменшало. Від передчуття їхньої присутності у мені все похололо. Вдаючи хороброго, я потихеньку спустився до води, де переблискувало місячне сяйво. Як завжди, коли сходила повня, моє серце огортала незрозуміла туга, яка, хоч і ятрила моє серце незрозумілою отрутою, на короткі хвилини давала мені відчуття дому. Дивлячись отак на повню, я приліг на сходинці, у моїй голові проносилися образи, навіяні словами Ватіки. До мене приходив великий Хануманджі з булавою в руці, син бога вітру, чиї вівтарики я зустрічав на кожному кроці, хай би де я був. Мій розум біг у минуле. У ті часи, коли світом ходили вчені змії, вибирали собі красунь дівчат із ближніх сіл і забирали їх у палаци під землю… Йоги і святі під деревами, мудрі мавпи і горді пави, прекрасні діви і щедрі царі закружляли у мене перед очима, і я незчувся, як міцний сон охопив мене.

Я зірвався на рівні лапи, коли вже почало світати, й одразу ж почав гавкати. Незрозуміло, правда, на кого – я стояв сам, струшуючи з голови рештки сну. Над купальнею стояв туман і нічого не було видно. Аби хутчіш прокинутись, я стрибнув у воду й побрьохався в ній, освіжаючи чуття. Вискочив, обтрусився і, огледівшись, скавульнув із досади – скоро мало сходити сонце. Я вибіг із купелі сходами догори і вирішив пробігтися навколо палацу, перевірити, чи немає часом старого Шабали десь у саду.

У сірій заграві світанку я не зауважив, як наскочив на щось масивне, схоже на стовбур поваленого дерева. Перечепився лапами і впав на землю мордою. Мабуть, то Махатмаджі витяг якусь колоду та й не дотягнув до стайні?

Колода, через яку я перечепився, раптом заворушилася і поповзла кудись у кущі. Я відскочив з несподіванки і переляку. Невже?

Я кинувся бігти услід за товстою коричневою колодою, що повзла кудись геть від купелі. Перестрибуючи чагарі, я нагамався зрозуміти, де ж голова старого Шабали. Біжучи за тілом змія, я зрозумів, що той виповз спеціально, аби зробити коло довкруг вівтаря. Так чинила стара Ватіка, й так чинили інші прочани – обходили святе місце, щоб очистити душу від гріхів. Хекаючи від нетерпіння, ще не бачачи голови цього скупчення м’язів, роздивляючись на ходу дивовижні коричневі візерунки, що вкривали спину змія, я оббіг капличку з вівтарем разом з ним. Голова його все ще ховалася від мене, і я зрозумів, що, мабуть, не встигну перегнати цю махину, і з відчаю загавкав:

– Шабала прабгу! Зачекайте, Шабала прабгу!

Папуги, що вже чистили пір’я на вершечках дерев, злякано здійнялися у повітря. й зграї зелених птахів запістрявіли в помаранчевому небі.

Рух змія припинився, і я, скориставшись паузою, вибіг до купальні перед палацом. Там, серед туманів, завмерши над самою водою, повисла невеличка голова змія, обрамлена розкішним капшуком. Я оторопіло дивився, як голівка на довгій шиї підіймається від води й наближається до мене – спершу одна, потім друга, потім третя. Голови, побачивши мене, завмерли в повітрі. Тіло змія, шелестячи в траві, мокрій від роси, скручувалося у кільця, підтягуючи хвоста все ближче до купелі, аби сховатися під водою. От-от з-за обрію мало з’явитися сонце.

– Шабала… – сказав я, відхекуючись і водночас вклоняючись змієві. – Шабала прабгу… Пробачте, що турбую вас… Ватіка…

– Хто приходить серед ночі, як злодій, вартий проклять і смерті від лап диких звірів, – сказала одна голова.

– А хто називає себе відкрито й чесно, рятує себе на тисячу життів від перероджень у найтемніших закутках пекла, – мовила друга голова.

– Ціною брехні є народження в тілі собаки, – озвалася третя.

– Пробачте, Шабала-джі. – Я врешті віднайшов дихання. – Я нікчемний пес родом із далекого пустельного краю. Мені про вас розповіла Ватіка. Вона сказала, що ви зможете мені дати пораду… Річ у тім, що я… я не знаю, що я хотів спитати, Шабала прабгу, чесно, усе вилетіло мені з голови, але я бідний і нещасний, все, що в мене є, – це мої чотири лапи й ніс, я хотів був утопитись, але під водою зустрів йога, який дав мені «ґуру крипу», й відтоді в моєму серці щось таке вирує, сам не знаю що. Мої ноги мене несуть, сам не знаю куди, і хочу я повернутися туди, сам не знаю куди. Ватіка сказала, що не може дати мені ради, й підказала звернутися до вас. Підкажіть, як мені бути, що мені робити й куди мені йти.

Змій опустив усі три голови до мене.

– Де змія, там і мангуста, – просичала одна з голів роздратовано.

– Таємниця – як вуглина, під язиком не сховаєш, – просичала друга голова печально.

– Хто з мавпою водиться, мавпою й народиться, – повчально озвалася третя.

– Шабала прабгу, – почав молити його я, передчуваючи, що змій збирається піти під воду, залишивши мене без поради. – Благаю вас, підкажіть, куди мені рухатись, що мені робити? У мене немає ні дому, ні господаря, я не маю ні рідні, ані сім’ї. Змилуйтесь, не залишайте мене без відповіді! Воістину, немає на землі нещаснішого пса за мене!

– На цьому світі щасливі тільки святі та свині, – сказала одна голова.

– Де початок, там і кінець, а де кінець, там і початок, – зауважила інша.

– Хоч до Непалу підеш, від долі не втечеш, – підбила підсумок третя.

– Авжеж, погоджуюсь, – змолився я, відчуваючи, що випробовую терпіння древньої істоти, а все ж не наважуючись випустити з рук такої нагоди. – Шабала прабгу! Я тільки простий пес, і мені не до снаги ваші загадки! Направте мене, куди йти, інакше я втоплюся тут же, у купелі, з відчаю!

– З-поміж осель наймилостивіша – Пурушоттама-Кшетра,[49] – сказала одна голова. – Вона міститься на планеті Земля, на березі Солоного океану.

– Навіть осел, що випадково забрів туди, назавжди повертається додому, – додала інша. – Що вже казати про того, хто бодай два тижні проживе там!

– Іди на схід, до Солоного океану, – завершила третя. – Там стоїть величне місто Пурі. Шукай Володаря Всесвіту, проси ласки у Нього.

Шабала замружив очі й раптом заспівав усіма трьома головами:

– Скажи мені, коли наступить той день? Коли ж я мов одержимий буду бігати вздовж берегу Ґанґи в Навадвіпі, щиро кличучи: «О Ґаура! О Нітьянанда!»?[50]

І з цими словами Шабала-джі вповз у воду. Мороз пішов по моїй шкірі від його голосу.

Я почув, як із тераси стали повертатися люди. Раптом голоси їхні, спокійні та впокорені, змінились на вигуки й зойки. Долинув тупіт ніг. Останні метри хвоста Шабали прабгу сховалися у воду, й одразу ж за ним над краєм купелі з’явилося кількоро місцевих мешканців, котрі запально перемовлялися, били один одного по плечу, неначе хотіли переконатися, чи справді їх очі бачили те, що бачили.

Я, засмучений із незрозумілих відповідей змія, побрів до ашраму, де лежав Ніколай, з яким мене пов’язували невидимі ниті дружби.

Коли я ступив на подвір’я храму, уже зійшло сонце. Монахи виходили з ранкової служби. Один із них, старий худющий монах у помаранчевій тканині, ходив по монастирському подвір’ю, перебираючи вервицю, й на весь голос повторював молитву. З кухні, де чулося приємне шарудіння кухарів, уже виходили клуби пари, виносячи запахи масла, перцю та свіжого хліба.

Облизуючись і махаючи хвостом у передчутті сніданку, я лапою відчинив двері до келії свого товариша, і в ніс мені вдарив важкий сморід. Рука товариша безвільно звисала з простої дерев’яної лежанки, що слугувала йому за ліжко. Іншою він притискав до грудей мішечок із вервицею.