Нове тіло понесли до Ґанґи, і я почав слідкувати одночасно за вогнями і за тим, що робитимуть з тілом родичі. Схоже, чоловік, котрий копнув мене, був сином покійного – тепер він стояв біля ріки і вкидав у неї рис, щось промовляючи. Далі тіло поклали на купу дрів, приготованих чорними чоловіками (серед них були й кілька зовсім малих іще хлопчаків), приклали хмизом і син став обходти гору з дровами, тикаючи в неї смолоскипом, що передали йому люди зі шмашану.

– Ходімо сюди, – гукнув мені Нанді, манячи йти далі, за багаття. – Там є зручне місце, звідти все буде видно.

Мені здалося, що на вулиці, замість яскравого сонця, висить темна пелена хмар. Щойно коли я знову почав рухатися, паволока розпалася, і я побачив, що навколо мене знову живий світ, населений живими істотами, і що світ мертвих, який на хвилину відтулився мені, міститься десь там, трохи далі, але ще не в мене під носом.

Нанді виліз на зручну площадку біля напіврозваленої бані, яка стирчала з води. Вмостившись поруч, я відчув себе частково захищеним старшим товаришем.

Я зиркнув на бика, але Нанді, не зважаючи на мене, споглядав із непроникним виглядом Манікарніку. На його морді не відображалося ніяких почуттів – хіба лише спокій, дрібка серйозності й співчуття, і, може, крихта врочистості. Загалом же він дивився на все, що відбувалося на ґгаті так, наче це було для нього найбільш звичною процедурою на світі.

Поки там що, до одного з багать підійшов хтось із членів родини покійного. Багаття вже наполовину згоріло, воно було трохи пооддаль від мене, але жар його продовжував обпікати морду нездоровим вогнем. Я стежив за тим черепом, котрий викликав у мені стільки містичних переживань, і мені ще здавалося, що він – той череп – слугує своєрідним мостом між світом поцей– і потойбічним. Над Манікарнікою висіло відчуття святості й смерті, густого бруду, який перетворюється на попіл, і я раптом побачив іншу сторону всього, що відбувалося. Мені здалося, що все це нутро світу – той край речей, яким світ явлений торкається чогось позамежного, де гуляє смерть, де все таємниче і не схоже саме на себе – весь той кишківник матерії, зазвичай прихований від порожньої уваги, тут був розкритим, безсоромно роззявленим. І тут воно все світилося. І все, що бруднило безсоромністю, блудом і відвертістю, раптом очищалося, і замовкало, і набирало того виразу, котрий я ловив на морді Нанді – спокою, величі, трохи туги і врочистості. Але загалом – безпосередньої прямоти вічності.

Хтось із родини підійшов з дерев’яною палицею до вогню, на який я знову задивився, й одним ударом палиці розколов біліючий череп. І щось наче звільнилося в мені – я відчув полегкість.

Нанді з цікавістю глянув на мене.

Я мовчав.

– Так син зробив своєму батькові, – промовив Нанді. – А потім його син зробить це і йому… І так далі…

Я продовжував мовчати, намагаючись зрозуміти, про що це світло, про що ця тиша, яка запанувала в мені – ця урочиста, велична хвилина.

– Це – золота гірлянда, Джеррі. Вона тягнеться з минулого і зникає в майбутньому. Це – вічність.

У той момент я відчув, що немає ні минулого, ні майбутнього, а є тільки ця мить, коли ми з Нанді лежимо на мурах старого, напівзруйнованого і все ж вічно живого міста. І це місто дихає, дихає цією миттю, існує лише як крихітний відтинок часу, достатній, аби вмістити в собі всі ці живі істоти, які на секунду потрапляють у нього, аби пережити кошмари і блаженства всесвіту, а потім виринають, повертаються у вічне теперішнє. Я озирнувся навколо, і побачив, що цю мудрість знали всі – її знали Ґанґа і Манікарніка, знали Нанді й це небо, під яким так спокійно, нічого не боячись, він розпластався по камінню, знали всі ті дармоїди, котрі, виблискуючи зубами, намагалися випросити у туристів кілька доларів на чай, бетель і сигарети. Знали ті, що готували вогонь для кремації. Знали й сім’ї, що приходили проводжати своїх покійників у далеку путь, – знали й тому не мали ні страху, ні відчаю на обличчі, а робили всі свої справи спокійно, навіть з радістю. Тільки туристи, що гидливо ховали носи у футболки та шалі від запаху, що бив їм у ніздрі, ще не хотіли цього прийняти. У той момент я був у найвищій цяті мого життя і мені здалося, що у мене – відповіді на всі запитання, які мене коли-небудь непокоїли. У цей момент я зрозумів, що всі мої родичі – ніяк не бідні та нещасні, вони багаті тим, що можуть перебувати в цьому місті, місті світла, істинно так, місті внутрішнього сяйва, що розганяє темні хмари жалю. І всі ті жебраки, каліки, всі ті скручені життям злидні, якими кишіло старе Касі, всі вони були багачами, бо знали, що все це – тільки на мить, а далі буде вільно і легко.

Подивившись на це такими очима, я відчув, як мить піднесла мене, мовби на гребені хвилі, й так само опустила на землю, і раптом усе знову стало таким, що його я бачив завжди. Я знову побачив болото, яке місили босими ногами чорнороби, які тягали дрова на багаття; попіл, що залишався від вогнищ; я побачив недопалені гірлянди квітів і грудну клітку, що залишилася після очисного вогню на згарищі. Я побачив, як недопалені рештки тіл вкидають у Ґанґу, в якій я так безтурботно купався сьогодні вранці. Побачив піт на тілах і блиск очей переляканих туристів, і мені знову стало лячно. Неспокій огорнув моє серце пеленою, наче зітканою з колючої, душної шерсті якоїсь нечестивої звірини. І я враз дуже різко, дуже гірко відчув себе – вкритого облізлим клоччям, смердючого, худого, якому – йти і боротися за життя. І в той момент геть протилежна хвиля, хвиля відчаю, наздогнала мене. Все раптом здалося мені безвихідним. Я збагнув, що я насправді пійманий, пійманий наче у консервну бляшанку, і змушений діяти за законами цього світу. Я особливо гостро відчув, що я – брудна тварина, від якої тхне сечею та лайном, і для якої немає різниці, де лежати – на чистих простирадлах чи на купі кісток зі шмашану. Мене настільки огорнула ця хвиля безвиході, що враз розхотілося йти куди-небудь далі – мені захотілося втекти. Забитися в якийсь куток, залізти в нору, в темний барліг і там проспати решту своїх днів, аби не стикатися з цим жахом, із відразливою, вкритою виразками, брудною усмішкою цього світу. Мене охопила паніка – тепер я розумів, що пійманий, пійманий у цьому місті. І що Нанді нічим не кращий за Мані, якщо привів мене в це місце, зустріч з яким не солодша, а точно гіркіша, в тисячу разів гіркіша за підступне зіштовхування з карниза на даху будинку.

Мені захотілося піти звідсіля і більше ніколи не повертатися на Манікарніку. Мені враз стало достатньо шмашану, достатньо вже цього нудотного паху паленої людської плоті. Мені більше не хотілося йти в Пурі, до океану. Все раптом утратило значення. Я зірвався на лапи, сам не знаючи, куди мені тепер податися. Я хотів, аби все повернулося назад, аби все стало, як раніше, коли я був просто псом, коли я міг просто лежати в затінку, гризти кістку, або, ще краще, лежати в хутрі маминих складок, серед її солодких бриж, кожна з яких могла заповнити мій рот, мене всього гарячою, густою радістю.

Лють охопила мене – на все, на все що відбувалося. Я нервово помахував хвостом, ледве стримуючись, щоб не загавкати.

Нанді, мовби відчуваючи мій внутрішній стан, дивився на мене своїми глибокими блакитними, аж чорними, вирлами, але тепер я не бачив у його погляді тої милості, тої любові, яка мене так зігріла сьогодні вранці. Я бачив, що цього мені тепер було замало. Погляд – що таке погляд? Коли попереду це життя, це болото. Перемішане з гниллю і попелом, з річковою тванню, куди кидають мерців.

– Ти кудись зібрався? – спитав мене Нанді.

– Так, – відповів я гостро. – З мене досить. Я хочу піти звідси.

– Ну, гаразд, – відповів Нанді й важко труснувши ногами, почав підійматися. – Я пройдуся з тобою теж, якщо ти не проти.

Я промовчав. Моє серце боліло.

Не дивлячись більше на поховальні вогні, я рішуче пішов крізь натовп, протискаючись поміж людей. Хтось наступав мені на лапи, хтось штовхав мене та відтручував, та я не зважав – мені терміново потрібно було відійти якомога далі від цього місця.