Керівник програми, О. Г., колись був знайомий з езотериком З., що хотів помістити голову нещасного Альоші собі на ціпок. То було ще в часи, коли існував Радянський Союз, коли таємні лабораторії розробляли нечувані засекречені методи психологічної підготови для космонавтики, для спецслужб і операторів атомних станцій. Час від часу від нього можна почути жарт про те, як нудить людину на четвертий день у центрифузі «Вертел-1», призначеній для імітації бортових перевантажень у космічній мандрівці. Або ж іншу яку історію, наприклад про командира зводу, який досяг неймовірних висот у польових тортурах, або про людину, котра могла мислити шістнадцять думок одночасно; приблизно таке щось стоїть за мету в його інституті: продукувати людей нового типу – машин, що підкорили собі свідомість, свідомостей, що підкорили в собі машинність. Дивлячись на О. Г., Женя якось сказала: «Я бачила, як він іде крізь дощ, на позір проста людина без парасолі, у звичайному чорному жакеті з непокритою головою, сивий, з вусами і широким казахським лицем, і я бачила, який він водночас безформний, поза формами цього світу, він явно не тут». Один із учнів О. Г. якось спитав у того: а як вам живеться з такою абревіатурою імені – Б. О. Г. – гордота не докучає? «Періодично буває», – по-котячому усміхнувся той. Його очі схожі на розжарену жовту магму. У побуті він простий. Їсть мало, спить недовго. Вивчає житія святих. Усе інше він, як мені здалось, уже знає. Колись, на початку знайомства, О. Г. показав мені слід від кульової рани у грудях і сказав: «Ця рана зажила за чотирнадцять днів». Такого не буває. Відламок кулі ще досі в ньому, розмовляючи, він часом покашлює через нього. Він трохи повоював – Придністров’я, Абхазія, хоча, попри любов до дисципліни і камуфляжу, завжди був скоріше вченим, аніж польовим командиром. «Три речі в моїй біографії досі викликають запитання у мене самого, – сказав він якось. – Любов до котів, садистичний радикал і тонке розуміння буддійських технік».
На восьмий (чи який там, уже не пам’ятаю, десь перед закінченням) день мені сниться сон. Мені сниться сон, у якому я – на незнайомій квартирі. Тьмяне світло від лампочки, тоскний зимовий вечір. Входить О. Г. в камуфляжі з АК-47 у руках і розстрілює мене впритул, але я не вмираю. Бачу спалахи світла, спершу червоний, потім – кольору повні, далі – глибоке провалля пітьми. Далі знову з’являється сон – О. Г. вже в квартирі немає, я ж підводжуся і йду надвір, у сніг. Ходять люди, всі наче трішки причмелені, а найбільше причмелений я, бо мені у сні якось ніяк. Врешті сідаю на перший-ліпший поїзд, і тут у вагон замість кондуктора знову заходить О. Г. з «калашем» і розстрілює всіх, хто їде в вагоні. Я впадаю в жах, з’являється думка: «Скільки це може тривати?», поки врешті мені не спадає на думку, що я – мертвий і О. Г. просто такими словами пояснює це мені, аби я зрозумів, піднявсь і пішов. Я – в Бардо, перехідному стані між двома народженнями, і мені час прокидатись.
Прокидаюсь ошелешений, не вірячи, що живий, вже й не знаючи, наскільки достовірним є це відчуття. Розповідаю сон О. Г. «Філософський аспект пояснювати, сподіваюсь, не треба?» – питається він. «Ні, все зрозуміло, – кажу йому. І додаю: – Дякую вам, О. Г.».
Чергові напрацювання за чотирнадцять днів наукового семінару. Жертв немає, у всіх, попри недосип і нічні кошмари, настрій чудовий. Свідомість тихо гуде. Ходимо у храм Золотої обителі, зустрічаємось із напівзаплющеними очима дванадцятиметрового Будди всередині, проходжаємося велетенською територією хурулу, крутимо барабани з мантрами, вивчаємо імена патріархів буддизму школи Каґ’ю: Тілопа, Наропа, Марпа, Міларепа, Ґампопа… Їхні статуї в пагодах оточують хурул по периметру.
В останній день лама Батир Елістаєв проводить нас опівночі в овальний кабінет, де засідає парламент республіки Калмикія. Очна зустріч із президентом. Тим самим, який заявив на днях, буцім має контакти з НЛО. «Про що з нами їм говорити? – відповідає він на запитання, чому прибульці ще досі не зголосилися відкрито. – Про що з нами можна говорити, якщо ми їмо м’ясо?» «Я, – каже, – розповідав про ці зустрічі на зборах ООН, пропонував зробити рік миру – направити кошти від військової промисловості на лікування, науку, освіту. Мене ніхто не підтримав. Тоді я запропонував – проведімо місяць без зброї! Або день без зброї! – але знову мене не підтримав ніхто». Зараз пан Ілюмжинов уже не президент, зате – голова ФІДЕ. До речі, він їздив до Лівії провести шахматну партію з Муаммаром Каддафі в перерві між бомбуваннями Тріполі, а заразом поговорити про мир і світ – іще тоді, коли Муаммар був живий.
День роз’їзду. Подарований на день народження одній із учасниць експерименту Губка Боб, наповнений гелієм, одиноко злітає в небо, прив’язаний ниткою до перил. На порозі дому, де ми мешкали, слухали вранці «Акулу», робили ґанджа-йогу, сміялись, медитували, сидимо зараз утрьох із Серьогою і Толяном. У Серьоги ДН – він сьорбає з горнятка мате. Говоримо про життя, про шлях і самотність. І все це настільки виразно, наче вирізано на моєму серці бритвою. І цей Серьога, чий знак за майянським гороскопом – Орел, і Толик, який наче витязь без доброго коника, – все це люди відчаю, відчайдушно вдивляються в далечінь, що насувається з кожним подихом ближче, люди волі. Врешті в пік розмов про самотність воїна Серьога відв’язує Губку Боба від поручнів, і той відлітає у небо, квітневе небо над Елістою, Толик знімає його на телефон, і розпач блакиті неба, і сяяння сонця сягають краю. І я курю, прикурюю сигарету від сигарети, і це вже не допомагає, тому що цей світ – він настільки великий, пекучий, нескорений, настільки тісний, що, здається, я зараз лусну від нього, від того, що його так багато, лусну – або скорюсь йому і тихо відійду в тінь.
12.06.2013