Я не зважив, як із мене самого вирвався протяжний зойк, чи то гавкіт, чи то плач. Не треба було й торкатися носом руки товариша, аби зрозуміти, що той помер.

Смерть – така потворна в цьому світі.

Я бачив стільки разів, коли помирали мої близькі, – бачив, як роздувало моїх братиків від спеки і невідомої зарази. Як виглядали мої друзі, розчавлені автомобілем чи запінені від отрути, яку з’їли, ненароком прийнявши за їжу. Бачив, як темніє вода на головою, коли намагаєшся вичавити з себе останнє повітря, щоб більше не ступати на землю, не дихати цим повітрям і не впускати більше в себе оманливо-солодкого запаху життя.

У монастирі не було прохолодного місця, куди можна було би покласти тіло Ніколая.

Приїхав фельдшер. Ніколая загорнули у простирадло, на якому він лежав, і відвезли в кімнату, де стояли великі брили льоду – незвичні, блискучі, холодні, схожі на відчуття в серці, що виникало в мене, коли я дивився в очі Шабала-джі. Я потребував бути супутником своєму колезі до останнього, і коли мене не схотіли брати до машини, де сиділи фельдшер і один із монахів, що дивився за моїм товаришем, я сам, зібравшись на силі, заскочив уже на ходу в кузов, і в лікаря, коли він побачив, з якою ревністю я лежу біля товариша, забракло сили прогнати мене.

На льодовику Ніколай пробув три дні. Лід розтанув уже до вечора, і я відчув, як тривожний солодкавий дух починає просотуватися з-під дверей до кімнати. Я пантрував усе, що відбувалося, не відходячи від порога, жалібно повискуючи, коли мене хтось намагався прогнати.

Через день дух від тіла мого товариша став таким відчутним, що фельдшер, який приймав людей у сусідньому покої, приніс до кімнати з тілом вентилятор. Прилад працював цілодобово, але допомагав мало. Люди, що прийшли по тіло на третій день (позаяк Ніколай був таким же чужинцем на цій землі, як і я, потрібні були якісь особливі документи, які допомогли би зробити його смерть зареєстрованою), кривилися від смороду, декого навіть вивертало. Не маючи сил подолати гіпнотичне притягання того, що вивергнув котрийсь із відвідувачів, я нишком понюхав блювотиння, а потім лизнув. І мені теж стало зле.

Я супроводжував людей, котрі несли тіло Ніколая, до самої ріки – його збиралися вкинути у воду. Коли чоловіки підняли сувій із покійником, з мішка полилася вода, і чоловіки з криками відскочили, а тіло впало на землю. Тоді вони ще раз підняли його і знову понесли до машини.

Ми приїхали до ріки. Там уже чекала братія з монастиря. Я вив, плакав і нічого не міг із собою зробити. Брати з монастиря дістали барабани, дзвіночки і з піснями понесли тіло до води, а воно дорогою ще раз їм випало з рук – простирадло розірвалося, і з нього вивалилися рештки Ніколаєвого тіла. Тоді-то я й побачив, як він виглядає після трьох днів на спеці. Побачив червів, сукровицю, плоть. Я завив, а ченці заспівали.

Один із монахів, побачивши, що мішок із Ніколаєм розв’язався, кинувся допомагати чоловікам. Він скинув із себе барабан і незворушно, мовби й не зауважуючи смороду, допоміг донести простирадло з тілом до води. Без особливих церемоній вони вкинули рештки Ніколаєвого тіла у швидку течію. Дуже скоро я побачив, як тканина, в яку його було загорнуто, зникла у вирі підводних струмів.

Я відчув жаль і радість. Жаль, що я більше ніколи не побачу Ніколая і наші шляхи більше не перетнуться. І радість – просто тому, що я відчув: так краще.

Якби я міг плакати, то на той момент заплакав би.

Я просидів на березі, де вкинули тіло Ніколая, до самого вечора – уже поїхали братія, фельдшер, чоловіки, що допомагали з похованням. А я лежав, поклавши морду на лапи, і думав над власною долею. І мені враз здалося, що моє життя таке ж коротке, як і життя метеликів, що літали весь день перед моїм носом, – коротше, ніж подих, ніж півподиху. Я зрозумів, що зовсім не боюся розпрощатися з ним. Воно ніколи не належало мені, й зі мною постійно відбувалися речі, яких я ніяк не бажав, одначе на появу яких я ніяк не міг вплинути. Тепер я відчував, що в них, у тих речах, які не очікувалися, не бажалися, над якими не було влади, було заховано ключ до всього, що мене оточувало, – не в смачній кістці, не в добрім м’якуші хліба й не в солодкому сні біля ніг Чарлі чи Ніколая – а саме в тих гострих моментах, коли я відчував, як мені чогось бракувало. Саме тоді, як не дивно, я почував себе значно більш усвідомленим, щасливим – тоді в мене з’являвся напрямок, тоді я пробуджувався до чогось більшого, що наче виштовхувало мене на поверхню з удаваного сну, яким було все моє життя.

І зараз я, як ніколи добре, чув цей стукіт у буду, чув, що хтось торсає мене і кличе прокидатися, і кличе далі – туди, де сходить сонце.

Я незчувся, як заснув, і сон мій був глибоким і чистим, а надранок, удосвіта, я скупався в ріці й рушив далі – туди, куди кликали мене мої лапи, мій хвіст і серце.

Пальми і мавпи були моїми вірними супутниками на цьому довгому шляху.

Іноді я виходив до людей, особливо коли відчував, що вже не маю сил і настала пора підживитись. Голод непокоїв мене тепер значно менше, ніж раніше, і їв я, якщо таланило, через два дні на третій. У мене не було сил відбирати їжу у здоровіших псів – за межами місця для прощ я зіткнувся з тими самими речами, яких натерпівся в Дахабі. Там сильний відбирав скорину в слабкого, а підступний вихитрював їжу в щирого. Це мене більше не турбувало, і я відчував, що, коли прийде мій час, я просто ляжу – хай і посеред курної вулиці, посеред купи сміття – і спущу свій дух, і все буде, як належить. Більше я не боявся смерті, а боявся, що зупинюсь, приваблений запахом ситого двору, й залишуся там.

Коли я входив у чергове місто, я брів його бічними вулицями, заваленими сміттям і нечистотами, аби не спокуситися чимось смачним із крамничок. Уночі я забивався у якийсь закуток і там, перекунявши, набирався сил іти далі.

Дорогою мені траплялися величні палаци, шумні залізничні колії, повні метушні базари й довгі безлюдні дороги, де зрідка прочмихував якийсь моторикша, завантажений людьми так, що ті сиділи навіть у нього на даху.

Ріки я перепливав. Калюжі переходив, не помічаючи їх. Повз великі натовпи я прошмигував, наче тінь, попри стусани та запахи смаженини із забігайлівок та ресторанів.

Минали дні. Іноді я перемовлявся з мавпами. Питав, чи знають вони Ватіку і чи чули вони про їхнього славного предка, сина бога вітру Ханумана.

– Звісно, знаємо, – почув я відповідь від одного зі старих макак, що сиділи при дорозі біля входу до великого міста, яке із самого ранку вимальовувалося на горизонті. – Ми всі шануємо пам’ять Хануманджі, він наш заступник і благодійник. Люди кладуть йому банани, і він щедро ділиться ними з нами, молодшими родичами.

Інші мавпи, що сиділи при дорозі, за цих поважних слів закивали, а ті, що сиділи далі, стали ховати глузливі усмішки в долоні.

– О, – зупинився я, трохи спантеличений розумною мовою, від якої вже встиг відвикнути, бо, правду кажучи, в дорозі зустрічав мало супутників, з якими можна було поговорити, – більшість тварин, з якими я перетинався, були настільки дикими, що, коли я підходив до них занадто близько, вони, замість привітання, шкірили зуби й тікали. Або вдавали, що не помічають мене.

– Хто ти, як тебе звати? – спитав я у старого макаки, що заговорив до мене.

– Мене звати Хануманджі, – відповів макака, гордо походжаючи довкола мене. – На честь мого прапрапрадідуся.

– Так ти – родич самого Ханумана, царя мавп? – від хвилювання я аж піднявся на лапи.

– Ні, – відповів макака таким тоном, наче переконував мене знову сісти спокійно. – Так лише звали мого прапрапрадідуся, який мешкав у цьому місті, а його назвали так на честь нашого великого родича. До речі, ласкаво просимо у Касі, любий друже.

– Касі? – перепитав я.

– Так. Касі, чи Бенарес, як, за старою звичкою, його називали мої предки. Колись це місто називалося Касі, що означає «Місто світла». Ласкаво просимо до Касі, любий друже, світовий центр ученості, місто астрологів і лінгвістів, місто брахманів і садгу. Місто, куди ведуть усі дороги. Вічне місто, збудоване самим Господом Шивою!