У темряві лице мого товариша виглядало зловісною маскою, яка шкірилася блискучими іклами.

Я обережно пішов по вузькому карнизові йому назустріч. Мані підсміювався.

– Мані, здається, це найсміливіше, що я робив коли-небудь у своєму житті, – сказав я невпевнено, дивлячись униз і на тремтячих лапах підбираючись поволі до товариша. Один мій бік терся об кам’яну стіну, і я з тривогою відчував, що з іншого мого боку немає нічого. Коли я вперся головою в тепле хутро Мані, від якого тхнуло мавп’ятиною і ромом, я підвів голову й побачив усмішку на обличчі товариша. Але щось мені підказало, що на цей раз (а може, і всі попередні рази також) то була не усмішка, а вишкір.

– Здохни, злодюго! – прошипів він мені й зіштовхнув мене з карниза.

Я втратив рівновагу і дивом зачепився кігтями за цеглини, з яких складався виступ, тоді як задніми лапами безпорадно дер вертикальну стіну.

– Ти підгледів, де мій тайник! – крикнув Мані, дивлячись мені просто в очі. Його почервонілі від випитого баньки палали гнівом і безумством. – Ти задумав украсти мої рупії! Мої пайси!

– Мані! Мані, я зараз упаду! – прокричав я йому.

– Ти задумав пограбувати мене, великого Мані, короля вчених Бенареса! – Він сказав це й, ставши на дві задні, задер до неба лапи з п’ястуками, стиснутими від почуттів, що переповнювали його.

– Мані, я падаю!

– Хто ображає брахмана, втрачає всі свої здобутки і, врешті, падає в пекло! – сказав він лиховісно і що було сили спихнув мої лапи з карниза.

Я відчув, як опора вислизає з-під моїх кігтів, і полетів шкереберть у порожнечу.

Отямився я від того, що хтось великий і сильний облизував мене. Я прислухався до відчуттів, схожих на ті, коли мене вилизувала рідна матір. Не наважуючись розплющити очі, я лежав і чекав, що буде далі. В моїй голові гуділо, наче там, через мою внутрішню Ґанґу, переправлявся великий пором, який відчалював, відчалював, давав прощальні сигнали й ніяк не міг, врешті, відчалити.

На межі між сном і притомністю я зрозумів, що живий.

Коли я спробував поворухнутися, мені здалося, що на березі Ґанґи, з якого відчалює пором, раптом почали запускати салюти та іншу піротехніку, і нічне небо, на яке стала схожою моя затьмарена свідомість, освітилося яскравими спалахами болю.

Тому я просто витягнув лапи й чекав, що буде далі – чекав, коли ж прийде Шива, про якого мені розповідав Мані, аби покликати на цей внутрішній пором і переправити мене на той, інший берег, де не було міста, а тільки рівний пісок.

«Там ростуть мангові дерева», – згадав я слова Мані. Що ж, я ніколи не куштував мангових плодів, але раптом мені здалося, що це може бути вельми смачно.

Пролежавши так у нерішучому очікуванні якийсь час і зрозумівши, що Шива зі своїм тризубцем не збирається мене в цю мить проколоти у трьох місцях одночасно, я загорівся надією і, врешті, розплющив очі. Навколо починало сіріти, з чого я зробив висновок, що пролежав я без тями цілу ніч. Обережно, відчуваючи, як у будь-яку мить можу зсередини вибухнути новими іскрами фізичної муки, я зіп’явся на ноги і спробував роздивитися, де я перебуваю.

Мене оточувало сміття.

Смороди, що панували тут, не буду брехати, були мені чимось навіть рідні – саме серед таких запахів я почував себе найкраще, почував себе захищеним, у безпеці, інакше кажучи, вдома. Сюди не зазирали ті, хто гидували низькими сторонами життя, а значить, тут я міг спокійно перечекати час, доки сили знову повернуться до мене.

Я став обстежувати розвали сміття на предмет чогось їстівного, бо з учорашнього ранку нічого, крім ковтка рому, у роті не мав. Голова боліла, боліла шия, а найбільше болів куприк, яким я, здається, приземлився на цю купу дрантя. Я став активніше розгрібати паперові горнятка і зів’ялі гірлянди квітів, коли ніс мій уткнувся у щось тепле… я став ворушити те тепле далі й зрозумів, що воно не тільки тепле, а й велике.

Мій нетерплячий ніс став обслідувати незрозуміле тіло, переходячи від горбів до западин і далі знову до випуклостей. Щось, схоже на вухо… Ось дивний вістряк, який можна було би прийняти за ріг, якби це не було так кумедно у темряві… А ось…

Те, що мені здалося відсирілим недоїдком, виявилося вологим, холодним носом. Хтось великий розплющив очі й підвів голову і я, зі скавулінням (від переляку, змішаного по необережності з болем) відсахнувся від гігантської трикутної голови і темного вирла, що увіп’ялося в мене.

– Чого тобі треба? Не спиться? – проговорила до мене голова, і я настільки розгубився, що лиш глибше забився у стіну.

Голова смикнулася, і потужна хвиля прокотилася по всій горі аж до самого хвоста, що несподівано вискочив з-під газет і різного дрантя й з переконливою силою вдарив об землю.

Велетенський бик, що лежав переді мною, важко піднявся на чотири ноги і став струшувати з себе сміття, яке налетіло з ночі завдяки вітрові з берега. Я подивився на його кремезну постать, що відсвічувала білим у передсвітанкових сутінках, і мені захотілося ще сильніше втиснутися в стіну. О матінко, здається, я сильно перебільшив, коли думав, що страху в мені не залишилось.

– Не бійся, – сказав бик і мотнув головою з розлогими рогами на голові, наче струшуючи з себе рештки сну.

– А… ага… – пробелькотів я, простуючи задом до виходу з тісного провулку. – Я… я…

– Я знаю, хто ти, – сказав бик. Повернувши до мене свою страшну рогату голову. – Ти – летючий собака, ха-ха-ха, – засміявся він. – Перший летючий собака в Касі!

– Я… я п-п-п…

– Що? Мабуть, напився й оступився? – чи то осудливо, чи то з ніжністю спитав у мене бик.

– Я г-гуляв з… з Мані… з королем учених Бенареса.

– О-хохо-хохо! – зареготав бик, задерши рогату голову до неба (а що задирати її догори було незручно, то він просто підвів морду, наскільки це дозволяв масивний горб на шиї). – О-хохо-хохо! Мані! Король учених Бенареса! Він би тебе завів, аякже. Тобі пощастило, що ти залишився живим. З Мані не можна жартувати, друже. – Бик нараз споважнів. – Він не вибачає образи, а образити його легше, ніж обкалятися у цьому місті. Ти тут, мабуть, новенький?

– Так, – несміливо, ще позираючи з-під лоба на свого нового знайомого (уже не наважуючись назвати його другом), сказав я. – Так. Тільки вчора прибув.

– Що ж, – регочучи, відповів мені бик. – Ласкаво просимо до Касі, до вічного міста! Я Нанді, – сказав він довірливо.

– Дж… Джеррі… – відповів я дуже обережно, побоюючись тепер за наслідки нового знайомства.

– Ходімо купатися, Джеррі, а потім пошукаємо, чим можна було би напхати черево в цьому вічному місті.

І Нанді, перехиляючись і тулячись до обклеєних старими плакатами та розписаних вицвілими написами стін, пішов у бік, звідки виднілося світло. Там, над Ґанґою, уже починало світлішати і скоро мало сходити сонце.

Я нерішуче тупцяв на місці. Надто вже лячно було віддавати своє життя в руки першому-ліпшому незнайомцеві в цьому місті, особливо ж після того, коли тебе привітали ромом і зіштовхуванням із четвертого поверху.

– Ідеш? – озирнувся Нанді й, принагідно, почухрав собі спину рогом.

А що мені залишалося робити?

– Іду, – дзявкнув я, необережно зіп’явшись на забиту лапу, і, накульгуючи на задніх, підбираючи хвоста, несміливо рушив за биком.

– То, кажеш, тебе звати Джеррі? – поцікавився бик, простуючи вуличкою і час від часу поляскуючи себе по стегнах замашним хвостом.

– Так, Джеррі, – смиренно підтвердив я.

– А що означає «Джеррі»? Бува, не «Летючий собака», хо-хохо? – бик сам розсміявся з власного жарту.

– Не знаю, – я знизав плечима. – У нас, здається, імена нічого не означають.

– Я назвав би тебе Летючим дивом, що падає на голову. Вчора ти просто гепнувся мені на голову, коли я саме вкладався спати. Я подумав, що на мене упав шматок фортеці! Подякуй Махадеву, що тебе не занесло на металеві палі. Ще б метр, і ти був би не Летючим собакою, а Собакою, що звисає з паль, хо-хо-хо!

Так ото підсміюючись наді мною, Нанді йшов вузькими вуличками, де зрідка траплялися якісь ченці, одягнені в червоні чи білі шати, або ж торговці, що несли свій крам на ринок. З таким солідним приятелем, як Нанді, я враз побачив усі переваги великих розмірів – нам давали дорогу навіть вранішні рикші-велосипедисти. Нанді, звиклий до загальної поваги, не зважав на те жодним чином, лише час від часу зупинявся почухрати об стіну бік чи роги.