– Джеррі, стривай, – гукнув мені Нанді, який ледве встигав за мною.

– Я не можу більше тут бути, вибач, – гукнув я йому, не озираючись.

Врешті я видерся з натовпу на ґгат, і вільно подріботів старими плитами вперед. Туди, де більше свіжого повітря. Але навіть тут повітря тхнуло паленим. У мене тьмарилося в голові й не полишало відчуття, що я пійманий містом, і воно мене тепер не відпустить, допоки я сам не опинюся на одному з таких вогнищ.

Роздратований, я вибіг на один із виступів, щось на взір баштової площадки понад Ґанґою, аби розвіяти свій настрій. Сонце стояло високо, шкварило не гірше, ніж у нас вдома, і мене тягло до води, але якась природна гидливість не могла мене змусити тепер зануритись у води, в яких, як я вже знав, плавали тіла покійників. Я опустив морду до землі, вдаючи, що не зауважую, як важко, чвалаючи під палючим сонцем, мене наздоганяє Нанді.

Мій погляд мимоволі опустився нижче, до води, що хлюпала по сходинах ґгату, і там, поміж човнів, я побачив двох своїх родичів, місцевих кудланів, які схилили морди над тілом одного з покійників і щось там собі жвакають. «Вони його просто обнюхують. Вони не настільки…» – почав я заспокоювати себе, але побачив, що пси відривають шматки мертв’ятини від розпухлого тіла й жують її та ковтають.

Цього було забагато. Цього міста було забагато.

– Я хочу додому, – сказав я Нанді, повертаючись від води і не дивлячись у його бік.

Я нічого не сказав йому про побачене. Я намагався забути, викинути з пам’яті страшні картини своїх братів за їжею. Я не хотів бути одним із них. Я не хотів стати покритим паршею варанаським псом, якого життя змусить гризти ногу покійника. Все. Я повертаюсь. Я хочу додому.

Я почав підійматися сходами вгору, геть від Ґанґи.

– Ти куди, Джеррі? – гукнув мені в спину Нанді.

– Додому, – відказав я. – Дякую тобі за товариство, але з мене всього цього досить. Все, тримайся. Салам алейкум,[54] як кажуть у мене на батьківшині.

– Алейкум ассалам варахмату-Ллахі вабаракятух,[55] – відповів Нанді, і я здивовано озирнувся. – У нас тут достатньо мусульман, коли що, – відповів він мені на мій погляд, і я знову відчув у його словах легке кепкування наді мною.

Нависла тиша.

Ця тиша миттю охолодила мене, і я знову відчув приязнь до товариша.

Я зупинився на сходах і спитав:

– То що, ти йдеш, вождю? Покажеш мені, що тут у вас ще є, окрім роздутих і підсмажених покійників?

Нанді злегка усміхнувся і поволі, не втрачаючи гідності, став підійматися сходами ґгату за мною, своїм неспокійним товаришем.

Ми покріпилися в іще одного доброго чоловіка, якого знав Нанді, і страх, що накотив був на мене на шмашані, відступив. Ні, він не зник, він просто зачаївся – до чергової прогулянки на шмашан, до вечора, до першого-ліпшого темного провулку. Я знав тепер, що він – там, вичікує момент, аби накинутися знову. Тепер я розумів, що я належу не самому собі, я належу йому, інстинкту.

Вибравши завулок, зігрітий сонцем, що пробивалося між дахів, де було побільше сміття, Нанді ліг просто посеред купи сміття і задоволено змружив очі.

– Розкажи мені про себе, – сказав Нанді. – Ти дивний гість. У цьому місті бувають всілякі, але навіть серед них ти мені видаєшся дивним. Можливо, тебе й справді звуть Псом, що впав із неба?

Я неспокійно засовався. Мене мучило відчуття, що з мого серця кудись вивітрилася вся повага до мого великого білого товариша. Легка зверхність, тонка, але колюча, стала проростати в мені, і я вже ставився до нього не як до свого захисника і поводиря, а як до рівного собі, а, правду кажучи, навіть трохи нижчого та простішого за себе.

– Я вже сам нічого не знаю, Нанді, – відповів я, стараючись, аби моя зверхність ніяк не проявилась у голосі. – Я гадав, що я пес, і що життя моє має пройти в пустелі в боротьбі за шмат їжі. Коли я ледь не втопився в Ямуні, я зрозумів, що я – щось більше, ніж просто пес, і я маю куди йти… У мене просвітліло в голові, я став краще думати й міркувати… Я вирішив, хай там що, прийти в Пурі… Ти чув? Там, на березі океану, де сходить сонце, стоїть величне місто, Пурі!

– Авжеж, – кивнув Нанді. – Це місто Бога.

– Ти був там?

– Не був. Але багато чув про нього. Кажуть, це незрівнянне місце, – сказав Нанді.

– То, може, підемо разом? – спитав я невпевнено, проклинаючи себе за лукавство, яке з кожним словом розросталося в мені, наче пирій, і кололо язик і вуха. Насправді я не хотів більше спілкуватися з Нанді, я хотів пошвидше забути його, викинути зі свого життя й забути все, що я пережив сьогодні. Я подивився на Нанді майже вороже.

– Моє місце тут, – озвався бик, не повертаючи до мене голови, а відтак і не знаючи про муки серця, які відображалися в мене на писку.

– Хіба тобі не хочеться залишити це кладовище, вдихнути свіжого повітря, викинути з голови всі думки про смерть? – я стрибнув на лапи і підійшов до його великої морди.

– Я щасливий тут, Джеррі. У мене є обов’язок, я не можу залишити його.

– І в чому ж твій обов’язок?

– Бути биком у Варанасі. Ходити до Санджива по салат. Ганяти скупого Лаліта Суніла. Купатися в Ґанзі. Сидіти на ґгаті. Спати тут, серед усього цього сміття. Це мої обов’язки.

Я ще більше переконався в тому, що поміж мною та Нанді – прірва, яку неможливо переступити. Ми були різними, і нам, на жаль, більше не було про що говорити. Так, принаймні, пояснював я собі ті почуття, що знову і знову брали штурмом моє серце: почуття гніву, образи, почуття зневаги та зверхності.

– Я вже й сам не знаю, чого бажаю… Мені не хочеться більше в Пурі. – Я зрозумів, що все, що я вигадав собі, було лише моєю уявою. Найбільше мені зараз хочеться, аби все було, як раніше. Я хотів би, щоби повернувся Чарлі, щоб я знову міг бути його собакою і ні за що не переживати. Тоді я був би щасливий! Ми ходили би з ним на ґгат, мандрували б Індією і хтозна-що ще… Чарлі – мій найкращий товариш! – сказав я Нанді з запалом, аж той підвів голову від землі. – Він завжди дбав про мене, годував мене, завжди розмовляв зі мною… – Коли я казав це, то мимоволі пригадав, з яким настроєм ми розпрощалися з Чарлі у Вріндавані. Адже тоді я ледь не втік від нього – він став неприємним і чужим. Тепер, серед бруду і нечистот Бенареса, серед смороду крематоріїв, Чарлі видавався мені найріднішою істотою на всьому світі. На той момент я нічого не хотів так сильно, як зустріти свого господаря ще раз.

– У Касі здійснюються всі бажання, Джеррі, – озвався Нанді. – Мабуть, твій товариш вже тут, раз ти так сильно хочеш зустріти його.

– Авжеж, – зітхнув я, відчуваючи, що сильно погарячкував із виразом своїх емоцій. Скрутившись калачиком біля копит Нанді, я приліг. У серці в мене продовжувала пульсувати холодна жилка зневаги до (тепер уже колишнього?) товариша, і я відчув особливу гіркоту розчарування, наче щось прекрасне і світле не справдилося в житті, а світла стало трохи менше.

Втомлений переживаннями, я незчувся, як заснув, і сон мій був гарячковим і позверхнім. Переді мною раз за разом поставали дикі вибалушені очі Мані, налиті кров’ю; маячіли шолудиві пси, безшерсті, сірі від лишаю; ввижалися трупи, розбухлі й фіолетово-сині, обгорілі та зігнилі; снилися ті два пси, що на березі гризли ногу покійника.

Я прокинувся, наче в лихоманці, відчуваючи, що більше в цьому місті не витримаю. Мовчки я чекав, коли прокинеться Нанді, а, зрозумівши, що прокидатися найближчим часом він не збирається, став навпроти нього і, наче роблячи це про чиїсь очі, сказав:

– Нанді, я йду… Мені терміново треба піти прогулятися…

Великий бік бика, що стирчав ребрами, мірно підіймався й опускався. Нанді глибоко спав.

– Вибач, ти був хорошим товаришем. Але моя дорога кличе мене далі. Більше з тобою я залишатися не можу…

Дихання Нанді стало більш позверхнім.

– Все, прощавай, Нанді. – Я хутко закінчив свою промову, боячись, аби той остаточно не прокинувся і, нерішуче тупцяючи на місці, наче чинив неправильно, сказав: – Ну, все, я пішов. Бувай. Давай, щасти.