Такі от події в Киштимі, й Женя, звісно, про це все не знає, але що вдієш – тепер він у мене тісно пов’язаний із Альошею, і на нічних перестанках автобуса на Елісту я його бачу саме таким – вісником нової ери, яка мала початися та не розпочалась із Уралу.

Врешті, ми приїжджаємо в Елісту, центр республіки Калмикія, і по дорозі, ще за триста-чотириста кілометрів до міста, можна сказати, на підступах (беручи до уваги російські відстані), я чую розмови поміж місцевими – виявляється, Кірсан Ілюмжинов, тодішній їхній президент, а тепер – президент ФІДЕ, напередодні зробив офіційну заяву, що мав контакти із НЛО та позаземними цивілізаціями. Місцеві кажуть, їх часто там можна побачити – над намоленими буддійськими місцями (у Калмикії всі – буддисти), де планують зробити великий ретритний центр, часто літають різноманітні об’єкти – круглі, дископодібні або схожі на кубинську сигару. Все це відомо місцевим, одначе, коли Ілюмжинов робить заяву, його беруть на глум. Та йому, очевидно, на це начхати – за свої два терміни він виростив близько сотні гросмейстерів серед школярів Калмикії, ввівши як обов’язковий предмет вивчення шахів, побудував найбільшій в Європі (Калмикія географічно ще Європа) буддійський храм – Золоту обитель Будди Шак’ямуні, і, хоча не поталанило перетворити Калмикію на другий Бахрейн, все ж мізкуватих людей там стало суттєво більше.

Серед них – лама Батир Елістаєв, особа, наближена до президента країни, людина з проєктним баченням і стратегічним мисленням. Це на його запрошення ми тут, бо в нього є власне бачення майбутнього Калмикії. Він влаштовує нашій невеличкій науковій групі в кількості п’ятнадцяти осіб буддійське прийняття з одяганнями шаликів на шию, гостинно запрошує всіх (а чи, може, найвитриваліших) на особливий місцевий делікатес – баранячий кюр. Хоча буддисти, калмики не гидують м’ясом, мабуть тому, що, крім м’яса, там у них більше нічого й не росте, і кюр – це особлива страва, страва пастухів і хитрих мешканців степу, баранячий шлунок, напханий м’ясом із барана і закопаний у землю під місцем, де має палитись вогонь, і весь цей міхур із жиром, плоттю і кров’ю мліє практично добу, а потім викопується і во славу предків з’їдається за одним разом.

Пристрасть до м’яса у калмиків настільки у вдачі, що навіть вегетаріанські страви, які нам – декільком вегетаріанцям серед наукової групи – подають на обід у місцевій їдальні, схожі теж на политі кров’ю шматки м’яса, хоча насправді це невинні картопля, морква та буряк.

Особливий напій калмиків – зелений чай з молоком і сіллю – у мене не лізе, хоча кажуть, що він тут у них особливо смачний. Кажуть також, що він захищає від вітру, який особливо дошкуляє тут, де клімат – різко континентальний (спекотне літо й холодні зими), ну і сіль – вона ж підіймає вогонь, як дізнаюся з брошури про Аюрведу, подарованої нам у день приїзду.

У степу, крім баранів, немає нічого. Десь далі, за місцем, де часто можна бачити НЛО, росте велетенське дерево – його посадив один із патріархів буддизму, що приніс Дгарму сюди, на захід, де, як кажуть перекази, скоро з’явиться Будда Майтрейя. Дерево те, все обвішане стрічками, – особливе. Воно уволяє бажання, хоча, маю підозру, на свій, буддійський лад – тим, що врешті в людини це бажання зникає. Можна піти у степ і йти дуже довго, може, з кілька днів, а якщо пощастить, може, й тиждень – і не виходити на поселення людей. Степ є степ, це особливий настрій. Про нього знає тільки мій друг, Серьожа. Він родом із Волгодонська, і там теж дещо знають про степ.

Там, на Дону, кажуть, багато ще залишків української мови по селах – так каже ще один друг мій, Толясик, мій побратим. Толян, хоча родом із робітничих районів, вивчає вже, певне, четверту мову – після чеської, польської та української «он учит немецкий язык» – er lernt Deutsch. Так, у нього на роботі у Волгодонську, де він працює вантажником у супермаркеті, наразі ще слабо знають слово «психонетика», але Толян уже веде заняття сам для пацанів із гуртка штурхобочних. Його хобі – бойові мистецтва. Традиційні російські, але не від того, щоби повправлятися з ножем, з ланцюгом, із мечем чи алебардою. У Толика дивні сни – часом він бачить мене на коні, і себе, і нашого друга Серьожу, і ми – наче троє звитяжців-братів у слов’янських строях. Не знаю, що й сказати Толяну, але – моє серце у нього.

Серьога теж хлопець не в тім’я битий. Безстрашний. Рішучий. Розумний, аж страх, надто полюбляє зефір. Небезпечний у тому плані, що бачить тебе наскрізь, але може довго нічого тобі про це не казати. Полюбляє слухати зранку на сході сонця «Акулу», «Глюкозу» та іншу російську попсу, від якої ледь не божеволіє, бо має таємні кошмари – щось моторошне було у нього в житті з жінками, і тільки великі порції медитації, а також зефіру й попси рятують його від журби, а очі в нього такі, ніби він розколює світ на скалки, розбирає його на деталі, а потім складає знову, як мозаїку або вітраж, і в них – цікавість, біль і відчайдушне бажання ступити далі. Серьога тримає тут усіх – можливо, якби не він, ніхто й не їздив би на ці експерименти до безлюдної країни, але в ньому горить той особливий вогонь, за яким хочеться йти.

Є ще інші – наприклад, Женя. На цей раз дівчина, жінка, теж уже відносно немолода, але з купою нерозтрачених почуттів, і знає, до того ж, що таке гумор. Після Калмикії, в Києві, ми ще проведемо разом з тиждень, гуляючи на Труханів, жартуючи, зберігаючи правильну відстань і повагу, просто тому, що така це пора – пора надламів, і ти дивишся й бачиш надлами іншого вже як власні, ти дивишся на них зі співчуттям. Вона теж усілякого натерпілась, працювала у наркодиспансері, втратила чоловіка, тепер – старший товарознавець в езотеричному магазині-книгарні. Нейтральна посада, є час для себе і для своєї глухої зажури. Ми зійшлися з Женею на ґрунті Гребенщикова, доктора Вольца і спільної впевненості в тому, що Цой – живий. Я показую Жені практику ґанджа-йоги – до східнього сонця роблю комплекс Сур’я-намаскар під музику Майкла Франті «Ganja Babe» із серіалу «Косяки».

Отож, експеримент номер два. Перші знахідки, перші поразки. Режим – майже армійський: на п’ятнадцять людей дві ванни – кожному по п’ять хвилин на туалет, сьома ранку – буддисти привозять сніданок: манка, вівсянка і всяке таке. О восьмій годині – зібрання у робочому залі, кожен за своїм комп’ютером, ранкові практики – приблизно сорок хвилин. Вечірні заходи вже будуть глибші, сильніші – години на півтори, з розототожненням із найтоншими структурами свідомості, але то вже надвечір, у тихий калмицький час, зараз ранок – час роботи, час для прориву. Наша мета – психонетичні мови, візуальні мови, мови високої щільності. Побічні продукти – різні творчі розроби, методологічні засоби, розвивальні ігри – також у пошані. Формується колективна свідомість.

Один із присутніх, Ґєна О., медитатор зі стажем, недавно зіткнувся з переживанням, описаним у священних текстах тантризму, – тепер він знає, що все є космічна свідомість, і тихо дивиться на все, що відбувається під час семінару, крізь свої товсті окуляри. Він не сумний, не веселий, але на його вустах легка усмішка: «Тепер я знаю» – означає вона. Ми з Ґєною товаришуємо трохи – не так, як із Борисом, той полонив моє серце рядками Басьо:

а все ж Ґєна ділиться спогадами з ночі після того, коли до нього прийшло воно: «Я лежав, не спав, пригадував усіх своїх знайомих, пробачав усім, просив пробачення сам». І ще така ремарка: «У мене був приятель, з яким теж це трапилось. Поки це було лише його досвідом, нам не було про що говорити. Тепер це стало і моїм досвідом, і я розумію, що тепер тим паче нам нема про що говорити». Ґєна – програміст, грає в ґо, естет, романтик. Він каже: «Мені снилося, ніби ми – ноти однієї симфонії і ми всі наладовуємося в тон, аби звучати… Аби народжувати те, для чого ми приїхали сюди».