– Заходь, раз прийшла так пізно, значить, справа є важлива, – здогадалася Мар’яна, зачиняючи двері.

– Спасибі вам і на тому, багато хто зі мною і здоровкатися не хоче, а ви до хати запрошуєте, – дякувала, ставлячи на стіл глечика з молоком. – У мене корівка є і молочко добре, якщо не гидуєте, то носитиму. Мені одній багато непотрібно, тож роздаю. Вчора Тоні віднесла.

Ольга ще не договорила, а діти вже стояли біля столу і чекали Мар’яниного дозволу.

– Коли не зайве, то чого ж відмовлятися. Діти ростуть, а наїдатися дуже нема чим. – Одразу наливала їм у кухлики. – Їх і серед ночі розбуди, вони молоко питимуть. А ти кажеш, гидувати. Придумала таке! Ми й самі за ним прийти можемо, та й діти прибіжать. Сідай, поговориш із нами, розкажеш, як живеш, чого прийшла, – показала на лавку. – Мабуть, не просто так.

– Боржниця я твоя, ти вступилася за мене, а я й досі тобі не подякувала, – сама не зводила очей з Мар’яни. – Думала, що тепер мене ніхто й за людину в селі не вважатиме, ще довго доведеться за гріхи чоловіка розплачуватись, але неправда, світ не без добрих людей. Нехай тобі Бог здоров’я дає за твою доброту. – Ольга вклонилася перед Мар’яною до самого пояса. – Я ще одну справу надумала, – ніяк не наважувалася про те сказати.

– То й говори, не бійся, ми тобі не вороги, – аж шию витягла Горпина на лежанці, чекаючи новини.

– Була в Антоніни, а там дитинка маленька кинута, так вона мені приглянулася, – в самої аж очі засвітилися. – А якби я попросила, ви б довірили мені? – поглянула на жінок, які ще нічого не зрозуміли. – Чи прийде мій синок з війни? Хтозна, – від хвилювання вона аж повітря хапала. – А так була б я не сама. Та коли б і прийшов, то виріс би йому братик. – Ольга дивилася на Горпину і на Мар’яну, які й досі не могли второпати, про що то вона. – У Тоні й своїх дітей повна хата, а тут ще оті розмови, – продовжувала Ольга.

Усі сиділи мовчки. Мар’яна відклала вбік солдатську шинелю, а Горпина – гімнастерку, які одразу після визволення роздавали по хатах латати.

– То ти кинуту дитину просиш, чи що? – перепитала Горпина. – Тільки вчора говорили про неї, а сьогодні оце таке… – Вона задумалась. – Мишком його назвали самі, бо матері було все одно, – сказала та знову задумалася. – Ти, Олю, немолода жінка, вимотана отим чоловіком, чекай кінця війни, прийде твій Льоня, і будеш тоді онуків рідних няньчити, – мовила й аж завмерла, хотіла почути, що ж вона далі про те говоритиме.

– Значить, відмовляєте, – поглянула розчаровано. – Нема довіри до мене й у вас. – Так їй зле стало, що вона аж зігнулася. – А я повірила у вашу щирість, особливо в Мар’янину. Якби вона не захистила мене тоді на площі, коли за коси тягали та били, я б точно тут сьогодні не сиділа. Розстріляли б наші, і Льонечку мого також, – скривилася від жалю та потягла край хустини терти мокрі очі. – Мені й сорока ще немає, – додала щодо свого віку. – Вибачте за дурну розмову, я й так зрозуміла, що все одно жінкою поліцая до останніх днів своїх залишусь. – Скривлений рот, сльози на кілочку, в грудях аж пищить – не плакала б зараз, а ревіла, мов ображена дитина. – Такі, як я, в інші села подалися, – сказала трохи заспокоївшись. – Тут їм і вікна б’ють, і дітей обзивають, а мені вдома жити хочеться, тільки світ побачила, – почала розвертати свої чоботи до порога.

– Годі тобі дурниці говорити, – не витримала Горпина. – А про дитинку не нам рішати. Може, Надя повернеться, все-таки мати.

– Тоді віддам, у матері дитя забирати не стану. Ви сміятися будете, але в мене таке відчуття, що то мій хлопчик народився. Може, він нікому й не потрібний, а мені здається, що я не встигну і його заберуть. – Ольга дивилася на жінок так, неначе доля її вирішувалася цієї миті.

– Надумала вона про нове життя з манюсінькою дитиною! Чудна ти якась, Олю! – Горпина говорила одне, а думала зовсім інше: «Ось вона та єдина, що вийшла наперед. Такою пишатися треба. – Навколо розруха, бідність, а вона про нове життя… – сама від неї не може відірвати погляд. – І які ці люди різні», – почала хитати головою.

– А що, і справді, кому кинута дитина потрібна? – дивилася то на Мар’яну, то на Олю. – А вона сама просить, – додала по хвилі.

– Нехай, бо можуть і в дитбудинок забрати. Спробуй потім його там знайти. А з нею не пропаде, – видно було, що Мар’яна радіє.

Коли Оля посміхнулась, вони побачили її сяюче і добре обличчя. «Ти ба, така вродлива і, дійсно, ще молода, – знову побігли думки в Горпининій голові. – Чого терпіла того диявола? А куди подітися було, раз така доля дісталася, – сама й відповіла. – Хоче нове життя розпочати… Самоти боїться…» – здогадалася, бо й сама про те думала.

Ольга тим часом дивилася на них і чекала остаточного рішення. Вона раніше мало з ким спілкувалася, тільки вийде, було, на вулицю, впоравши худобу, а чоловік уже кричить на неї з двору. Так і прожила, не про любов думала, а про те, як би менше кулаків дісталося. Тепер інша справа – можна і на вулицю, і на базар пройти, от тільки люди часом проходу не дають. Чи коли забудуть?

– А що ви скажете, Горпино Петрівно? Бачу, що на моєму боці, але вагаєтесь, – допитувалась несміло.

– Дивуюся, як Бог усе управляє. – Горпина полегшено зітхнула. – Дав дитинці життя і не забув про неї. Знайшлася людина, і сама її просить. Після війни багато сиріт буде, а ніхто їх не шукатиме. І як бідні діти житимуть? А на Мишка нашого мати, значить, знайшлася. То чому б не віддати? Тільки гляди, воно ж зовсім маленьке, з ним ще клопоту та й клопоту.

– Нічого. До весни підросте, а влітку на повітрі та на сонечку все виростає, – защебетала Ольга, вже цілуючи Горпину Петрівну і Мар’яну.

Знову сяяло її обличчя, і на щоках з’явився легкий рум’янець, якого вони в неї ніколи не бачили.

– То я завтра зранку і заберу його додому, потім треба ж буде записати в сільській раді. Ви підете зі мною? Бо там зараз нетутешні керують. Скажуть: «Де взяла?» Ще, дійсно, заберуть у сирітський будинок.

– Підемо, Олю, не залишимо тебе, не бійся. Та й брати його нікуди. Де вони ті сирітські будинки? Обов’язково підемо, – запевняла Горпина Петрівна.

Забравши свого глиняного глечика та попрощавшись, Ольга пішла додому.

– Ти бачила, Мар’яно, як змінилася жінка? Правду каже – мов на світ народилася. То це ж тільки два місяці на днях буде, як без того ката. Жила неначе у в’язниці. І зараз не гуляти біжить, а дитинку просить. Охайно вдягнена, обличчя молодше стало, краса на ньому з’явилася. Побула в нашій хаті, і ми з тобою тією радістю перейнялися. Просто ніхто її раніше не знав, а яка хороша людина. Нехай їй Бог допоможе.

Знову поставила біля себе лантух з гімнастерками та галіфе і почала міркувати про людей: «Як багато їх бачила, а вони всі такі різні. Та все ж їх важко згуртувати, поки півень не клюне, бо кожен своє любить понад усе. А от з пантелику збити набагато легше. Так і живуть – хтось і за інших думає, а хтось без кінця воду каламутить, треті лише за себе. А яка б величезна сила була, коли б разом!» – Вона це ще в молоді роки зрозуміла, у громадянську. Замислилась, а далі давай уважніше розглядати солдатську одіж.

– Дивися: цей поранений був, а цього, бідолашного, землею прикидало, а ось цього вбито – дірка проти серця і кров, – показувала Мар’яні.

– Шийте мовчки, я й сама те бачила. Першу партію навіть нюхала, бо здалося, що Федором котрась пахне. – Раніше вона соромилася зізнатися.

Згодом записали Мишка в сільській раді, похрестили потай у отця Лаврентія в холодній малесенькій хатинці, коли той провідував монахинь Дяковичів. Напророкував новонародженому: в багатстві ростиме, в пошані житиме, а помре героєм на великому Майдані. Олю любитиме як рідну. Раділи його словам, запам’ятавши тільки хороше. Мар’яна хрещеною матір’ю була, а Горпина – хрещеною бабусею. Отець Лаврентій уже давно в монастирі жив, у село лише інколи навідувався. Побачивши його на дорозі, всі люди, як і колись, вискакували зі своїх дворів і просили благословення, вважаючи, що село вціліло тільки завдяки його молитвам.