По поверненні їхні обличчя не виказували нічого. Тільки Чарлі час від час повторював: «Він буде в порядку, не хвилюйся», а Маріца запалювала нову сигарету.
Наші сусіди, жвава сім’я, що складалася з беззубої старої жінки в сарі, трохи молодших чоловіка й жінки та їхніх двох дітей, розсілися обідати. Побачивши, що ми без їжі, вони пригостили Маріцу та Чарлі хлібом і чаєм із молоком. Маріца спершу сиділа, нервово курячи сигарету за сигаретою, а потім, перехопивши та попивши теплого, прилягла на застелену хусткою землю й майже миттєво ввимкнулась. Чарлі, звичний до пасивного часопроведення, довго розглядав людей навколо, а коли йому це набридло, зняв із шиї намисто, що складалося з дрібних червонястих горішків невідомої мені рослини, і став перебирати їх, читаючи молитву.
Під вечір привезли речі. Маріца недорахувалася двох сумок, але поліціянти, які привезли їхні пожитки, сказали, що це все, що було в номері. Пропали відеокамера, фотоапарат та інші хитрі речі, які були для Варанасі незвичними.
Зачовганий речовий мішок Чарлі був на місці.
Вночі у шпиталі людей було так само багато, як і вдень. Але тепер вони спали – усі коридори, приймальні покої, сходові клітки – одним словом, усі вільні площі було встелено хустками, покривалами, і на них цілими сім’ями відпочивали мешканці Варанасі, здебільшого потерті життям та знедолені.
Серед ночі до Чарлі прийшла Маріца (я прокинувся, коли вона з’явилась) і повідомила, що прийшов до тями Зав’є. Бобо стало ліпше ще звечора, але він не мав сили ходити, хіба лежати. Маріца виглядала страшенно втомленою. Під очима в неї світилися темні плями, а одежа зачовгалася до такого ж вигляду, як і в інших людей навколо.
Ми перекантували ніч на бетоні лікарняного двору. Вранці з лікарні вийшов Бобо, в обід Маріца знайшла автомобіль і допомогла спуститися в нього Зав’є. Вона хотіла поскорше втекти з лікарні, де тхнуло чумою, де ходили прокажені й наркомани зі страшними виразками на ногах та обличчях.
– Консул допоміг нам отримати квитки на літак, – сказала Маріца Чарлі.
Бобо, з кислим жовтим обличчям, мовчазний, не казав нічого. Звістка про те, що Луї помер, лежала тепер на ньому важким, незрушним тягарем. Він тільки палив сигарету, від якої обличчя його з жовтого робилося попелястим, і періодично спльовував на землю. Слюні його, довгі й блискучі, тяглися від рота аж до самої землі, тож Бобо, зі сповільненою реакцією, не завжди вчасно встигав утерти рота рукавом.
Мовчазним був і Зав’є. Він сильно схуд за ці два дні, на його обличчі лежала тінь зустрічі з чимось глибоким і моторошним. Хоча його волосся залишалося русявим, а обличчя – молодим, у мене склалося враження, наче він сильно постарів.
– Я з вами. Я теж їду в Делі, – сказав Бобо. – Мені теж треба додому.
Маріца з ненавистю подивилася на нього, але не сказала нічого.
У двох екіпажах, з речами, ми в’їхали на бенареський вокзал і там ще кілька годин чекали на рейс, який мав завезти наших друзів до Делі.
З Чарлі прощалися скупо. Маріца, втираючи сльозу, сказала, майже заходячи до потяга:
– Я тобі якось перешлю ці гроші, ок? «Вестерн юніон» чи на картку, я тобі передам… Головне, не змінюй телефон, щоб я могла тобі відправити повідомлення…
Чарлі кивав.
Вони обнялися. Обнялися й Чарлі з Бобо.
– Тримайся, мужиче, – сказав Бобо. – Дякую тобі, коротше, за все…
Зав’є потис Чарлі руку. Здається, з них трьох тепер найближчим до розуміння стану, в якому провів більшу частину свого життя, був саме він – тепер, після свого нового досвіду.
Французи сіли в потяг, де замість вікон були лише ґрати, крізь які виднілися десятки смаглявих облич і блискучих очей, і потяг рушив. А ми залишилися на платформі, й Чарлі довго ще махав їм рукою, повторюючи собі під ніс: «Бай-бай! Бай-бай!»
Я стояв на чотирьох лапах, дивлячись услід гуркітливій махині, що від’їжджала, і вільно махав хвостом, без радості, але й без печалі, та намагався зрозуміти, що ж означало все те, свідком чого я став.
І ми, два товариші, я та Чарлі, взяли якогось велорикшу, кинули під ноги мішок із речами і поїхали далі, назад у старе місто.
Увечері ми пішли на пишну церемонію поклоніння Ґанзі, дивилися на світильники на пряженому маслі, вогники яких шестеро сухорлявих пуджарі[61] пропонували великій ріці. Коли всі почали співати хором, Чарлі, не втримавшись, став співати разом з ними, і на очах його блистіли крапельки сліз.
А потім ми виявили, що телефон його, той самий, який був нашим останнім зв’язком з цими майже незнайомими людьми з країни Франція, пропав, – може, що й вкрали під час пуджі, а може, вислизнув із кишені, тож обіцяні гроші зникли десь там, за горизонтом.
І я, і Чарлі відчули – так, мабуть, воно й треба.
Минуло вісім років, перше ніж ми з Чарлі залишили Варанасі – я по-своєму, Чарлі по-своєму.
За ці вісім років багато чого змінилося. А коли вони минули, склалося враження, що промайнула лише мить і, здається, щойно вчора я прибув до цього міста недосвідченим щеням, для якого все наче вперше.
Я став тим, ким завжди боявся стати, – варанаським псом, старим, шолудивим і лисим. Мене доїдали кліщі, моє тіло, хоч як я боявся цього, взялося коростою, і шерсть майже вся випала, залишились лише жмутики хутра на ліктях і на лапах, та я цим не переймався. Я лежав – як пролежав, здається, більшу частину свого віку – і просто терпляче чекав, коли настане той день, щоби, врешті, залишити цю невеселу пригоду, яку називають життям.
Здебільшого я був разом із Чарлі. З Чарлі ми практично не розлучалися – майже завжди були поруч, він і я. Тож я не нарікав на самотність – мені було до кого прихилитися і я мав на кого тримати морду.
Чарлі… Чарлі довелося витерпіти, здається, значно більше, аніж мені. Я ж бо й так уже плазував перед життям на череві – що могло бути принизливіше, аніж бродити на цьому світі собакою, якому кожен перехожий може наддати під зад або й по печінці, який спить серед відпадків, потягується серед кісток, від якого смердить здохлятиною і калом?
Чарлі, після того як ми залишилися без грошей у Варанасі, ще прожив, скільки йому вистачило запасів, у дешевій нічліжці, де ніхто не питав, хто він і звідки, але за два тижні закінчилися гроші навіть на цю розкіш. Тоді Чарлі спалив свій паспорт, вкинув до Ґанґи всі свої речі й на останні мідяки купив одяг садгу. Все, що було в нього від старого життя, він віддав стихіям. Відтоді Чарлі цілими днями просиджував на ґгатах, іноді спілкуючись із місцевими йогами, але, загалом, мовчки дивлячись на світ. Іноді йому давали милостиню – якийсь фрукт або пару рупій, і він купляв собі поїсти, й тоді не забував про мене, загалом же я вимушений був діставати їжу самотужки. Не хочу розповідати про всі ті речі, які мені довелося скуштувати за час свого життя у Варанасі, скажу тільки, що, коли кожного дня бачиш смерть перед носом, до неї поступово призвичаюєшся – до неї та інших речей, їй супутніх, як то трупи чи сморід, і вони видаються тобі чимось нормальним, і все, що залишається після цього гріхопадіння, – це лише запитання: а як можна було вижити ще?
Коли Чарлі потрапляв у компанію до особливо лихих садгу, його могло нести. Тоді він напивався разом з ними джином, робився буйним, починав багато й не в лад говорити, але інші садгу його не розуміли. Одного разу хтось у його компанії напився так сильно, що став некерованим. Вигукуючи імена богині Калі, він накинувся на Чарлі й ледь не забив його до смерті пляшкою з-під алкоголю, інші ж садгу, що дивилися на цю сцену зі сторони, насилу відтягли від нього цього збожеволілого. Так я зрозумів, що серед садгу було чимало ошуканців, котрі просто вдавали із себе святих, аби не трудитися на гроші та харч. Були й такі, що ходили, постійно п’яні від чарасу[62] чи алкоголю, та кричали: «Пити, пити, падати і вставати, аби далі пити! Такий шлях до звільнення!» – і їхня святість виходила за рамки мого розуміння.