Після хрещення Мишка пішли до Ольги на хрестини. У двір заходили несміло, бо ніколи там не були. Але все тут їм сподобалося, все вражало порядком і чистотою. Двір для худоби був відгороджений невисоким парканом, із-за якого виглядали гусочки, качки, кури. У кінці городу паслася прип’ята на стерні корова. Посміхалася гостям і підбілена хата. А переступивши її поріг, жінки ще більше здивувалися.

– Олю, то це ж музей якийсь! Оце так краса! Я теж люблю ткати й вишивати, але таких візерунків не маю! – не припиняла і Мар’яна крутити головою на всі боки.

– Я їх сама придумала, – хвалилася Ольга, кладучи Мишка в ліжечко.

– А нитка яка тонка в тебе, як же ти таку робиш? – цікавилася Горпина, оглядаючи скатертину на обидва боки.

– Оце була моя єдина втіха, – зізналася господиня. – Вечори взимку довгі, з дому я нікуди не ходила, то пряла, ткала, вишивала, ще й синок допомагав, він теж багато чого вміє. А що вам сподобається, я і вас навчу.

Вони й далі дивувалися, навіть здавалося, що такої щирої жінки давно не зустрічали. Тож смачно наївшись борщу та пшоняної каші, взявши з собою хліба дітям, Мар’яна і Горпина Петрівна пішли через городи на свою вулицю.

– Ото двір, ото господарство! – дивувалися ще й дорогою. – Неначе війна його не торкнулася. У нас шість курок та п’ять качок, а в неї десятка по два, мабуть, – ніяк не могли заспокоїтися.

– А вона, дійсно, його не торкнулася. У нас і цього літа забирали все з городу та з хліва, тому маємо те, що залишилося. А в неї ніхто не забирав – усе й виросло, – міркувала Горпина. – Але яка господиня! Отакі руки має! – все нахвалювала вона Олю. – Оце вона без нього все прибрала та вивісила, він і того не дозволяв. Усе добро в скрині лежало. Раніше і я чула від її сусідів, що вона весь час щось робить, а той – то п’є, то їх ганяє. Рушники п’яний сокирою на колоді рубав. Тепер їй би хорошого чоловіка, то ще б жити та й жити. Але все ж дружина поліцая, то хіба хто переночувати прийде, – зітхнула важко, бо таким їй здавалося Олине майбутнє.

– А он і наші всі біля дідового двору стоять. Мабуть, про дядька Михайла щось говорять. Ходімо скоріше, може, щось нове почуємо, – показала Мар’яна на двір діда Сави.

Намагалися йти якомога швидше, а ноги запліталися. Навіть махали руками, аби їх побачили. Коли вийшли зі стежки на вулицю, довелося ще відхекуватися декілька хвилин.

– Доброго вам здоров’я! – звернулися, підійшовши ближче. – Як справи ваші? Що про дядька чути? – одразу про головне.

– Нічого, – понуро відповіла Анюта. – Ми з Никифоровичем ходили на Восківці до родичів, а звідти й до райцентру добралися, але взнати нічого не вдалося. Сказали, що направили якогось дядька разом з іншими на Чернігів. А куди, з ким і чому, ніхто не говорить. – Вона то смикала свою спідницю, то хустку – нервувала. – А ще чули, що забрали всю нашу трійку на фронт, навіть Івана-дурника. Лисавета і розписати його з дочкою не встигла. – В її давно почервонілих очах зблиснули радісні вогники. – Бач, добилися все-таки. – Хоч це її заспокоїло.

– От і правильно, нехай повоюють! Нехай хоч трохи пороху понюхають, – радів і дід Сава. – А ти не плач, якось воно буде, – втішав Анюту, мов маленьку.

Він ще довго стояв на вулиці. Хто проходив чи проїжджав, спинялися біля нього, бо того дня він розказував про бої на Дніпрі.

– Не просто німці відступають. Поки наші підійшли, вони закріпилися на правому березі. Мости підірвано, а ті, що залишилися, – заміновано. Але прорвуться! Наші війська зараз інженерні частини мають, плотів наробили, пристроїв різних, а мостів таких, що по них уся техніка, навіть танки на той бік Дніпра перебратися можуть. – Він так упевнено про те говорив, що ні в кого й на мить сумнів не з’являвся. – Тільки солдатам усе одно дісталося. От бідолахи! Казали по радіо, що фронт уздовж Дніпра аж на сімсот кілометрів розтягнувся. Такої великої військової операції, мабуть, ніколи не було. Війська двох фронтів на той плацдарм підтягнуті – Першого і Другого Українського. – Він аж палець підняв. – Молодці наші бійці. Аби Дніпропетровськ зберегти, вони його обійшли і в кільце німців узяли, бо ворог там у кожному будинку засів. Викурили на поле – отам можна і побитися. Дніпро як візьмуть, то Гітлеру капут, – аж махнув рукою. Він, звичайно, ще буде сили стягувати, буде ще боротися, але ми ж наступаємо!

Так і раніше було – як почне дід про війну розповідати, то й спинити його нікому не вдається. Але й вони не проти були послухати, про наступ тим паче. Одразу сила де й бралася і ноги не йшли, а бігли.

Пізніше Мар’яна носила воду з колодязя, а дід Сава ще й досі розказував. Біля нього вже зібралося піввулиці людей.

– Ну що там? – кричав дід, упізнавши поштарку ще здалеку. – Які новини несеш?

– Листи на село прийшли! З фронту! – повідомляла вона голосно. – Ольга від сина отримала.

– А мені? Так нічого і немає? – спинилася проти неї Мар’яна. – Виходить, написали ті, яких недавно забрали?

– Пошта тільки-но пішла. Може, й ви днями отримаєте, – вона сьогодні всім так говорила, аби довго її не затримували.

Новина про перші листи вже облетіла все село, і тепер поштарку виглядала вся вулиця.

– А чого то ти Кирила під руку ведеш, немов до вінця? Нащо він тобі здався, вже якщо діда, то можна було б і молодшого знайти, – такими словами зустрічав Тамару дід Сава наступного разу.

– Я його в сільраді зустріла, прийшов за вас заступатися. Говорить, що весь їхній куток протестує, а що робити – не знають.

– Результату від наших протестів нема ніякого, поговорили, і все, – додавав дід Кирило. – А ти все жартуєш? – поглянув на Саву.

– Ну не плакати ж.

– А ще кажуть, що школу відкриють днями, – повідомила поштарка ще одну новину. – Мало не забула: завтра із школи будуть по селу ходити і дітей записувати, – кинула, обернувшись.

– Школу то добре, тільки нема в що дітей одягти. І вдома сидіти їм більше не можна. Павло мій зовсім уже великий, не дай Бог неграмотний залишиться, – бідкалася Мар’яна. – Треба в Ольги спитати, може, в неї якась одежина є. Я б перешила, аби тільки було з чого. Тільки я про синову, бо поліцаєву і в руки брати не хочу.

– Василька теж відправляй, нічого йому по вулиці бігати, бо він весь час у шкоду лізе, – підказувала Горпина. – Уже патрони в кишенях носить. Де ото він їх набрав? – вона ніколи не була байдужою до дітей. – Правильно, Кириле, кажу? – штовхнула його під бік, бо він задумався дуже.

– Звісно, що правильно. Але хлопцям і по вулиці треба побігати, не сидіти ж їм у хаті, а то поки мужики наші прийдуть, ви їх по-бабському виховаєте. Просто зараз небезпечно – одному око вибило, другому руку відірвало, а вони все одно за своє. І те, що одягати їм нічого, теж невелика біда. З чого перешиєте, те й носитимуть, аби не голі. Погано було б, дівчата, якби ми ще одну зиму з німцями в одній хаті зимували, – аж налякав усіх дід Кирило. – Ті на гармошці в хаті грають, а я за хлівом із партизанами розмовляю, – пригадував пережите. – Ото було! Тільки то не героїзм. До всього звикли, навчилися і німців дурити. Якби свої не доносили, то можна було б їм голови ще раніше скрутити. Тепер пішли інші проблеми – то нам довіряють, то не довіряють… – Він аж плюнув спересердя. – Знову понасилали сюди чужаків різних. І все на наші голови. «Что» та «как», – кривляв їх.

– Підходьте ближче. Чого спинилися, не дійшовши? Чи ви там стали своїм фронтом? Мабуть, окремо воювати зібралися? – це вже іншим разом кликав Сава діда Кіндрата, який щось розпитував у поштарки, не дійшовши до його хати. – Не затримуй Тамару, їй ще довго ходити, – не вгавав. – Нам з тобою ще пишуть, – хотів він і сьогодні зі старим солдатом про війну поговорити.

– Це ти, Саво? А я тебе здалеку не впізнав, мабуть, розбагатієш скоро. І Горпину розгледів, тільки коли ближче підійшов. Ще й подумав: колись сама за тебе заміж не захотіла, тепер так і липне. І чим же він тобі не такий був, цікаво було б хоч зараз дізнатися?