– Скажи, скільки в тебе є грошей, – повторив своє запитання Чарлі.

– Я майже все віддала цьому козлу зі смашану, – схлипнула Маріца. – Ми зараз по нулях. У Зав’є тут заблоковано картку, ми вже пробували зв’язуватися з нашим банком, але…

Маріца знову схлипнула.

– У мене є трохи, – сказав Чарлі.

Поліціянти покрадьки переглядалися між собою, продовжуючи обшук.

– Ваш друг у комі, – сказав старший поліцейський англійською. – Якщо його не відвезти до клініки, він може померти.

Маріца кивнула, давлячись сльозами.

– Ви знаєте, що вживання наркотиків в Індії карається законом?

– Ми не хотіли, чесне слово… вони хотіли тільки спробувати.

Поліціянт, той, що з палицею, розлютився. Він вдарив себе палицею по нозі й крикнув:

– Ви, європейці, приїжджаєте в Індію і гадаєте, що тут вам все дозволено? Це вам не ваша Європа! Ви привозите сюди свої наркотики і гадаєте, що можете тут безкарно робити все, що вам заманеться? Ти підеш до в’язниці! – гаркнув він на Маріцу, і Маріца розревілася та, в сльозах, присіла на підлогу.

– Ми змушені арештувати ваших приятелів, – озвався другий поліціянт, більш спокійний. – Ми заберемо їх до клініки. Після чого вони змушені будуть піти до в’язниці, поки суд не визначить міри покарання.

– Він каже, – знов озвався запальний поліціянт, показуючи палкою на Ширу, – що з вами був ще один товариш. Де він?

Маріца знизала плечима.

– Котрий із них ваш друг? – спитав перший у Маріци.

Маріца показала на Зав’є.

– Це ваша кімната?

Маріца заперечно мотнула головою.

– Тут речі двох людей. Що ви зробили зі своїм товаришем? – повторив своє запитання капітан. – У вас бачили труп чоловіка від передозування наркотиками.

– Це неправда. Наш друг пішов гуляти, ми його відтоді не бачили…

– Офіцере, можна вам щось сказати? – озвався раптом Чарлі. – Я все розповім вам.

Офіцер із палицею в руці повернувся до Чарлі.

– Нехай він піде. – Чарлі вказав на Ширу.

Офіцер гарконув щось на гінді, і Ширу вийшов з кімнати. Поліціянт запитально подивився на Чарлі.

– У нас є дві тисячі, – сказав Чарлі, дивлячись індусові в уніформі в очі.

– Дві тисячі?! – вигукнув вусань. – Ваш штраф за вживання наркотиків буде десять тисяч! Десять тисяч рупій з кожного!

– Дві тисячі доларів, сер. Це добра ціна.

Офіцер демонстративно, наче він не чув, витяг з-під ліжка валізу когось із хлопців – Бобо чи Луї – і почав переглядати речі.

– П’ять тисяч, – сказав він, не дивлячись на них.

– Але у нас немає п’яти тисяч, в нас є дві.

– Тоді ви підете до в’язниці за вбивство. Гадаєте, ми не розуміємо, що тут сталося у вас?

– Дві тисячі – це все, що у мене є, – ще раз повторив Чарлі, ніби не чуючи страшного вироку.

Маріца раптом кинулася до старшого поліціянта і стала перед ним на коліна:

– Будь ласка, благаю! Благаю вас, відпустіть нас, ми нічого не робили! Наш друг просто пішов десь гуляти від самого ранку. Він повернеться. От, у мене ще єю – Маріца похапцем витягла з джинсів гаманець і стала діставати звідти всі папірці, які там були. – Прошу, ось тут є ще сорок п’ять євро. Євро – це більше, ніж долари! Це все. Все що у нас є… Будь ласка… – її щоками знову котилися великі, блискучі сльозини – такі сльози, які бувають тільки тоді, коли більше немає за що триматися, нема кого соромитися, коли залишається тільки молитись.

Офіцер натрапив на маленький шкіряний портфель у валізі когось із хлопців і висипав з нього все, що було, на простирадло – звідти полетіли ключі, пластикові картки, посипалися гроші.

Обличчя представника влади враз пожвавішало.

– Гм… Схоже, Господь ласкавий до вас. – усміхнувся він хижою посмішкою і став перелічувати купюри. – Європейські гроші! Тут майже три тисячі.

– Беріть їх! – сказала Маріца, все ще стоячи на колінах зі складеними руками.

Поліціянт, тепер усміхнений, глянув на свого колегу.

– Здається, це хороші люди, Бгадрі?

– Так точно, – посміхнувся його спокійніший колега.

– Але нам треба всю суму. І ці сорок п’ять, про які ти казала, також.

Чарлі пішов у свій номер по гроші. Капітан витягнув із кишені дешеві індійські сигарети, скручені з листа тютюну, закурив сам і дав сигарету своєму товаришу. Поки вони чекали на Чарлі, поліціянти переговорювалися між собою на гінді, і мова їх була розслабленою і спокійною. Маріца, не знаючи, чи вставати їй уже з колін, чи ні, присіла на п’яти, ще залишаючись біля ніг офіцера. Вона вся перемінилася на лиці з учорашнього вечора. Зараз вона була схожою на дитину, від якої відвернулася страшна небезпека і яка дивилася на поліціянта з обожненням, як на батька.

Прийшов Чарлі й дав гроші офіцерові.

Той перерахував їх і, згідно кивнувши, сховав їх за пазуху.

– Нам треба буде закласти вам кайданки. Ви мусите залишити цей ґестхауз і більше тут ніколи не з’являтися. Ви зрозуміли нас?

– А наші речі? – спитала Маріца так, наче милості офіцера було мало.

– Їх вам привезуть. Ми завеземо вас до шпиталю. Вашим друзям потрібна допомога, особливо вашому френдові. Він у комі.

Маріца кивнула. Підійшов другий поліціянт, надягнув кайданки на руки Маріці.

– Це потрібно? – з сумнівом спитав Чарлі. А потім теж простягнув руки і кайданки зімкнулися в нього на зап’ястках.

Їх провели коридором, сходами через фойє – дорога ганьби – аж до машини з заґратованими вікнами. Ширу дивився на них із-під чола, японці притискалися до стіни, налякані кайданками і строгими обличчями поліціянтів. Хтось осмілілий клацав фотоапаратом. Я міг відчути, з якою зневагою ці туристи дивилися на нас – на Чарлі, на Маріцу. Зараз ті двоє стали для них недоторканними.

Їх запхали в машину, на заднє сидіння, а мене не впустили.

Я довго, терпляче спостерігав, як поліціянти викликали швидку, як двоє працівників лікарні у зелених одежах знесли на ношах Зав’є і Бобо. Врешті, коли капітан і поліціянти уже сідали в машину, я здійняв такий гавкіт, що старший офіцер таки дозволив Чарлі взяти мене з собою.

– Я кепсько бачу, він допомагає мені ходити, – збрехав Чарлі, і я за це міцно притиснувся до його ніг.

Маріца всю дорогу тихо плакала.

– Все буде добре, Маріца, – сказав врешті Чарлі, не витримавши її емоцій.

– Звідки у тебе такі гроші? – озвалась вона, схлипуючи.

– Я заощаджував. Мені приходить моя пенсія.

Маріца ще трохи порюмсала, а потім затихла й, тупо витріщаючись у простір, дивилася на пейзажі за вікном.

Нас привезли до клініки.

З машини, в якій транспортували Бобо та Зав’є, винесли два тіла. Я бачив, що Бобо вже отямився. На ношах він уже підводив голову й озирався навколо з причумленим виглядом. Зав’є ж лежав без руху.

– Чарлі, вони можуть нас кинути, – раптом сказала Маріца. Поліціянти вийшли з машини, але їх чомусь залишили в салоні. – Чарлі, нас обдурили!

Чарлі озирнувся.

– Все буде добре, – зміг лише сказати він.

– Та ні. У нас забрали всі гроші. Ми без паспортів, а тепер нас іще кинуть до в’язниці! – знову заскиглила вона.

Врешті один із поліціянтів, мабуть, задоволений фінальним ефектом, справленим на затриманих, відчинив двері машини та зняв із них кайданки.

У лікарні ми провели час до вечора, виглядаючи речі з готелю.

Серед сотень людей, що чекали на свою чергу в державний шпиталь, ми були непомітними. Маріца зняла з себе шаль і, за прикладом інших людей, постелила її просто на землю. Чарлі присів на цю хустку, як завжди, останні сантиметри, уже просто падаючи на землю, – здається, з кістками тут у нього стало ще тяжче, ніж удома, в Дахабі.

Маріца дзвонила якомусь впливовому чоловікові, якого вона називала «консулом Франції», пояснюючи, що їх пограбували, що її чоловікові необхідна медична допомога і їм терміново потрібні квитки до Парижа. Консул, здається, обіцяв допомогти, і Маріца наче трохи заспокоїлася.

Чарлі з Маріцою ходили кілька разів до Бобо та Зав’є, але мене туди не пускали. І хоч там, куди мене не пускали, були ж такі обдерті та полупані стіни, як і тут, куди мене пускали, і стільки ж брудних та обідраних індусів, як і на вулиці, я смиренно чекав на повернення Чарлі в місці, де мені належало бути.