Чоловік підмів усе, знов в хаті, а я, вже не сумний і не радісний, а просто дуже втомлений, дивився на прямокутник світла, оточений темрявою, що вже спала, на місто – старий зник у ньому, а потім повернувся, несучи мені їсти. Щось чисте і вологе бриніло в моєму серці, що зрушувало сухі брили моєї озвірілості і витікало звідти якоюсь живою водою мого справжнього єства. Я відчув, – нарешті я міг сказати, що по-справжньому зрозумів щось у цьому житті. Зрозумів, для чого було це все – все, що зі мною відбулося.

– Тримай, – він кинув мені якогось хліба і поставив тарілку з недоїдками. – Можеш тут залишитися, ніхто тебе вже нікуди не жене.

Я не поворухнувся. У мене більше не було сили йти кудись іще, і, якби мене вигнали з цього дому, з цього затишного подвір’я, я спустив би дух просто на вулиці, під брамою – більше у мене сил не було.

Чоловік зник у будинку за фіранкою. За якусь годину світло згасло і в домі, а над подвір’ям зійшов майже повний, уже убутній місяць. Темні силуети пальм, чорні перед зірчастим, бездонно-блакитним нічним небом, всипаним міріадами маленьких, сяючих іскор, що наче хмари, десь купчились, а десь розбігалися навтіч, розмірено гойдалися в м’якому, теплому вітрі припливу.

Я виліз із-за дощок, поїв трохи й відчув, що більше не матиму сил прокинутись – що моє завтра не настане.

І вночі, видивляючись серед розсипів зір найяскравішу, я побачив, як чорний пес, що привів мене сюди, вийшов з дому і беззвучно покликав мене за собою, і ми, наче наввипередки, стали підійматися вище і вище, біжучи по пальмах, по хвилях океану, по хмарах, підіймаючись далі й далі, в глиб цих міріадів, міріадів розсипаних іскор, що дрімали і манили – манили новим життям.

Я пам’ятаю все це так добре, наче це відбувалося зі мною вчора, хоч і розумію – минуло вже вдосталь часу, аби стерлися з пам’яті всі події. А все ж.

Я лежу у своїй колисці, та іноді, коли мене в ній вечорами виносять надвір, я бачу ті самі міріади зірок, розсипаних перед очима, а вдень – чую той сам спів. Співає мій дідусь: «Було у батька троє синів. Перший робив ситари, другий пас корів. Ну а третій той син, горе, що був один – той пішов на війну». – «Скажи мені, коли наступить той день?» Я вже знав цю пісню.

Дідусь постарів, став більше горбитись, але ще сидів допізна на порозі, ладуючи маленькі гармоніки з чорними та білими клавішами. Мій старший брат – Німай – став іще дорослішим. Він уже ходив до школи, я бачив, як він прибігає, захеканий, із книжками в ранці, й розповідає дідусеві, як минув його день, а дідо куйовдить йому волосся і пригощає чимось солодким. Що старшим стає Німай, то більше в його серйозному, по-дитячому мудрому обличчі я впізнаю риси Ніколая – та сама рішучість, та сама дивакуватість, перемішана з лагідністю й волею.

У мене є ще один братик, Чандан, – щоправда, він майже нічого не говорить. Йому щойно три. Він іще маленький – мама непокоїться, що він такий худенький, і чи не буде він німим, та я знаю, що він не німий, що прийде час – і він заговорить. Наразі йому всього три, і він полохливо виглядає з-за маминої спідниці своїми великими карими очима – глибокими, розумними, які вже не раз бачили цей світ. Я впізнаю цю зрілість. Раніше я гадав, що це втома, – тепер я бачу, що це якесь особливе відчуття світу, й часом мені хочеться гукнути йому: «Чарлі… Чарлі…» – але він не зрозумів би, та й мені, поки що, поки сам ледве тримаю голову й знаю тільки сон та материну пипку, говорити не під силу.

У мене ще вкрай мало снаги, і здебільшого я їм та сплю, сплю та їм. У мене є вдосталь молока, є спокій, який я купив дорогою ціною. У мене є час думати, пригадувати, є час пам’ятати. У мене є сім’я, що оберігає мене.

І тепер, коли я дивлюся на ці пальми, коли чую запах океану й бачу призахідне світло сонця, коли я бачу вночі ці розсипи міріадів зірок, що місцями збігаються, а місцями розбігаються навсібіч, наче хвилі в морі, я думаю, що, можливо, це не є мій дім, той, куди я маю, врешті, повернутись, але я – вже близько. Інакше чого було б мені так добре? Звідки було б це світло і ця благодать?

Засинаючи, я тепер розумію: нехай я не вдома наразі, все ж я близько. Дуже близько від того дому, звідки я колись вийшов майструвати ситари, пасти корів, дому, звідки я вийшов на війну і куди неодмінно повернусь, принісши в серці мир. Іноді я ще бачу уві сні ці великі, круглі, люблячі очі, які манять мене, і тоді я думаю – все вже добре, тому що я – вдома, майже вдома.

Я повернусь. Я обов’язково повернусь.

30.12.2013

Дорога на Калмикію. Степ. За вікном – кілометри, десятки, а може й сотні кілометрів порожнього простору, неозора порожнеча і рівнина, де немає за що зачепитися зорові. Машину іноді трясе на вибоїнах, але дорога на Елісту загалом рівна. Позаду – світанок, позаду – нічні автостанції дорогою з Одеси до Таганрога, де спросоння жуєш яблуко, намагаєшся знайти туалет, де куриш (іще куриш) сигарети в надії на те, що це соковите м’ясисте життя врешті вивернеться до тебе своїм усміхненим боком (а чи, принаймні, дружнім оскалом).

Мої компаньони в дорозі – дивна пара, Євген та Марина, обоє – інтроверти, обоє – логіки, обоє не ладять із сенсорними відчуттями і слабо розуміються на гуморі, але обоє тримаються одне за одного – хай на відстані, телепатично, як усі логіки-інтуїти, але все ж (обережно, як їжаки з колючками, вони стають ближчими з місяця в місяць, коли доводиться бачити їх на наукових зборах і сесіях, на виїздних семінарах). Марині давно вже за тридцять, але вона знає, як це приховати, – вона схожа на забальзамовану красуню з епохи Тутанхамона – великі очі блідо-блакитного, а може, й сірого відтінку, такого, від якого враз стає холодно на душі, трохи вирячкуваті, вони надають їй містичного вигляду. Так виглядають жінки-медіуми на світлинах із дев’ятнадцятого століття – сестри Фокс, місіс Леонард, мадам д’Есперанз – сепія фотографії кидає їм під очі трохи тіней, від чого здається, що ночами вони бачать кошмари, але не факт, що уві сні – такий погляд медіумів. Марина добре знається на мітології Єгипту, їй відомо, що гачки ієрогліфів із пірамід фараонів – то насправді вигнуті котячі хвости, і позначають вони час. Марина, здається, дизайнер, а ще вона – програміст і математик, так, точно, у неї власне модельне бюро в Одесі, але на дозвіллі вона вивчає Таро і пневматологію Шмакова – малознаного московського містика початку минулого століття.

Її компаньйон – хлопець Женя – родом із Челябінська, це на Уралі. Зовсім недавно я бачив відео в Інтернеті, страшенно гарячкове, звалось воно – «Киштимський карлик». Зняте майже як пародія на журналістське розслідування, гідне премії за кращий фільм на якомусь аванґардному кінофестивалі, воно розповідає жахливу історію російської глибинки – міста Киштима, неподалік Челябінська, такого ж занедбаного і вимираючого, як і вся периферійна Росія. Отож, гуляючи по кладовищу, алкоголічка з шизофренічними розладами Т., літня жінка без дітей, чоловіка та соціальної допомоги, – віднаходить маленького хлопчика, розміром із лікоть, і називає його Альошею. Вона приносить Альошу додому, дає карамельки і сир, поїть водою з ложечки, але Альошеньці нездоровиться і він, відхворівши два дні, помирає. За цей час Альошеньку встигають побачити невістка-повариха, чий чоловік якраз сидів у тюрмі, сусідка пані Т., така ж стара алкоголічка, але заміжня (чи то у співжитті з алкоголіком-партнером, якого далі в репортажі зве по-свійськи крокодилом), власне, її бахур, що у п’яному вигляді, валяючись на підлозі зачуханої хати, справді схожий на крокодила, а також кілька дружбанів бахура – страшні на вигляд хмирі, що порівнюють розміри Альоші з підлящиком, а форму його голови – з цибулиною (ось вони, реалії алкоголізму). Альошенька, хоч і прийшов у село ненадовго, збурив усю округу – скоро про киштимського карлика починають говорити в сусідньому місті, і до справи береться місцевий слідчий, який намагається з’ясувати, звідки ж узявся карлик. Усі мешканці Киштима – збуджені та дивно перемінені. Названа мама Альоші по смерті прибульця звернулася з кругу, лише ворушила язиком у відеокамеру, плакала та безпомічно водила очима, її невістка написала на честь незвичайного гостя поезію, в якій ішлося, що Альоша прибув із зірок і приніс на мить у її безпробудне життя дещицю світла. В Альоші, кажуть, поки він був живий, очі світилися блакитним, були «як у котика», зросту він був маленького, як немовля, ручки і ніжки тоненькі. А голова – загострена, «як цибулина», скажуть потім дружбани «крокодила». Вістка про Альошу шириться не тільки Росією – про нього дізнаються в Японії, і команда з каналу «Асахі-ТБ» їде в російську глибинку відзняти дивну з’яву. Вони переконані – то їхні предки, що прийшли з небес на вогняних колісницях, і все це – діло дуже серйозне і може змінити розклад політичних сил у світі, відтулити двері для світла у серце й те де. Але, виявляється, у відтулені двері сердець місцевих мешканців встиг уже вскочити один спеціаліст із такого привідкривання, відомий ще з дев’яностих своїми радикальними семінарами з розковування скутих душ росіян. Цей пан З., відомий біоенергет і езотерик, на кілька днів швидше, ніж команда японців, прибув у містечко Киштим і викупив тіло Альоші за двісті доларів. Кажуть, загострену голову Льоші він хотів помістити собі на верхівку ціпка. Журналісти російського телебачення, автори цього мегахітового відео, віднаходять З. серед лісів, на закритому семінарі, в оточенні учнів і послідовників, – череватого, в майці, біля палатки, з хрестом на шиї. «Де Альошенька?» – питаються вони, але З. тільки хреститься й каже: «Ушол».