– Шрі Ґанґадеві кі джай![52] – вигукнув Мані та, склавши долоні ківшиком, притулив їх до чола.

Рибацькі човни поволі пливли величним плесом ріки. Сонце хилилося до заходу, і вода в ріці ставала поволі золотою, відображаючи у своїх спокійних водах помаранчеве небо, барви якого густішали з кожною новою хвилею дня, що добігав завершення.

Я втомлено впав черевом на камінь. Витягнувши перед собою лапи, поклав морду на стоптану тисячами ніг сходину й задивився на краєвид, що відкрився моїм очам. Внизу, на кам’яній набережній, вирувало життя: люди в яскравих одежах рухалися кожен у своєму керунку. Хто купався, хто прав білизну, хто просто сидів, дивлячись на це життя з якоїсь внутрішньої високої гори, звідки все видається однаковим, як мені зараз.

Я озирнувся, шукаючи поглядом Мані, – хотілося розділити таку високу хвилину з другом. Той, відвернувшись від мене спиною, колупався в якомусь отворі у стіні.

Я підійшов до нього і заглянув через плече.

– Що ти робиш, Мані?

Мані здригнувся, і монети, які він перебирав, вилетіли йому з рук.

– Шакальська морда! – вигукнув він мені, вищиривши на мене жовті ікла. Від цього його розважливий вид зробився геть диким. – Не підходь більше до мене ніколи без попередження, ти зрозумів мене?!

Я відскочив від Мані у здивуванні. Здається, я чимось сильно образив його.

– Пробач, будь ласка, – сказав я розгублено, опустивши хвоста і морду донизу, спостерігаючи з-під лоба, як Мані визбирує дріб’язок, що розлетівся йому з рук.

Мані, позираючи на мене через плече, склав дріб’язок назад у шпарину і затулив її камінцем. У руках в нього була пляшка.

– Сядьмо й випиймо, – промовив Мані, поступово набираючи звичного вмиротвореного вигляду. – Це ром. Будеш?

І, не дочекавшись моєї відповіді, Мані зробив великий ковток із пляшки.

– На, – сказав він і простягнув пляшку мені.

Я здивовано подивився на неї, не розуміючи, як би я міг зробити те ж саме, що й Мані.

– О, боги, – зітхнув Мані. – Роззяв рота!

Я слухняно розтулив пащеку, і Мані хляпнув мені трохи рому в горлянку. Тут же мене запекло, защипало, я почав кашляти, але відчув, як важка тепла хвиля ударила в шлунок, а зі шлунка – у лапи. Від надміру підступної м’якості, що розлилася по цілому тілу, я відчув, що краще прилягти.

– Ще? – спитав Мані, приклавшись до пляшки знову.

– Здається, мені досить, – проговорив я і відчув, як ром розтікається венами. Почуття голоду кудись поділося, натомість прийшли радість і відчуття полегкості.

– Слухай, – сказав я до Мані, – як же чудово тут у вас, у Варанасі. Це небо… воно таке… таке глибоке… Таке лагідне й ніжне…

– Так, а цей вечірній пах диму – такий солодкий, – сказав Мані, надягаючи на носа окуляри й дивлячись на мене з-під скелець. – Відчуваєш?

Я принюхався. Пах і справді був солодкавим.

– Пах шмашанів, – сказав Мані. – Там спалюють трупи.

І він кивнув головою кудись на схід, де вже брався синім край овиду, готуючи небо до ночі.

Я нічого на те не сказав, тільки уважніше придивився до цяточок вогнів, що жевріли неподалік, пускаючи в повітря темний дим. Запах багать із крематорію лякав мене і вганяв у містичне тремтіння. Я відчував присутність духів.

– Я знаю, що таке смерть, – сказав я, лягаючи знову. Стояти після ковтка рому на рівних лапах не виходило. – Колись у мене був товариш, і він помер від жару в тілі, і його тіло розпадалося на шматки, коли його ховали в ріку, а до цього – я сам ледь не помер, коли пішов топитися, а до цього – помер мій приятель із Дахаба, тому що наївся отрути, а ще до цього – померли мої братушки…

Мані подивився на мене холодно й дістав з-поміж каменів книгу. Він розкрив книгу посередині й заходився читати.

– Що ти читаєш? – спитав у нього я.

– «Бгаґавад-ґіту», – відповів мені Мані. – Найкращу книгу на світі.

– Можна я подивлюсь? – Я поліз носом до старих замацаних сторінок, що їх гортав Мані, поправляючи раз по раз окуляри, що намагалися сповзти йому з носа…

– Боюсь, у вас там у пустелі санскриту не викладали, – відповів той. – Можеш хіба що подивитися на малюночки.

Я приліг, аби поглянути на обкладинку, де мала бути назва книги, бо трохи вже вивчився читати англійською. Мені здавалося, що гінді мав бути не складнішим.

– Так ти ж тримаєш книгу догори дриґом! – сказав я Мані.

Мані глянув на обкладинку. Справді – на обкладинці було зображено вершника в колісниці з його вірним погоничем, і Мані тримав її догори дриґом.

– Вас, собак, ніякої грамоти не навчиш, – роздратовано прошипів Мані, підвівся, ковтнув ще трохи рому і сховав у щілини між камінням старої фортеці книгу й окуляри.

Він допив пляшку до дна і роздратовано кинув її вниз, у перемазаних попелом йогів, що сиділи на сходах. На щастя, пляшка пролетіла повз них. Вона впала кількома сходинами нижче й розлетілася на друзки. Чоловіки стали озиратися, і Мані, побачивши, що його помітили, став підстрибувати і кричати:

– Хрін впіймаєте мене, бездарні злидарі! Ловіть, якщо зможете, короля вчених Бенареса! – І, гордо показавши йогам свій червоний зад, Мані, трохи заспокоївшись, змовницьки сказав: – Ходімо, я покажу тобі ще кілька потаємних місць, Джеррі. Ти будеш вражений! Бенарес – місто таємниць, вже хто-хто, а я, король вчених, це знаю напевне!

І Мані з задертим задом пішов першим назад, у темні вулички, де що більше на місто насувалася темрява, то менше було видно, куди ступаєш, то таємничіше зяяли темні отвори входів у двори та дверні проймища храмів.

– Слухай, Мані. – Я, плентаючись за ним на нетвердих лапах, відчуваючи, як приємна важкість після рому вивітрюється й залишає після себе відчуття розчарування, раптом зрозумів, що вів себе некоректно щодо вченої макаки. – Вибач, мудрий Мані. Я… я не знав, що ти – цар ученості в Бенаресі… Вибач, якщо я повів себе нетактовно… ну, з тією книгою…

– Ти маєш трохи слідкувати за тим, що ти кажеш, Джеррі, – відповів Мані. – Я милостивий, але затям собі, що немає нічого гіршого на світі, аніж образити брахмана!

Мані поглянув на мене, дивлячись, який вплив на мене мають його слова. Я скорився, повісивши голову.

– Ходімо сюди, – мовив він. – Вийдемо до води, а звідти пройдемося на церемонію поклоніння Ґанґадеві. Щовечора тут проходить пишна пуджа на честь Матінки Ґанґи! Проходь ось сюди… – Мані запросив мене у ще темніший провулок, звідкіля війнуло сирістю і чимось лячним.

– А нам точно сюди? – спитав я, відчуваючи, що моя невпевненість зростає пропорційно до того, як меншає кількість світла навколо.

– Авжеж, авжеж, – по-діловому запевняв мене Мані. – Підіймайся сходами, там, на даху, буде добра дорога, пряма і легка.

Ми вийшли на плаский дах. В останньому присмерковому світлі я побачив давнє Касі – величні силуети храмів, що стриміли вежами у густо-блакитне від сутінків небо, клітки гестхаузів, що захищали входи на свої дахи від таких ото непрошених гостей, як ми з Мані, паперові летючі змії, що пурхали на різких поривах вітру у височині, а понад тим усім – велична Ґанґа, простора і широка, і порожній берег на тамтому боці.

– Там немає міста… – сказав я, зачудувавшись краєвидом.

– Там – місце смерті, – промовив Мані. – Туди Шива веде душі, котрі померли на цьому березі.

– Ґанґа… – прошепотів я, смакуючи це ім’я, і мені здалося, наче серед вечірньої тиші ріка прошепотіла моє ім’я у відповідь: «Джеррі… Джеррі…»

– Сюди, друже, – замахав мені Мані. – Ось по цьому карнизові, будь ласка…

– А чи він не занадто вузький? – Я сковтнув, поглянувши униз, на ті чотири поверхи, що відділяли мене від дна вулиці, засипаної сміттям.

– Ти, хто стільки разів зустрічав смерть, – боїшся? – насмішкувато промовив Мані. – Ось, іди за мною…

І мій вчений друг першим пішов на чотирьох лапах по вузькому переходові між дахами. Він зупинився посередині шляху й повернувся до мене:

– Ну ось, бачиш? Це зовсім не страшно!